Трансплантолог Роман Домашич: Українці морально не готові давати дозвіл на пересадку органів померлих родичів

Заввідділення кардіохірургії та трансплантації серця Львівської лікарні швидкої допомоги Роман Домашич в інтерв’ю УНІАН розповів, що саме найчастіше пересаджують в Україні, як стати донором та реципієнтом та чому не можна "продати людину на органи".

Вже рік у Львові існує Центр трансплантації, створений на базі Львівської лікарні швидкої допомоги командою медиків, запрошених з міста Ковель Волинської області. За цей час в ньому провели десятки операцій з трансплантації, про які українці раніше могли лише мріяти, адже зазвичай їх доводилося робити за кордоном. Сьогодні у Львові вже успішно роблять пересадки серця, нирок, печінки.

Про новий етап української трансплантології, як стати донором чи реципієнтом, а також до яких унікальних операцій готуються у Львові, в інтерв’ю УНІАН розповів заввідділення кардіохірургії̈ та трансплантації серця Львівської лікарні швидкої допомоги Роман Домашич.

Трансплантологія – досить складна галузь медицини. Чи може будь-який хірург робити пересадку органів?

Взагалі так. Будь-який хірург може стати трансплантологом, достатньо лиш пройти додаткову спеціалізацію на базі післядипломної освіти, адже самі хірургічні навички є. Я сам зі Львова, але свого часу в Ковелі працював з командою трансплантологів. Ми неодноразово їздили за кордон, набиралися досвіду в німецьких, турецьких, білоруських клініках. Там таких операцій роблять дуже багато і нам, в принципі, цього вистачило, щоб отримати певний багаж знань.

Кажуть, що у світовій медичній практиці пересаджують практично всі органи, які розташовані нижче шиї. Що пересаджують в Україні?

В Україні ця галузь медицини лише розвивається. Але вже успішно у нас пересаджують печінку, серце, кістковий мозок. Була спроба пересадити комплекс – нирку з підшлунковою залозою, але, на жаль, вона була невдалою. І, на жаль, поки все. В Україні нирки і печінку пересаджують від родинного донора або від посмертного, серце – тільки від посмертного.

Зараз ми готуємося до пересадки легень. Це одна з найскладніших операцій в трансплантології, оскільки важко підібрати за параметрами «донор-реципієнт». Це мрія всієї нашої команди. Адже ковід обмежив виїзд наших громадян в ту ж Індію, а через політичні питання пацієнти тепер не можуть летіти в Білорусь. Тому наші пацієнти, які потребують трансплантації легень, поки приречені.

Зараз ми готуємося до пересадки легень. Це одна з найскладніших операцій в трансплантології / фото facebook.com/domashych.rv

Які операції найскладніші?

Найскладніше – це серце, печінка, легені. Важливо пам’ятати, що для кожного органу є певний час, впродовж якого його потрібно не лише забрати, довезти, а й пришити. Так званий час ішемії. Найкоротший він для серця – три години, хоча загалом така операція триває до п’яти годин.

Скільки є часу? По-різному. Бувало таке, що констатовано смерть мозку, родичі дали добро, а донор був нестабільний, не встигли навіть аналізи зробити. 3-4 години є часу, як правило. Логістично виходить 5-6 годин від моменту згоди родичів до початку операції.

Як везуть орган?

Орган везуть при спеціальній температурі, в спецрозчині. Чим? Це вже буває по-різному – гелікоптером, реанімобілем. Якщо реципієнт знаходиться недалеко від лікарні, де є орган, буває, що простіше приїхати йому самому. Тут же багато варіантів – літак, гелікоптер, реанімобіль, власний транспорт. Все залежить від ситуації.

Логістично виходить 5-6 годин від моменту згоди родичів до початку операції / фото facebook.com/domashych.rv

Розкажіть, будь ласка, про сам процес - як звести донора з реципієнтом?

Сам процес починається з констатації смерті мозку. Це вже і є потенційний донор. Наступний етап – розмова з родичами. Є спеціальні комісії, до складу яких входять лікарі, священники, координатори, які спілкуються з родичами. Згідно з законом, ми зобов’язані повідомити їм, що, мовляв, у вашого родича діагностовано смерть мозку, яка прирівнюється до біологічної смерті. Кажемо, що ви можете дати згоду на донорство вашого родича. Якщо є згода, вносимо дані в ЄДІСТ (Єдину державну інформаційну систему трансплантації). Система охоплює всі ключові логістичні процеси – за певними параметрами (вік, час, результати аналізів, група крові) підбирає пару «донор-реципієнт», тобто «підбирає», кому який орган найкраще підходить, як далеко від лікарні перебуває реципієнт тощо, потім його викликають на операцію.

Хто кому за що платить?

Пацієнт не платить нічого, за все платить держава – як за саме забезпечення операції, так і за післяопераційне ведення пацієнта.

Родичам донора теж платять?

Ні, родичам донора не платять, бо це вважається корупцією. Родичі донора взагалі не знайомі з реципієнтом, по закону ми не маємо права їх знайомити. Вони не знають, хто ті люди, кому який орган попадеться.  

Раніше побоювалися, що лікарі навмисне не рятуватимуть пацієнтів, аби мати, так би мовити, матеріал для трансплантації і заробляти на цьому гроші. Іншими словами, що будуть «продавати людей на органи». Як убезпечитися від цього?

Це і зараз говорять, але це нонсенс. Як можна «продавати людей на органи», якщо на кожен орган є час ішемії, і в процес залучено 20-30 людей? Таке говорять люди несвідомі. Реально це неможливо зробити.

Усі пацієнти внесені у всеукраїнську базу. Це зручно, оскільки можна найкраще підібрати пару / фото facebook.com/domashych.rv

Є якийсь спеціальний реєстр донорів чи реципієнтів?

Реєстру донорів бути не може, бо коли мова про прижиттєву трансплантацію, то тут донором стає родич, а коли про посмертну – ніхто ж не знає, коли виникне той чи інший стан і настане смерть. А от лист очікування для реципієнтів є. Він єдиний на всю країну. Усі пацієнти внесені у всеукраїнську базу. Це зручно, оскільки можна найкраще підібрати пару.

Читайте такожУ Львові провели надскладну операцію, врятувавши жінці життя (фото)

Всі пацієнти обстежені й залишають у нас свою кров. Потім, коли з’являється донор, ми проводимо з цією кров’ю тести на сумісність і лабораторія видає результати: хто з листа очікування найкраще підходить для тих чи інших органів. Ми, наприклад, викликаємо двох пацієнтів на нирки, одного на печінку і одного на серце. Дивимося, де ці пацієнти перебувають: якщо це дуже далекі території, то розраховуємо час, щоб вони могли доїхати.

Скільки людей у тому листі очікування?

Дуже багато. На пересадку серця близько 40-50. Частина з них, на жаль, помирає, так і не дочекавшись органу на пересадку. Але зараз метод починає популяризуватися. Ми бачимо, що операцій стало значно більше, у порівнянні з 2020 роком.

У чому ж проблема?

Потрібно, щоб наше суспільство було готове морально, щоб люди були гуманніші і розуміли, що коли констатується смерть мозку, їхній родич своєю смертю може врятувати кілька життів. Наразі є багато відмов, бо наші люди ще не готові до цього. Потрібно, щоб цей метод всіляко популяризували, щоб давали більше згоди на забір органів, тоді буде більше врятовано людських життів. Люди мають розуміти, що сьогодні вони по один бік, а завтра-післязавтра самі можуть бути в листку очікування і їм потрібен буде орган.

Презумпція згоди полегшила б процес?

Думаю, так. Але ще раз повторюся – в нас наразі люди морально до того не готові. Така система є в Білорусі, там за минулий рік виконали 360 заборів органів. І вони, до речі, перебувають в десятці лідерів Європи по трансплантації. Держава зробила на тому акцент – і є результат. В Європі ж, наприклад, органи для пересадки насамперед отримують громадяни їхньої країни, потім вже іноземці. А Білорусь на цьому зробила медичний туризм.

Що найважче у вашій роботі?

Буває по-різному. Сама трансплантація – це ланцюжок, в якому важливий кожен етап, щоб був хороший кінцевий результат. Якщо щось вилітає чи рветься – результат буде невтішний. Тому мусить бути добре відшліфована логістика, злагодженість на всіх ланках. І це найважче, напевно. А ще найосновніше – післяопераційне ведення пацієнта.

Який відсоток, що пересаджені органи можуть бути відторгнуті організмом?

Досить високий, що орган може не прижитися. Ризики завжди є. Наприклад, комплекс нирка-підшлункова є ризик, що 30% буде відторгнення. Це одна із найскладніших операцій.

Як довго можуть «служити» пересаджені органи?

По-різному, це індивідуально для кожного організму. Буває 20-30 років. Ми, наприклад, нещодавно пересаджували нирку, яку пересаджували 17 років тому в Білорусі. Чоловік був у листку очікування в Білорусі на повторну пересадку. Але пацієнту пощастило – він сам зі Львова і йому підійшов орган тут, на місці.

Скільки пересадок провели у вашому Центрі за рік?

Ой, дуже багато! Ми провели 10 трансплантацій серця, пересадили дві печінки, а нирок вже й точно не скажу, але не менше 50-ти.

Звичайно, вніс свої корективи в роботу коронавірус. Через пандемію багато людей бояться йти в лікарню, сидять вдома. А когось і ПЛР-тест не дозволяє оперувати.

Ми провели 10 трансплантацій серця, пересадили дві печінки, а нирок вже й точно не скажу, але не менше 50-ти / фото facebook.com/domashych.rv

Взагалі, де ще в Україні роблять операції з трансплантації?

Наскільки мені відомо, згідно з пілотним проектом, в Україні взагалі є 36 чи 38 таких трансплантцентрів. Можемо вважати, що стільки є й команд. Просто кожна працює на певній потужності - хтось робить дві пересадки на рік, хтось двадцять.

На Західній Україні такі операції проводять лише в Рівному (там було два випадки пересадки серця), у Ковелі і тепер у Львові. Але то зовсім інші бригади, до Львова, до нашого Центру трансплантації, вони не мають стосунку.

Але, оскільки Білорусь стала трансплантологічно незалежною за п’ять років, думаю, що ми зможемо так само стати трансплантологічно незалежними. Це мрія нашої команди.

Мирослава Бзікадзе

УНІАН в Google News