Олексій Сіхарулідзе

Олексій Сіхарулідзе: За три кілометри від передової люди вже вважають, що війна – далеко

17:08, 02.12.2014
13 хв.

Напередодні Міжнародного дня волонтера УНІАН говорив про проблеми волонтерського руху в Україні з одним з організаторів об’єднання «Народний тил» Олексієм Сіхарулідзе.

Рік тому українці не могли й уявити, що на території України розпочнуться бойові дії. Однак, війна не лише змусила нас згадати про існування армії та взяти в руки зброю – в кризовій ситуації країна навчилась самостійно цю армію забезпечувати. Одяг, взуття, бронежилети, тепловізори, автомобілі, їжа – все це справа «професії» волонтер. «Професії», яка сьогодні отримала друге дихання, та представники якої допомагають армії та один одному у протистоянні з ворогом.

Олексій Сіхарулідзе – один із організаторів волонтерського об’єднання «Народний тил», скромно всміхається, коли його називають «засновником».  Для нього кожен волонтер – однаково залучений до справи. А хто її починав, чи першим долучився – немає жодного значення. Колеги по «волонтерству» називають Олексія «тепликом» через те, що більшість часу він займається тепловізорами, а також за теплий характер. Саме вони вмовляють Олексія на інтерв’ю, завчасно попереджаючи УНІАН: «Сіхарулідзе буде пручатись, але не зі злості, просто не вважає, що робить щось надзвичайне…»

Перед початком розмови Олексій скаржиться на те, що в країні побільшало аферистів у волонтерстві, тих, хто хоче мати зиск від війни. Скаржиться, скоріше, сам собі, бо, згадавши про журналіста, одразу припиняє: «Не хочу про це говорити, надто вже неприємно»…

Відео дня

Тоді давайте про волонтерів та їх проблеми. Останнім часом багато скарг, що люди втомились віддавати кошти на армію, втомились від війни, від поганих новин. Ви відчуваєте це на прикладі «Народного тилу»?

Так, стали менше допомагати. Точніше, стало важче збирати. Не думаю, що це тому, що «люди втомились», бо весь цей час ми і так збирали кошти ривками: як трапиться якась біда, наприклад Іловайськ, люди стають активніші. Абсолютно ж так само було на Майдані: проллється кров - починають йти люди. Це, звісно, жахливо, сама ситуація жахлива, коли для того, аби допомагали, має відбутися трагедія.

Я дуже спокійно ставлюсь до зменшення кількості людей, які хочуть допомагати. Для нас діє одне правило – ми будемо робити свою роботу, як і робили раніше. Кожен свою. Наприклад, особисто я можу допомагати, а не тримати зброю. Тому я тут. Хіба легше сидіти біля телевізора та просто слідкувати за новинами? Тому, для більшості тих,  хто волонтерить, ця допомога – спасіння, щастя бути хоч якось задіяним. Плюс є люди, які завжди будуть допомагати, є люди, які живуть за кордоном, є ресурси… Я переконаний, що ми знайдемо вихід, як би хто не «втомився». Війна ж не зупиняється. Якщо відверто, я чогось такого і чекав.

Чекали, що війна затягнеться?

І що війна затягнеться, і що стануть менше допомагати. Хоча, знаєте, люди  вкотре отямляться, їх розбудять трагедії, які, нажаль, відбудуться. Тим паче, трагедії і так продовжуються, тут не треба багато прогнозувати, вони й не зупинялись. Ви ж бачите, що нашому ворогу наплювати на санкції, тиск, фінансові втрати. Він живе в своїй «камері», цікавлячись лише тим, щоб його співкамерники не вважали його «опущеним», таким, що програв, поступився…

«Поки у когось перемир’я, у армії ростуть потреби…»

Чи змінилося щось після Мінських домовленостей, після оголошення режиму припинення вогню?

Напевно, багато волонтерів дратуються, кажуть, що люди стали менше допомагати. Але не думаю, що ми маємо право когось звинувачувати, хоча всі знають ціну цього перемир’я. Люди, які живуть близько до військових дій, ховаються від війни, бояться і хочуть миру…

От у нас є волонтер Олена, з Волновахи. Вона допомагає, зокрема, у пошуках підрозділів, які знаходяться на передовій, бо там можна помилитись з дорогою, заїхати в гості до «опонентів». Якось ми з нею, під час однієї з поїздок, зайшли поїсти чебуреків в кафе. Три кілометри від блокпосту. І я їй кажу, що це так близько, може, не треба, бо мало, що може статись, а вона мені: «Та ну, тут мир, тут все гаразд»… Три кілометри від передової, а люди вже вважають, що війна – далеко.

Одним словом, якщо хтось не включається допомагати, це нормально. Всі хочуть сховатись від смерті, всі бояться, тому і чіпляються за мир моментально.

Хоча, мушу визнати, що на людей негативно діє наша пропаганда.

Що ви маєте на увазі?

Ну, от кажуть, коли ЗМІ розповідають, як Путіну в Австралії показали на двері. І вся починають радіти, мовляв, це ж «чудово», значить скоро він відступить… А потреби, тим часом, залишаються і залишаться. Війна ж продовжується.

Давайте повернемось до потреб військових, які знаходяться на передовій. Наскільки дорожче забезпечити бійця в зимовий період?

Олексій Сіхарулідзе: Потреби стали значно більші

Потреби стали значно більші. Жах охоплює від того, у чому ходять бійці. Останній раз (ще, правда, не так холодно було, як зараз, десь, плюс вісім) бачив хлопця у тапках. Але одяг – це пів біди, якось допоможемо, одягнемо. А ось що вони вночі робитимуть? Як вони будуть бачити ворога? Адже більшість постів вночі – «сліпі». До них можна близько підходити і розстрілювати, що, зрештою, і відбувається.

Більшість тепловізорів, яких нам постійно бракує, – це робота волонтерів. Один донецький прикордонний загін – мінімум 50 приладів нічного бачення.

Скільки один зараз коштує ?

Плюс-мінус чотири тисячі доларів. І ця ціна дуже хороша, бо ж ми в Україні не виробляємо тепловізори, треба їх привезти звідкись.

А звідки, в основному, везете?

Парадокс, але з Росії та Білорусії. Я себе, звісно, заспокоюю, що це тимчасово, що рано чи пізно світ прокинеться… Але ж, якщо у нас не всі розуміють, що йде війна, то як можна звинувачувати інші країни у відсутності допомоги.

Можете назвати 3-4 основні позиції, які зараз найнеобхідніші бійцям?

Теплі речі, термобілизна, взуття, зв'язок, прилади нічного бачення, оптика  - приціли… З їжею зараз краще. Хлопці на передовій просять хіба чогось особливого. Наприклад, нещодавно попросили цукерок. Нас це прохання  дуже розчулило, назбирали цукерок, згущеного молока, відправили. Телефонують бійці й кажуть: «Дякуємо за все, але от згущеного не треба, у нас його тонни». Були навіть випадки, коли хтось привозив їм шаурму…

Такі моменти, до речі, дуже важко переживати. Коли їжджу на передову, намагаюсь гнати від себе якісь життєві історії, ну, щоб не думати про це постійно. Але ці хлопці все одно заходять вам в душу. А, щоб робити свою справу, ти не можеш все пропускати крізь себе.

«Волонтерство –  своєрідний фронт, просто на Сході страшніше та важче»

Олексій Сіхарулідзе

Ви зауважили, що кожен повинен робити своє. Як часто волонтери йдуть на фронт? Випадки, коли часті поїздки на схід затягують і поступово, навіть ті, хто не думав, йдуть на передову, непоодинокі…

Багато таких випадків. Мені – немолодому, неспортивному – простіше (усміхається - УНІАН), а от багатьом моїм колегам – важче. Наприклад, Максим Музика, Родіон Шовкошитний, спочатку волонтерили у тилу, потім їздили на схід, ось так їх і затягнуло на фронт…

Зрозуміло, що там важко, але там, в якомусь сенсі, і легше: отримав задачу – виконуй. А тут б’єшся головою як дістати, де взяти. Тобто, тут теж своєрідний фронт, просто на сході страшніше, важче фізично.

Ви самі часто буваєте на передовій, спілкуєтесь з військовими, от уже маєте вояків серед колишніх колег-волонтерів. Наскільки війна змінює їх свідомість, світогляд?

У кожного по-своєму. Я зіштовхнувся з ситуаціями, коли свідомість людей кардинально змінювалась, я б сказав, хворобливо. Багато раз чув, що на війні сходять з розуму. Так от, раніше думав, що відбувається це від кількості смертей, від вигляду вбитих товаришів. Але в тих випадках, які я бачив особисто, - це банальний страх. Я себе згадую в 25 і не пам’ятаю, щоб думав про війну, щоб жив нею. Ми не сприймали реальність війни, саму її можливість. Тут все по-іншому.

Тобто, не витримують, переважно, молоді?

В основному, до 25 років. Тут нічого дивного, вони ж росли із впевненістю, що війна, це щось далеке, щось з історії, а не тут, поруч...  Будь-які зміни важкі, а ще важчим буде для них повернення з війни. Це – окремий етап. Вони всі різні, хтось справиться, а комусь буде тяжко.

Які зараз настрої передовій? Що допомагає нашим військовим не втрачати віри, адже це важко зробити і тут, у мирному житті…

Там, в основному, ідейні. Ті, хто добровільно пішли воювати, і їм байдуже, що робиться поза війною. Я маю на увазі, що вони чітко знали, заради чого йдуть на передову. Так, не всі витримують, але більшість залишається, навіть у відпустку не хоче йти. Моє спілкування на передовій, часто зводиться до хвилин, забрати-передати, але те, що я бачу – не змінюється: хлопці будуть й надалі робити свою справу. Сама війна, звісно, міняє їх світогляд. Вони стають «важкими». Був у мене улюблений боєць…..

Був

Був... Називав його «квіткою». «Айдарівець», зі всіма притаманними «айдарівцям» рисами, такий собі львівській хуліган. Він приїхав на фронт на розбитій, ледь живій червоній машині і каже: «ну, що, хлопці, машинку будемо ремонтувати?». Всміхався завжди. Потім його бачив після поранення  - сумним став, вийшов з госпіталю, а через пару днів загинув. Діма. Позивний – «Скорпіон»… Забирається ця війна до них в середину, і нічого доброго там не відбувається.

Волонтерів зараз вистачає?

Поки не бачу проблем з волонтерами. Є люди, які повністю залишають роботу, приходять і працюють тут. Наприклад, у нас на складі працює Сергій.  Знаю, що рано чи пізно кошти у нього закінчаться, і треба буде повертатись на роботу, але я вже бачу тих, хто прийде йому на заміну. Прийде так само, залишивши все за дверима складу. Тут - своє життя, і багато з волонтерів уже не уявляють себе поза ним. Іноді зриваються, кажу їм «відключіть телефон, відпочиньте», а вони ображаються, мовляв, так не можуть, не уявляють собі життя без цього.

Це така ж зміна свідомості про яку ми говорили вище, як на фронті?

Щось схоже, не так важко, звісно, не так небезпечно, але легка «травма» залишається. Це як з відпочинком. Багато хто вже не можуть уявити собі відпочинок, уявити себе поза волонтерством.

А чи не простіше, для якоїсь єдиної координації дій, об’єднати всі організації волонтерів в один великий центр?

Була така ідея, але поки це важко зробити. Ну, і завжди існує фактор «власної вигоди», така собі «конкуренція» між волонтерами. От, зізнаюсь вам чесно, зазираю в себе і бачу, що саме я хочу придбати чудовий дальномір для артилерії. Саме я, і ніхто інший. Вважаю, що такі думки треба із себе виганяти. Яка може бути конкуренція між волонтерами? Це ж не бізнес і не прибуток.

Звісно, було б добре, якби був один великий рух з кол-центром, де сидять дівчата і приймають заявки, але на практиці все значно важче. Зрештою, якщо збоку подивитись, то волонтери і так уже як один «вулик».

«Людей, які хочуть допомагати армії, завжди вистачатиме»

Ми говорили, що люди втомились допомагати, але є такі, хто взагалі воліє не помічати війни. Ми можемо достукатись до тих, для кого війна відбувається на «міфічному» Сході, хто ніколи не допомагав, бо вважав, що все відбувається не з ним і його не стосується. Що ви кажете таким людям?

Я нікого не суджу. Хоча, бувають випадки. Є в мене знайомий дипломат, якось гуляємо з ним по Хрещатику, і він мені каже, мовляв, Захід санкціями давить Путіна, нікуди він не дінеться, а я йому у відповідь: «У вас в Італії росіяни є? - Є. - Так от, завтра він до вас піде захищати росіян, і плювати йому на всі санкції і гроші…»

Замовчав.

Зрозумійте, люди різні. Чому в Дніпропетровську такий підйом? Бо, вони знають, що, в разі чого, вони – наступні. А ми в Києві думаємо, що війна – там, на Сході, що там вона і завершиться, сюди не дійде.

Якщо іти від зворотного, існує ж і багато чудових людей, які допомагали, допомагають і будуть допомагати, скільки буде потрібно. Тут важливо, щоб ми самі намагались достукатись до інших: друзів, знайомих, сусідів. Бо є ще така ситуація, коли люди хочуть допомагати, але бояться, що їх одурять. І не без підстав бояться… У нас просто звичка: якщо війна, то ми не критикуємо, замовчуємо, не говоримо, тих, хто зрадив, зрадниками не називаємо. Але я не така людина. Якщо щось не подобається – кажу прямо. От, наприклад, упевнений, що волонтер не повинен отримувати зарплату. Не можеш цим займатися, бо тобі треба заробляти гроші, займайся у вільний час, або не роби цього взагалі, але таємно брати гроші – це не правильно.

Військовий стан, про який часто кажуть деякі політики, журналісти і волонтери, змінив би ситуацію?

Я не великий спеціаліст у суто військових справах, в армії навіть не служив, більше того, у молоді роки всіляко цього уникав. Але, якщо дуже суб’єктивно, то не думаю, що це суттєво змінить ситуацію або кардинально вирішить проблеми.

Ви вже думали чим буде займатися «Народний тил», коли війна завершиться?

По-перше, війна не скоро завершиться, а, по-друге, залишаються поранені, залишаться ті, хто цю війну пройшов і потребує реабілітації… Роботи не бракуватиме, тут я впевнений.

Ольга Каретнікова-Котягіна

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся