До ювілею однієї Конференції у Сан-Франциско

25 червня 2015 року минає рівно 70 років з дня завершення Конференції у Сан-Франциско, результатом якої стало утворення Організації Об’єднаних Націй (ООН).

Слід зазначити, що цей представницький форум став завершальним у низці міжнародних заходів, які проходили впродовж Другої світової війни, і в ході яких обговорювалися концепції післявоєнної колективної безпеки та створення міждержавного утворення якісно нового типу – Атлантична Хартія 1941 року, Декларація Об’єднаних націй 1942 року, Тегеранська конференція 1943 року, Конференція в Думбартон-Оксі 1944 року, Ялтинська конференція 1945 року.   

У Сан-Франциско відбулася формалізація ООН, зокрема затверджений Статут, утворені Рада Безпеки (РБ), Генеральна Асамблея (ГА), спеціалізовані органи. Після непростих консультацій був знайдений компроміс у питаннях реалізації «права вето» та процедурі голосування в рамках Генеральної Асамблеї. Хоча, як відомо, цей процес був доволі непростим.

Так, з різних джерел добре відомі перипетії навколо прийняття до лав ООН України і Білорусі, а точніше – УРСР та БРСР. Адже, ще в Думбартон-Оксі Москва висловилася за членство в ООН усіх радянських республік, маючи на увазі надання їм усім права голосу. США були різко проти (погрожуючи вимогою членства для усіх американських штатів), а Великобританія була готова до обговорення, розраховуючи отримати автоматичне членство в ООН усіх своїх домініонів – Австралії, Канади, Нової Зеландії і Південної Африки. Також відомо, що згодом претензії Кремля були зменшені до членства України, Білорусі і Литви.

В результаті досить драматичних переговорів, в ході яких сторони жваво обмінювалися аргументами щодо юридичних підстав, розміру населення, економічного потенціалу і внеску у Перемогу над нацистською Німеччиною, було узгоджено прийняття до ООН України і Білорусі, як країн-засновниць.

Як зазначав з цього приводу професор Анатоль Камінський: «при визначенні членства окремих американських штатів Вашингтон мав би куди складнішу ситуацію не тільки в політичному, а й в юридичному відношенні і в Конгресі і поза ним».

Справжні мотиви Сталіна щодо членства України і Білорусі в ООН на сьогодні лишаються до певної міри неясними. При цьому деякі експерти вважають, що тим самим Москва намагалася знівелювати націоналістичні настої в цих республіках та, відповідно, зміцнити радянську наддержаву.

Звичайно, українська радянська дипломатія слідувала у фарватері курсу, чітко визначеного Москвою, сумлінно повторюючи ідеологічні штампи Кремля. Хоча, сьогоднішній аналіз відповідних матеріалів дозволяє констатувати, що з більшості актуальних питань тогочасного міжнародного порядку денного УРСР займала у цілому адекватні позиції – зміцнення миру та безпеки, непорушність кордонів, зокрема в Європі, заборона хімічної і бактеріологічної зброї, деколонізація, боротьба з расовою дискримінацією, ядерне нерозповсюдження.         

До речі, цікава історія склалась навколо Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року, тісно пов’язаного з діяльністю ООН.

Відомо, що ДНЯЗ вступив в силу 5 березня 1970 року, коли ратифікаційні грамоти були одночасно депоновані США, СРСР та Великобританією. За свідченням одного учасника радянської делегації-безпосереднього учасника відповідних переговорів, УРСР і БРСР не приєдналися тоді до ДНЯЗ, хоча й проголосували на його користь. Радянське  керівництво, приймаючи постанову про підписання СРСР даного договору, спеціальним пунктом вирішило, що урядам УРСР і БРСР недоцільно приєднатися до ДНЯЗ, оскільки у випадку, якщо це буде зроблено в якості ядерних держав, відбудеться збільшення їх кількості, тобто матиме місце розповсюдження ядерної зброї. Якщо ж вони підпишуть договір як неядерні країни, уся їхня ядерна діяльність буде поставлена під міжнародний контроль.       

Можливо Москва вже тоді у тайні побоювалася навіть гіпотетичного відокремлення України?

В річницю ООН не можна не згадати, що вона створювалась насамперед, як інструмент збереження миру і міжнародної безпеки.

Однак, майже ООН одразу наразилася на критику, з огляду на свою безпорадність. Так, Жан-Батіст Дюрозель, автор відомої «Історії дипломатії від 1919 року до наших днів», свого часу писав: «Можна навіть сказати, що й непрямі конфлікти між наддержавами щастить уладнати, тільки якщо вони самі доходять згоди (напр. припинення ворожих дій на Близькому Сході). В цілому ООН неспроможна відвертати конфлікти, і світ живе в стані, названому «рівновагою страху»; цей стан не має нічого спільного з колективною безпекою».

REUTERS

Не применшуючи певні успіхи ООН, досягнуті на окремих напрямах, зокрема культурно-гуманітарному, слід зазначити, що на початку ХХІ сторіччя вона почала різко втрачати свою ефективність як через забюрократизованість і слабкий менеджмент, так і через поглиблення протиріч між державами-членами Ради Безпеки, «Півднем» і «Північчю». Незважаючи на багаторічні переговори, ООН так і не спромоглася досягнути реального прогресу питаннях подолання голоду, бідності, протидії змінам клімату Землі.  

31 березня 2011 року автор даного матеріалу мав можливість бути присутнім на церемонії офіційного відкриття нового комплексу офісних будівель регіональної штаб-квартири ООН в Найробі (Кенія) за участю Генеральний секретаря ООН Бан Кі-муна, президента Кенії М.Кібакі, членів кенійського Уряду, представників місцевого дипломатичного корпусу та преси. Новий (і явно не дешевий) комплекс ООН був повністю обладнаний сонячними батареями і за задумом мав являти значне досягнення з точки зору прикладу використання відновлюваної енергії у розвитку інфраструктури міст Східної Африки. 

І все це відбувалося на тлі того, що менш, ніж за 50 кілометрів від даного величавого дійства, пересічні кенійці у сільській місцевості відчували нестачу елементарного – чистої питної води.

Ще одним з нещодавніх прикладів «ефективності» ООН, є так звана боротьба з піратством біля узбережжя Сомалі та в Аденській затоці. Після низки резонансних захоплень 2008-2010 років, у тому числі судна «Фаїна» з українським екіпажем, за оонівською «традицією» відбулася низка абсолютно беззмістовних заходів з беззубими резолюціями.

Однак, як відомо, сомалійське піратство у цьому регіоні було подолано саме завдяки тому, що усупереч деяким рекомендаціям, відповідальні судновласники наприкінці 2011 року почали брати на борт озброєну охорону. Професійні охоронці, як правило 4-5 досвідчених бійців з числа колишніх морських піхотинців, забезпечували надійний захист судна, екіпажу і вантажу.

Як виявилось, піратська проблема має досить просте вирішення і не потребує великих міжнародних зусиль та залучення ООН.  

Давно назріла реформа Організації Об’єднаних Націй, про яку так багато і на різних рівнях говорять останнім часом, явно опинилася на роздоріжжі і наразі має доволі песимістичні перспективи щодо практичної реалізації. Адже всім зрозуміло, що сьогодні члени Ради Безпеки ООН накладуть вето на будь-які пропозиції, що позбавлять їх частки впливу. Включення до складу РБ нових членів неодмінно призведе до невдоволення тих, хто вважатиме, що вони мають такі самі права. Більш того, є підстави вважати, збільшення кількості членів Ради Безпеки неодмінно спричинить її повний параліч.  

Сьогодні вже стало очевидним, що внаслідок анексії Росією Криму, міжнародно-правова система, яка склалася після Другої світової війни і частиною якої є ООН, опинилася в глибокій кризі і не може вважатися адекватною сучасним реаліям.

Зокрема, Організація Об’єднаних Націй показала свою повну безпорадність в умовах, коли усупереч її Статуту і волі переважної більшості учасників міжнародного співтовариства, постійний член Ради Безпеки ООН здійснює агресію проти країни, яка не володіє ядерною зброєю або іншими засобами стримування.

REUTERS

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 27 березня 2014 року щодо суверенітету і територіальної цілісності України носить, як відомо, рекомендаційний характер і не може вважатися інструментом відновлення статус-кво. Те, що досить велика група країн (58) утрималися під час голосування, також свідчить, що основоположні принципи ООН за 70 років так і не стали невід’ємною частиною культури поведінки держав у міжнародному середовищі.     

Візит Генерального секретаря ООН в Москву 9 травня цього року засвідчив не лише деградацію основоположних принципів цієї міжнародної організації, що мала б однозначно засудити агресію Росії, але й розлад сучасної архітектури безпеки, узагалі.

Ще однією ознакою моральної кризи ООН стали нещодавні звинувачення французьких миротворців у сексуальних домаганнях під час перебування в Центральноафриканській республіці.    

Для довідки: наразі ООН здійснює 16 різноформатних місій з підтримання миру – Західна Сахара (MINURSO), Центральноафриканська республіка (MINUSCA), Малі (MINUSMA), Гаїті (MINUSTAH), Демократична Республіка Конго (MONUSCO), Дарфур (UNAMID), сектор Ізраїль-Сирія (UNDOF), Кіпр (UNFICYP), Ліван (UNIFIL),  Абіей (UNISFA), Косово (UNMIK), Ліберія (UNMIL), Південний Судан (UNMISS), Індія/Пакистан (UNMOGIP), Кот-Д’Івуар (UNOCI), Близький Схід (UNTSO).

У певному сенсі ООН виявилася навіть менш моральною, ніж передвоєнна Ліга Націй, яку справедливо критикували за нездатність протистояти зазіханням авторитарних країн у 30-ті роки. Адже, остання 14 грудня 1939 року все ж таки спромоглася виключити зі своїх лав СРСР після його відвертої агресії проти сусідньої Фінляндії. До речі, характерною була реакція сталінської дипломатії на цей, цілком адекватний, крок міжнародної спільноти. У відповідній заяві ТАРС від 16 грудня 1939 року з погано прихованою погрозою зазначалося, що «СРСР тепер не зв’язаний з пактом Ліги Націй і віднині буде мати вільні руки»...   

REUTERS

Позитивно оцінюючи діяльність Постійного представництва України при ООН в Нью-Йорку і особисто його керівника – Юрія Сергеєва, який чітко розуміючи драматичність ситуації зазначив, що: «Україна є точкою, від якої буде відраховуватися здатність чи нездатність ООН взагалі захищати мир і безпеку», не полишає відчуття того, що рішення Ради національної безпеки і оборони України про звернення до ООН з проханням направити в Україну миротворчу місію було явно недостатньо прорахованим.

Хіба, що воно, за задумом офіційного Києва і за словами президента Порошенка на нещодавньому Київському Безпековому Форумі «Цінності-шлях до безпеки», мало стати своєрідним «лакмусовим папірцем» спроможності ООН забезпечувати мир. Однак, і у цьому випадку, реалізація такої ініціативи України виглядає достатньо контроверсійною як з точки зору її сприйняття підписантами відомих Мінських домовленостей, так і реакції (або коректніше – її відсутності) міжнародної спільноти, узагалі.      

Є питання й до нещодавньої ініціативи стосовно створення в Україні Офісу підтримки ООН, який згідно з наявною інформацією має займатися «сприянням виконанню Мінських  домовленостей».

Ну і вже зовсім незрозумілою є теза, яку висловив заступник Міністра закордонних справ України Сергій Кислиця в інтерв’ю «Голосу Америки» 30 травня цього року про те, що наразі Україна та ООН обговорюють альтернативні форми присутності у зоні конфлікту. Зокрема, виникає питання: форми, альтернативні чому? Миротворчій місії, присутності ООН в Україні? Можливо, йдеться про додаткові формати взаємодії?   

Усе це починає виглядати так, що країна-засновник ООН, багаторічний контрибутор оонівських миротворчих операцій, намагається отримати термінову міжнародну підтримку, а їй нудно і довго розповідають про статутні процедури та різного роду бюрократичні формальності.          

Хоча, як вбачається, не в останню чергу це є «заслугою» офіційного Києва, який вперто відмовляється називати очевидні речі своїми іменами…

Вочевидь, наразі нам слід продовжувати активно використовувати ООН в якості інформаційної платформи для дезавуювання позиції Росії, постійно заявляти про те, що Москва дискредитує саму ідею цієї організації, забезпечувати просування кандидатури України до складу непостійних членів РБ ООН у 2016-2017 роках.

Безсумнівно, що перед Організацією Об’єднаних Націй наразі стоїть надзвичайно серозний виклик – або вона зможе реформуватися і стати дійсно ефективним інструментом інструмент збереження миру і міжнародної безпеки або рано чи пізно поступиться місцем іншим міжнародним структурам.

Звичайно, все у світі постійно змінюється, і буде великою помилкою вважати, що у 2015 році, в часи глобальних трансформацій і появи нових елементів міжнародного ландшафту, ООН має такий самий авторитет і вплив, як у 1945.

На думку багатьох експертів, сьогодні центр прийняття важливих рішень у міжнародній площині переміщується в рамки таких структур, як G-7, G-20, НАТО, ЄС, Давоський форум.

Не випадково Росія, не маючи впливу у цих форматах, останніми роками, на тлі все більшого розходження із Заходом, докладає усіх можливих зусиль, щоб зробити таким центром БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, ПАР). Хоча, її можливі плани перетворити БРІКС на умовну анти-західну площадку, навряд чи отримають однозначну підтримку з боку інших членів об’єднання.

При цьому, на тлі різкого погіршення відносин із Заходом та в умовах активного «санкційного конфлікту», Кремль не полишає (і вочевидь не полишатиме) наполегливих спроб пошуку додаткових можливостей стратегічного позиціонування – наприклад створення і наповнення змістом більш широкого анти-західного фронту. Власне, це було наочно продемонстровано Путіним 9 травня цього року в Москві.      

Очевидно, що в умовах українсько-російського  протистояння, вказані тенденції набувають для України особливого значення і мають бути належним чином оцінені і враховані.

Свого часу Генрі Кіссинджер у його відомій праці «Дипломатія», торкаючись такого важливого сьогодні для України питання міжнародної колективної безпеки писав, що вона може забезпечуватися «лише у тому випадку, якщо усі нації – або, щонайменш, усі ті нації, кого стосується принцип колективної самооборони, – мають приблизно ідентичні погляди стосовно характеру виклику і готові застосувати силу або санкції у залежності від «змісту» даного випадку, незалежно від конкретних національних інтересів, пов’язаних з ним».            

Цілком вірогідно, що нові міжнародні утворення/коаліції/альянси, учасники яких дотримуватимуться спільних стандартів і цінностей, стануть характерною рисою/трендом міжнародної політики ХХІ сторіччя. І тут головним для України буде не загубитися у різного роду форматах, які дехто намагатиметься нам настійливо нав’язати, а проявити дійсно стратегічне бачення та представити добре прораховані ініціативи.

Олег Бєлоколос, експерт фонду "Майдан закордонних справ"

УНІАН в Google News