1 серпня 1975 року, тобто 40 років тому, лідери 35 держав підписали у Гельсінкі Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, також відомий, як Гельсінські домовленості. Так що ж саме відбулося у столиці Фінляндії?
Тоді, у добу «розрядки», обидва блоки всерйоз прагнули зменшити реальний ризик війни на знищення і спромоглися досягти компромісу щодо політично зобов’язуючих домовленостей.
Слід також додати, що масштабна американсько-радянська конфронтація, що мала місце у жовтні 1973 року під час ізраїльсько-арабського конфлікту, відомого, як війна Судного дня, наочно довела необхідність зниження градусу протистояння, яке цілком реально могло спричинити військову кризу з непередбачуваними наслідками.
При цьому, не є секретом, що СРСР погодився на участь у Нараді з безпеки і співробітництва у Європі, насамперед тому, що розраховував на фіксацію непорушності післявоєнних кордонів в Європі.
Отже, всі питання, включені до Гельсінських домовленостей, можна умовно поділити на три так званих «кошики».
«Перший кошик» включав основоположні принципи, що їх мали дотримуватися держави у взаєминах між собою – зміцнення міжнародного миру, цілісність територій і непорушність кордонів, мирне вирішення суперечностей і конфліктів, утримання від застосування сили або погрози силою, неділимість безпеки в Європі і розвиток міждержавного співробітництва, повага до прав людини, сумлінне виконання зобов’язань згідно з міжнародним правом, зміцнення довіри у сфері безпеки тощо.
«Другий кошик» – містив домовленості стосовно економічної, екологічної і науково-технічної співпраці.
Однак тоді, в умовах загального усвідомлення небезпеки ядерного конфлікту, найбільш важливе, а сьогодні можна сказати навіть історичне значення, мав саме «третій кошик», що визначав напрями взаємодії у гуманітарній сфері – людських контактів, возз’єднання родин, вільного доступу і обміну інформацією, культурних, студентських і наукових обмінів.
У тогочасних умовах міжблокового суперництва Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) на певний час стала майданчиком, де відбувалися різнорівневі контакти між Сходом і Заходом, і, водночас, генератором міжнародної підтримки правозахисних рухів на території колишнього СРСР.
Сьогодні небагато хто пам’ятає, але саме з Гельсінським заключним актом пов’язаний початок сучасного етапу боротьби українського народу за свободу і власні права.
Очевидно, що діяльність дисидентів в СРСР, серед іншого, призвела до краху Радянського Союзу та, як здавалося тоді, початку нової ери суспільно-державного розвитку на пострадянському просторі.
На жаль, після здобуття Незалежності ми не спромоглися сформувати новий порядок денний для нової держави і втратили шанс для кардинального оновлення і перебудови країни на абсолютно інших ціннісних засадах.
Так само, і ОБСЄ (у грудні 1994 року НБСЄ змінила назву на ОБСЄ – Організацію з безпеки і співробітництва в Європі), що повинна була стати одним з наріжних каменів безпеки Європи, так і не спромоглася виконати своє головне завдання – запобігти конфліктам на континенті (Югославія, Нагорний Карабах, Придністров’я, Грузія), а згодом перетворилася на аморфну і, якщо бути відвертим - безпринципну організацію.
Адже, як можна ще охарактеризувати те, що ОБСЄ проводила своє Міністерське засідання в Києві на початку грудня 2013 року, через декілька тижнів після жорстокого придушення мирної демонстрації українських студентів і молоді на Майдані?
На тлі анексії Росією Криму і де-факто мовчазної згоди на неї з боку інших країн-членів СНД і, одночасно учасників ОБСЄ - Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Таджикистану – відвертою профанацією основоположних принципів організації сьогодні виглядає так званий процес «оновлення» ОБСЄ, відомий під назвою «Гельсінкі плюс 40», який наразі виглядає, як набір благих побажань, причому часом досить неоднозначних.
До речі, цей процес був ініційований 2012 року в Дубліні, започаткований (іронія долі і урок на майбутнє) під час головування України в ОБСЄ у 2013 році і певний час активно підтримуваний Москвою.
Можна констатувати, що так званий «дух Гельсінкі» майже повністю вивітрився з офісів ОБСЄ, а існуюча до березня 2014 року архітектура безпеки в Європі була знищена путінською Росією. Адже, путінський режим, модернізувавши відому доктрину Брежнєва часів «холодної війни» і замінивши привід для втручання у справи інших держав із захисту «завоювань соціалізму» на «захист інтересів росіян», є сьогодні не лише найбільшою загрозою української демократії і державності, а й безпеки в Європі у цілому.
Свідченнями цього є конфронтаційна політика Росії та шалена інформаційна війна проти європейських цінностей, одним з яскравих прикладів якої є показаний по телеканалу «Росія» резонансний фільм «Варшавський договір. Розсекречені сторінки», в якому кремлівські пропагандисти цинічно перекрутили історичні факти і провели недвозначні паралелі між сьогоденням та протистоянням часів «холодної війни».
Отже, на нашу думку, говорити про справжній і стабільний мир в Європі буде можливим лише після повалення путінської диктатури в Росії.
Абсолютно безпорадною наразі виявилася ОБСЄ і у спробах зупинити агресію Москви та врегулювати ситуацію на Сході України. Хоча, слід визнати, резолюція Парламентської Асамблеї ОБСЄ від 8 липня цього року, в якій наголошено, що дії Росії в Автономній Республіці Крим та м. Севастополь, а також в окремих районах Донецької і Луганської областей України є актами військової агресії проти України, стала наочним індикатором змін у настроях західного істеблішменту, стурбованому агресивно-провокативним характером поведінки Росії на міжнародній арені.
На початку грудня 2014 року Міністр закордонних справ України Павло Клімкін під час виступу на міністерській зустрічі у Швейцарії висловився за зміни в ОБСЄ і навіть запропонував декілька напрямів реформування. На жаль, сказавши «А», наш міністр так і не сказав «Б», можливо не знаючи тезу англійського математика і філософа Альфреда Уайтхеда про те, що: «Думки не зберігаються, їх треба у щось утілювати».
Тобто, вочевидь, треба було б згодом представити державам-членам ОБСЄ чіткий і детальний план України (можливо у співавторстві з низкою інших країн-однодумців) стосовно модернізації ОБСЄ. Як видно, цього не відбулося або широкій громадськості про це нічого не відомо. Хоча, дана організація, маючи у своєму складі країну-агресора, що відверто зневажає її основні принципи, вочевидь вже втратила потенціал до оновлення.
Призначення нового Спеціального представника ОБСЄ в Україні і Тристоронній контактній групі Мартіна Сайдіка (Martin Sajdik) також наразі не додало роботі організації на українському напрямі ані динамізму, ані реалізму. Адже, навряд чи численні зустрічі і безкінечні обговорення можна назвати хоч якимись результатами. Зі сторони це виглядає так, що насправді створюється своєрідна димова завіса для прикриття повзучої легітимізації промосковських бандитів і терористів і фактичного відторгнення від України частини її території.
«Майдан закордонних справ» вважає, що відома концепція «Європа без розподільчих ліній» вже «канула в Лету» і тому наразі виникає нагальна потреба у переосмисленні самого визначення змісту і комплексних гарантій нової європейської безпеки. І у цьому контексті Києву слід уникати минулих помилок і чітко розуміти, що безпеку України не можна будувати лише на папері, які б підписи не стояли на ньому.
Більш того, у зв’язку із діями Росії, яка втілює власну геополітичну концепцію і вважає, що міжнародне право більше не є догма, а своєрідний набір постулатів, з якого Москва обиратиме те, що їй вигідно, сама система норм (насамперед універсальних) міжнародного права почала втрачати довіру з боку учасників міжнародної взаємодії. Не випадково, далекоглядні експерти вже прогнозують тенденції щодо так званої регіоналізації або сегментації міжнародного права.
Український і останній світовий досвід свідчить, що міжнародне співробітництво може бути лише одним із засобів забезпечення безпеки держави. При цьому, реально дієвими є міжнародні об’єднання, в основі яких лежать спільні цінності і учасники яких готові до їхнього втілення.
На жаль, таким утворенням за 40 років так і не спромоглася стати ОБСЄ. Можна навіть сказати, що вона перетворилася на таку собі квазі-ООНівську структуру з великим бюрократичним апаратом і відсутністю волі до захисту своїх же основоположних принципів. В умовах вже де-факто конфронтації (або навіть цивілізаційного розколу) на теренах ОБСЄ, є підстави вважати, що цій організації не допоможуть і будь-які спроби її модернізації або удосконалення.
Очевидно, майбутнє буде за міжнародними об’єднаннями нового типу, утвореними на нових засадах, де об’єднавчим чинником будуть спільні цінності.
А це, відповідно, вимагатиме від України створення нової концепції зовнішньополітичного позиціонування, яка, зокрема, має враховувати: актуальні зміни у світовому ландшафті; власні, а не нав’язані кимось інтереси; доцільність створення колективних оборонних потужностей дружніх держав регіону задля зміцнення безпеки; нову філософію прав людини, необхідність посилення партнерства між державою та громадянським суспільством, реально наявні, а не уявні ресурси.
