Річниця катастрофи літака «Малайзійських авіаліній», збитого над територією України 17 липня минулого року, загострила розмови про залучення міжнародного кримінального правосуддя з метою припинення безкарності осіб, що вчиняли і вчиняють на території нашої держави тяжкі злочини проти міжнародного та національного права. На проект резолюції Ради Безпеки ООН про створення спеціального трибуналу щодо розслідування трагедії рейсу MH17 лідери антиурядових збройних груп на території Донецької та Луганської областей України, а також окремі посадові особи Російської Федерації виступили з ініціативою створення міжнародного трибуналу для розслідування злочинів проти цивільного населення, у яких вони в унісон звинувачують Україну та її захисників. При цьому як перші, так і другі ігнорують роль першого і єдиного постійного органу міжнародного кримінального правосуддя – Міжнародного кримінального суду, створеного на підставі його Статуту, ухваленого у Римі 17 липня 1998 року – рівно за 16 років до загибелі малайзійського «Боїнга-777» в українському небі.
Зобов’язання ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, спочатку проголошені лідерами Революції Гідності на Майдані, а потім закріплені в Угоді про асоціацію України з Європейським Союзом, досі залишаються не виконаними. Ба гірше, з вуст спікерів Ради національної безпеки та оборони України та парламентської більшості лунали заяви про небажаність ратифікації Римського статуту. Звичайно, і в Міністерстві юстиції, і у Міністерстві закордонних справ України добре розуміють неадекватність таких побоювань, але, на жаль, схоже на те, що фахові голоси з профільних міністерств на вищому рівні іноді лунають слабше, ніж голоси деяких радників, що без достатніх підстав претендують на компетентність у всіх питаннях.
Не слід забувати, що історія недовіри керівництва України до Міжнародного кримінального суду почалася ще 15 років тому, коли після підписання Римського статуту (січень 2000 року) Президент Кучма не подав його на ратифікацію до Верховної Ради, а відправив на перевірку до Конституційного Суду. Про причини, якими керувався тодішній голова держави, можна лише здогадуватися. Згідно з однією з версій, хтось з тодішніх радників «налякав» Леоніда Даниловича можливістю скарг на нього до Гааги у справах про переслідування опозиціонерів. Для будь-кого, хто здатний ознайомитися принаймні із загальною інформацією про Міжнародний кримінальний суд з Вікіпедії, така версія здається нонсенсом, але, слухаючи творчість сучасних мудрагелів, які лякають міфічними «позовами» до МКС з боку ворогів України, починаєш вірити, що меж невігластву немає.
Так чи інакше, 2001 року Конституційний Суд України поставив бар’єр для ратифікації Римського статуту, подолати який можна лише шляхом внесення змін до Конституції України. Хочеться вірити, що конституційний процес, який нині триває, завершиться внесенням необхідної зміни до Основного Закону. Проблема ця має суто технічний характер і за наявності політичної волі вирішується елементарно.
Переконаний, що альтернативи якнайшвидшій ратифікації Римського статуту Україною не існує. Для належного ефекту така ратифікація повинна супроводжуватися додатковою заявою нашої держави (за статтею 12 (3) Статуту) про поширення юрисдикції суду на всі злочини, що входять до його компетенції (злочин геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини) та були вчинені на території України. Паліативні варіанти, на кшталт визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду для певних конкретних випадків без його ратифікації, є явно малоефективними, адже можливості держави, що не є учасницею Статуту, вплинути навіть на рішення про початок розслідування, є мізерними.
Ратифікація Римського статуту не означатиме, що в України зникають її власні повноваження щодо розслідування будь-яких злочинів вчинених на її території. Навпаки, таке розслідування залишиться не тільки правом, але й прямим обов’язком України, адже Міжнародний кримінальний суд може розглянути справу тільки тоді, коли держава не здатна або не бажає виконувати свою місію з припинення безкарності за найтяжчі злочини проти міжнародного права. Іншими словами, Міжнародний кримінальний суд лише доповнює, але аж ніяк не заміщає собою національні судові установи.
Тож, за загальним правилом, усі винні у вчинених на території України злочинах мають постати перед українським судом. Але після ратифікації Римського статуту ніхто не зможе переконливо дорікнути Україні, що розслідування чи суд не були об’єктивними.
Крім того, існує ще один важливий елемент. Деякі особи, які можуть виявитися винними у злочинах проти міжнародного права, що вчинялись на території України, мають імунітет перед національним судовим розслідуванням, оскільки є вищими посадовими особами іноземних держав. Такий імунітет буде поширюватися на суди будь-якої іноземної держави, зокрема й України, але перед Міжнародним кримінальним судом навіть глави держав імунітету не мають. Це, як і втеча деяких підозрюваних у організації злочинів проти міжнародного права за межі території України, є додатковим аргументом на користь ратифікації Римського статуту. Рецепт покладення краю безкарності за найтяжчі злочини – у скоординованих зусиллях національних судів та Міжнародного кримінального суду.
Міфічних «позовів» з боку ворогів України боятися не слід. Позовного провадження у Міжнародному кримінальному суді в принципі бути не може, і будь-яка інформація, надіслана Прокурору Суду від держави, що не бере участь у Римському статуті, вартує не набагато більше, ніж повідомлення у ЗМІ чи листи приватних осіб. Добросовісне розслідування всієї такої інформації українськими слідчими та судовими органами та притягнення до відповідальності винних є не лише запобігає будь-яким проблемам з міжнародним кримінальним правосуддям, а і є запорукою існування єдиного українського суспільства та соборної Української держави. Зрештою, встановлення правди та засудження злочинців нам потрібно заради нашого власного майбутнього, заради України.
Підсумовуючи, можна назвати три основні причини, через які Україні необхідно якнайшвидше ратифікувати Римський статут та співпрацювати з Міжнародним кримінальним судом.
Перша – це необхідність притягнення до відповідальності осіб, які вчинили найтяжчі злочини на території України і проти України. Без встановлення істини про події останніх двох років та рішучої боротьби з безкарністю за воєнні злочини та злочини проти людяності неможливо ані встановити надійний міжнародний мир і безпеку, ані примирення та злагоду всередині України.
Друга – це забезпечення міжнародної довіри до кримінальних процесів, які триватимуть на території України, у зв’язку зі збройним конфліктом у Донецькій та Луганській областях і окупацією Криму. Ратифікація Римського статуту в поєднанні з ефективним розслідуванням власними силами повністю знешкоджує як спроби зацікавлених іноземних держав самостійно розслідувати події на території України, так будь-які популістські заклики до створення «трибуналу щодо Донбасу/України» тощо.
Третя – це доведення всьому світу, що Україна є відповідальним членом міжнародного товариства, державою, яка виконує свої зобов’язання щодо переслідування міжнародних злочинців. До того ж, ратифікація Римського статуту – це виконання прямого зобов’язання України перед Європейським Союзом згідно з Угодою про Асоціацію, оскільки участь у системі міжнародного кримінального правосуддя є невід’ємною складовою обраного нашою державою європейського шляху розвитку.
Микола Гнатовський, юрист-міжнародник, доцент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
