Дещо про європейський антиамериканізм

На тлі трагічних подій 13 листопада цього року в Парижі у нас зростають песимістичні настрої і побоювання щодо можливого торгу між Європою і Росією щодо України та Сирії. Дійсно, певна переорієнтація уваги країн-членів ЄС на проблеми міграції, Ісламську державу і Близький Схід має і, вочевидь, матиме місце.

Однак, ми, як це часто буває, знов дивимося на ситуацію лише з нашого хутору. А картина, звичайно, є набагато ширшою. І щоб зрозуміти її, слід перечитати історію і переосмислити деякі вже традиційні відтінки європейської політики, одним з яких є антиамериканізм.

Практично до кінця 70-х років в Європі домінували настрої вдячності США за звільнення від нацизму, що підкріплювалися надійним військовим захистом від можливого радянського вторгнення.

Відомі маневри генерала де Голля 60-х років хоча й спричинили певне трансатлантичне напруження, не стали стійким політичним трендом, як і не мали значного впливу за межами Франції. Не стали початком європейського антиамериканізму й протести проти війни у В’єтнамі, оскільки найбільш масові антивоєнні акції відбувалися саме у США.

Реальною спробою послабити і розхитати проамериканські настрої мала б стати відома справа «євроракет», коли на початку 80-х СРСР розгорнув націлені на Західну Європу ракети СС-20, а США у відповідь почали розгортати ракети «Першинг», проти чого в деяких європейських країнах, а особливо в Німеччині та Франції, почалися бурхливі і масові демонстрації. При цьому, незважаючи на доволі потужну радянську, хоча й приховану, підтримку, ці настрої маніфестантів тоді не стали стійким «мейнстрімом», навіть серед молоді. Більш того, вторгнення СРСР в Афганістан у 1979 році посилило саме антирадянські настрої.    

Це вже після завершення «холодної війни» багатьом європейцям почало здаватися, що США їм вже не потрібні, а глобалізація, яку багато хто пов’язував із домінуванням саме американської політики, ідеології, поп-культури та стилю життя, стає реальною загрозою існуванню тендітної європейської ідентичності. Такі настрої стали розповсюдженими серед молоді, а особливо студентства.

Певну підтримку ці настрої отримали, коли з великої політичної сцени почали сходити політики, які мали особисті згадки про Другу світову війну і величезну американську допомогу у відбудові спустошеної Європи. Не останнє значення мали й відомі інформаційні викиди у ЗМІ про деякі негативні аспекти глобальної війни США проти тероризму («Вікілікс», справа Сноудена, так звані «в’язниці ЦРУ»).

З початку 2000-х років до залишків підстаркуватих антиамериканістів і пацифістів додалися антиглобалісти, що почали набувати все більшої популярності. І цей доволі дивний коктейль, куди із головою згодом кинулися різного роду традиціоналісти, популісти, націонал-консерватори, ультраправі, антиатлантисти, євразійці, контр-гегемоністи, ультра і просто ліві, євроскептики, конспірологи тощо, почав із часом, і за прямого сприяння та фінансування з боку Москви, набувати все більшої популярності. Виникло безліч різних рухів і груп. Сьогодні частина з них входять до створеного у 2009 році в Будапешті європейського Альянсу національних рухів («Alliance of European National Movements»).

Квінтесенція їхніх, наразі вкрай сумбурних політичних і соціально-економічних поглядів, тезово виглядає приблизно так:

- стійка нелюбов до Америки як головного центру світової політики, що є загрозою для «європейської ідентичності»;

- антикапіталізм, уособленням якого є Кремль, що, начебто, протистоїть глобалізованому капіталізму західного зразка;

- Захід – бездуховний і слабкий, він занепадає і заражений гедонізмом. Отже, Кремль, який захищає так звані «традиційні цінності», сьогодні є значно кращим;

- антиімперіалізм, який виливається у симпатії до «третього світу», однак не поширюється на розуміння таких країн, як Україна або Грузія;

- Росія має законні, так звані «легітимні» інтереси на пострадянську просторі, і Захід повинен їх безумовно поважати;

- абсолютно в усіх негараздах винне нерозумне НАТО, що розширилось і спровокувало Росію, тому задля безпеки в Європі слід умиротворити Москву, пожертвувавши Україною, тим більше, що Майдан є спецоперацією, інспірованою підступним Вашингтоном;

- санкції ускладнюють діалог і торгівлю з Росією, нав’язані Європі з боку нахабних США, і тому мають бути скасовані.

Цікаво, що на пострадянському просторі антиамериканізм ніколи не був розповсюджений, окрім, звичайно, Росії, де глибоко вкорінені постулати ще радянської пропаганди були неймовірно посилені в часи путінського режиму за рахунок національної зверхності, ксенофобії, нетерпимості і здавна культивованої ненависті до західного світу та його ліберальних цінностей. Це вже потім кремлівська інформаційна отрута про підступних «америкосів» знайшла своїх стійких прихильників у лавах чисельних люмпенів і ностальгуючих маргиналів в інших країнах.

Сьогоднішній європейський політико-ідеолгічний пейзаж влучно змалював Юрій Макаров в «Українському Тижні»: «Безумовно, у європейській політиці наявний дефіцит ідей. Ті, які зараз в обігу, є результатом вибухової культурної революції 1960-х. На хвилі справедливого протесту проти консервативної зашкарублості попередньої епохи ввійшла в обіг інфантильна демагогія, позбавлена реального сенсу. Ліва ідея як така вичерпала себе, хоча її в дещо пригладженому вигляді сповідують нинішня еліта, випускники гуманітарних вишів, де тон задають постарілі хулігани, герої барикад 1968-го. Праві, своєю чергою, такі, що від одного погляду на них уже нудить, а їхні програми за інтелектуальним рівнем тягнуть на п’ятий клас середньої школи. Справжні змістовні речі народжуються поза політикою й політикумом: у науці, мистецтві, «третьому секторі», місцевому самоврядуванні. Такі кризи траплялися в історії регулярно, і нічого страшного в цьому не було б, якби не нова загроза».

Дійсно. Загроза є. Для Європи, де антиамериканізм під впливом кремлівської пропаганди і коштів прискореними темпами трансформується у русофільство, і якій в сьогоднішній Росії (зла іронія!) передрікають політичний крах. Але насамперед, звичайно, для нашої держави, де ще триває досить складний і часом болісний процес утворення сучасної єдиної політичної нації.

Який же вихід? Українське громадянське суспільство має аргументовано доводити Європі, що те, що добре для розвитку і безпеки України, прямо зміцнює безпеку усіх європейців, а отже є корисним для неї. Така постановка питання була б цікавою і для наших друзів за океаном, адже вони повністю свідомі того, що їхня безпека напряму залежить від європейської.

Завдання, звичайно, непросте, але вирішувати його треба. Від нього багато у чому залежатиме майбутня безпека нашої держави. І починати, вочевидь, треба з демонстрації того, що у нас є цікаві ідеї, які повністю вкладаються у сучасний загальноєвропейський і світовий дискурс. А головне - є люди, готові їх продукувати і спроможні втілювати. Однією з таких ідей може бути створення нового формату взаємодії («3+2» Україна, Грузія, Молдова + США і ЄС) з метою здійснення спільного тиску на Росію, узгодження дій на міжнародній арені, а у перспективі і вирішення конфліктів на кордонах Європи.

Олег Бєлоколос