Володимир Притула: Справжніх зрадників, які реально працювали на окупанта – не так багато. Для багатьох це був вимушений болючий крок, когось підкупили, когось переконали, що Україна розвалюється

Три роки тому Росія розпочала окупацію Криму «ввічливими» озброєними людьми у камуфляжі. УНІАН поспілкувався з керівником проекту «Радіо Свобода» - «Крим. Реалії» Володимиром Притулою про те, яку підготовку до цього зробила Росія, яких помилок припустилася Україна, і що потрібно робити для реінтеграції Криму зараз.

Проект «Радіо Свобода» – «Крим. Реалії» почав створюватися в перші дні окупації півострова. Ще близько року після анексії редакція працювала в Криму, втім, через підвищену увагу російських спецслужб, була вимушена виїхати до Києва. За три роки тимчасової окупації Росія залякала та витіснила з Криму всі незалежні мас-медіа. Сьогодні на півострові контролюються всі сфери суспільного життя, відбувається моніторинг соціальних мереж, постійні обшуки та затримання «нелояльних». Попри це, чимало кримчан на свій страх та ризик продовжують допомагати журналістам з материкової України та надають необхідну інформацію. Саме на ці «джерела» спираються і «Крим. Реалії».

Про те, як Росія протягом багатьох років готувалася до анексії українського півострова, про кадрові провали української влади, ідеологічний тиск з боку Росії та агентурну роботу російських сателітів у керівних органах України в інтерв’ю УНІАН розповів керівник проекту «Крим. Реалії» Володимир Притула.

Проект «Крим.Реалії» стартував наприкінці березня 2014 року. Як вам працювалося в Криму після анексії?

Оскільки місія «Радіо Свобода» – поширення свободи слова (воно працює тільки там, де з цим є проблеми), то «Крим. Реалії» також орієнтувався на цю місію. Одразу після так званої кримської весни, коли Росія спочатку окупувала, а потім анексувала Крим, стан свободи слова в Криму дуже погіршився. Втім, спочатку ми працювали цілком відкрито. Наші журналісти показували свої посвідчення, робили запити до кримської влади, яка на той час вже заявила про себе як незалежну від Києва.

З часом все стало складніше. ФСБ почало працювати, російська поліція – було багато викрадень, залякувань. Зокрема, журналістам погрожували за співпрацю з «Крим. Реалії». За оці неповні три роки лише в нашій редакції 28 журналістів покинули Крим, 18 людей – відмовилися з нами співпрацювати.

Зараз «Крим. Реалії» працює з Києва, але виглядає дуже обізнаним по ситуації в Криму. У вас залишилися інформатори на півострові?

Знаєте, те, що кримчани хотіли, аби прийшла Росія, це великий міф. Так, хтось насправді хотів і радів, але величезна кількість людей були проти з самого початку, когось – обманули, хтось – з часом розчарувався. І це є наші джерела. Крім того, колеги-журналісти, які залишилися в Криму, продовжують співпрацювати з нами в підпіллі. Передають інформацію тільки через зашифровані канали, всіляко переховуючись.

Тобто, відкрито ніхто не працює?

Ніхто. Кілька людей залишилося, які вже просто засвічені. Наприклад, один наш колега у Севастополі. Ми його намагалися акредитувати, не вдалося. І він намагається просто писати за їхніми [так званої кримської влади] правилами, а ми змушені чи трошки редагувати його певним чином, аби не підставити, чи просто пишемо: «використовуються термінологія, поширена в окупованому Криму».

Ви назвали місію «Радіо Свобода»: «працювати там, де є проблеми зі свободою слова». Гіпотетично: ось Крим повертається у склад України, що буде з проектом «Крим.Реалії»?

Нашою місією не є працювати на повернення. Наша місія –  забезпечення вільного доступу кримчан до інформації. Якщо Крим повернеться і не буде проблем зі свободою слова, то місія «Радіо Свобода» в кримському регіоні буде завершена. Власне, як завершилися такі місії в Чехії, в Польщі, де були закриті редакції радіо «Вільна Європа». Я думаю, що з часом, коли в Україні будуть європейські політичні та соціальні стандарти, українська редакція також буде закрита. Звичайно, коли це буде – невідомо.

Вже третя річниця анексії Криму. Процитую ваші слова з інтерв’ю 2008 року: «Головна відмінність Криму в тому, що інформаційний ринок тут розвивається не як бізнес, а як ідеологічне поле битви. Державної політики України у цьому напрямку, на жаль, не помітно. Натомість, російські спецпроекти реалізуються досить активно». Виходить, що вже тоді інформаційна ідеологічна політика України програвала Росії?

Росія вкладала великі гроші в різноманітні медійні проекти, і це справді було видно після 2008 року. Коли почалася війна в Грузії, всі звернули увагу на Крим і побачили, що тут - засилля інформаційної пропаганди, різноманітних інформаційних медійних продуктів Росії. Все це працювало на анексію, щоб з часом Крим мав впасти їм [Росії] до рук.

Тодішнє керівництво України не розуміло цього, чи не бажало розуміти?

Проблема української еліти в тому, що дуже часто для внутрішньої політичної боротьби жертвують національними інтересами.

Тоді керівництво держави було зайняте внутрішньою боротьбою: прем’єр боровся із президентом, президент – із парламентом, у парламенті була купа різних своїх проблем. Все це сильно відволікало. По-друге, бракувало ресурсів і розуміння того, що відбувається в державі. Президент Ющенко, аби не допустити відкритого протистояння з кримською владою, аби зовнішньо в Криму було більш-менш спокійно, дозволяв тій все, що вони хотіли.

Притула пояснив, що українська еліта часто для внутрішньої політичної боротьби жертвують національними інтересами / УНІАН

Як ця ілюзії спокою, за завісою якої активно діяла російська ідеологічна пропаганда, впливала на місцевих? Чи бачило населення цю пропаганду?

Росія вкладала чималі кошти та серйозні зусилля для посилення своєї присутності в Криму. Однак, попри це, політичні, економічні, суспільні процеси йшли таким чином, що Крим все одно інтегрувався в Україну. Так, російська активність заважала процесу інтеграції, але зупинити його не могла.

Я просто порівнюю початок 90-х і кінець 2000-тих – це були зовсім різні картини. В кінці 2000-х молодь була переважно орієнтована на Україну, з західним вектором. Громадянське суспільство Криму було досить сильне, воно взаємодіяло з загальноукраїнським громадянським суспільством. Звичайно, Крим був специфічним регіоном, у ньому тривало міжнаціональне тертя, заважали інформаційні вкидання з боку Росії, але інтеграція кримського суспільства в загальноукраїнське суспільство тривала. Тоді тільки було питання часу, коли Крим буде повністю інтегрований.

Я думаю, коли Москві стало зрозуміло, що звернути Україну з європейського шляху не вдасться – було прийняте рішення на дестабілізацію України й захоплення частини її території. В 2013 році росіяни дуже активно почали працювати в цій сфері: в Криму посилився російський інформаційний вплив, постійно приїздили якісь російські політики, той же Сурков, відбувалися постійні тіньові контакти кримського парламенту з Росією. В кінці 2013 року було зрозуміло, що Росія в Криму щось готує.

Днями очільник МЗС України Павло Клімкін також заявив, що активна фаза підготовки до захвату Криму почалася в 2013 році (були знайдені відповідні документи). При цьому загарбницькі ідеї щодо України Росія виношувала вже довгі роки. Що ж все-таки уможливило анексію саме на початку 2014-го? Чи вплинули на це дії тодішньої української влади?

Мені важко говорити про тодішню владу в Україні як українську. Знаєте, тоді виглядало дивним, що, наприклад, на ключові посади, пов’язані з безпекою держави, призначалися російські громадяни, нехай навіть колишні (хоча не впевнений, що вони втрачали російське громадянство). Міністр внутрішніх справ, керівник СБУ, міністр оборони – в мене немає сумнівів, що вони були спеціально призначені, щоб готувати захоплення більшої частини території України.

Думаю, що це планувалося на 2015 рік, на вибори президента. Очевидно, Путін розумів, що Янукович не буде переобраний, але оскільки будуть фальсифікації, то очікували, що народ знову вийде на Майдан протестувати. Тому і розроблялися сценарії по захопленню більшої частини території східної України. Наприклад, в Криму це сильно відчувалося в інформаційному просторі півострова. Була компанія по дискредитації Галичини (все це потім спроектували на сучасну Україну): «це фашистський регіон, там при владі бандерівці, нацисти». Вони готувалися розділити Україну.

І що люди у Криму, вірили?

На той період не дуже вірили. Втім, у січні 2014 почалося залякування Майданом, а у лютому-березні – пропаганда стала настільки тотальною, що частина людей в неї повірила.

Але якщо попередньо виношувалися плани на захоплення частини України на 2015 рік, то що їх змінило?

Почався Євромайдан, а вони його не прогнозували, не очікували, що протест стане настільки запеклим. Вони думали, що Янукович все-таки доведе свою справу [не підписання угоди про асоціацію] до кінця. Ми ж бачимо, що спочатку протидія протестам була в більш-менш цивілізованих рамках, а вже потім наче хтось віддав наказ – аби було побільше жертв і крові.

Почав працювати сценарій на розвал України, Крим – це той мінімум, що їм вдалося зробити. Причому вдалося тому, що на півострові були їхні війська.

Наші джерела з військових структур повідомляли, що десь починаючи з кінця січня потік російських військових у Криму збільшився: постійно сідали літаки, заходили кораблі. Спочатку росіяни виправдовувалися, що кораблі ходять в Сирію, а в Севастополь заходять, аби заправитися. Насправді ж перекидалася техніка, підрозділи морської піхоти, частини десантних військ. Ще не було «кримської весни», але вже починалася окупація. Масове перекидання військ почалося десь з 20 лютого, і вже потім ми побачили ось ці медалі «За звільнення Криму», датовані 20 лютого 2014-го (Медалі були створені на замовлення Міністерства оборони РФ, – УНІАН).

Досі залишається чимало «темних плям» і спекуляцій навколо українських військових, які перейшли на бік Росії, або взагалі з самого початку були шпигунами ФСБ. Що ви можете розповісти про них, хто і чому пішов на зраду?

Нагадаю, що Росії вдалося провести своїх людей на чільні позиції в Міністерстві оборони, СБУ, МВС. Зрозуміло, що ці люди були пов’язані з російськими силовиками й певним чином виконували свою місію. Відповідно, вони так само розставляли кадри. Зовсім не обов’язково, що на якісь ключові посади вони ставили саме шпигунів, однак кадрова політика в Криму була наступна: вихідців із західних областей чи просто з материкової України на контракт не брати, на ключові посади переважно ставити місцевих. Негласно, але категорично було заборонено брати на службу кримських татар.

Це ж стосувалося українського флоту. На посади призначалися або етнічні росіяни, або місцеві кримчани, які закінчували російські військові ВНЗ, мали певні контакти з росіянами.

Крім того, діяла практика спільного будівництва військових містечок, тобто замість того, щоб розводити два флоти – будувався спільний українсько-російський житловий будинок. Таким чином, на одному майданчику жили командир російської та української бригади, які постійно контактували. Постійні спільні навчання, паради, ідеологічний тиск з боку Чорноморського флоту, кадрові провали, серйозна агентурна робота – це все дезорієнтувало українських моряків. Хоча, звичайно, когось банально підкупили обіцянками грошей, посад, квартир.

Ба більше, на стан справ вплинули помилки вищого керівництва. Важливо розуміти ситуацію, яка склалася в Міністерстві оборони України. Спочатку там було багато політичних призначень, зроблених Януковичем. Наприклад, начальник Генштабу Юрій Ільїн. Коли Янукович втік, той же Ільїн просто покинув свою посаду. Призначити нового начальника Генштабу може тільки верховний головнокомандувач, але що робити, коли верховного немає?

Керування військами було відсутнє, командири військових частин вимагали письмових наказів, але Міністр оборони їх не міг дати, бо він не віддає накази – це робить начальник Генштабу. Тобто, було багато нюансів, які вплинули на те, що українські збройні сили в Криму трималися таким чином.

Притула пояснив, чому українське суспільство не могло адекватно реагувати у перші дні, коли в Крим прийшли "зелені чоловічки" / УНІАН

В цей час все українське суспільство було деморалізоване бійнею на Майдані, тому в перші дні теж не могло адекватно відреагувати на ситуацію в Криму. А коли ситуація почала розвиватися, керівництво почало ухвалювати все більш адекватні рішення, а українське громадянське  суспільство і журналісти – все більш адекватно діяти. Однак, час вже був втрачений, а на бік окупантів перейшла фактично вся кримська влада.

Головний воєнний прокурор Анатолій Матіос озвучував наступні цифри: з 20 тисяч українських військових, які були в Криму, на материкову Україну вийшли 6 тисяч. Ось із цих 14 тисяч, які залишилися на півострові, яка частина, на вашу думку, – жертви російської пропаганди?

Я думаю, що більшість – це жертви. Справжніх зрадників, які реально працювали на окупанта – не так багато. Для багатьох це був вимушений болючий крок, когось підкупили, когось переконали, що Україна розвалюється, і через кілька місяців замість України буде 10 різних країн, які потім приєднаються до Росії. Я знаю, що сьогодні багато людей шкодують, що пішли на цей крок.

Ви спілкувалися  з ними?

Я спілкувався з кількома. Вони кажуть, що шкодують і чимало їхніх колег шкодує. Звичайно, вголос це майже не обговорюється, але якби вони знали, що в результаті вийде, то, можливо, діяли б інакше.

Більшість кажуть про те, що не було підтримки. Команда була одна: «відходити, кидати», – але не всі були готові все залишити.

Ті, в кого були чіткі розуміння офіцерської честі та відповідальності перед країною, реальний патріотизм – вони виходили, навіть якщо в Криму залишалося їхнє майно чи сім’ї. Для них це теж були потім трагедії і драми, ми знаємо, що у багатьох сім’ї потім руйнувалися. Хтось змушений був, час від часу, їздити до Криму, але в умовах окупації – це теж порушення. 

Те, що сталося з СБУ – це інша ситуація…

…Це правда, що Україну зрадило 90% її кримських співробітників?

Так. Взагалі, ця ситуація показала реальний стан справ – яке було СБУ в Україні. Це не була структура, яка мала захищати основи держави. Це була політична поліція з давніми радянськими традиціями. Я маю на увазі й «День чекіста», який вони відзначали, і портрети Дзержинського, які висіли в СБУ – все це зіграло свою роль.

Я читала, що сьогодні тих СБУшників, які перейшли до ФСБ, російські спецслужби масово звільняють…

Частина з них самі змушені йди. Їх використали, вони все здали – тепер перспективи [кар’єрного] зростання в Криму у них немає. Плюс, їх кидають на «чорну роботу»: арешти, обшуки, вести політичні справи. Росіяни не сильно хочуть світитися в такому, щоб не підпадати під санкції.

А взагалі, за ці три роки структури ФСБ в Росії дуже виросли. В Сімферополі та Севастополі будуються цілі мікрорайони для працівників російських спецслужб.

Тобто, Крим дійсно потроху перетворюється в російську військову базу?

В радянські часи Крим був реальною військовою базою, яка протистояла південному флангу НАТО і могла з ним конкурувати. Тоді його називали «непотоплюваний авіаносець». Було кілька аеродромів для базування дальньої стратегічної авіації (ця авіація могла нести ядерну зброю в будь-яку точку світу). Була тактична авіація, десантні війська, підводні човни, які також були здатні нести ядерні ракети. Після розвалу СРСР в Криму швидкими темпами йшла демілітаризація, а сьогодні все повертається назад, але з більш небезпечною зброєю.

І хоча формальних підтверджень, що наразі в Криму розташована ядерна зброя, немає, відомо, що є її носії - росіяни відновлюють командні пункти, які керували цією зброєю. Тобто, щонайменше, вони в будь-який момент можуть завести туди ядерну зброю, умови для цього є.

Також в радянські часи роль спецслужб в Криму була значною. Всі пояснювали це тим, що там відпочивали радянські лідери, але я думаю, це друга причина. Перша – це саме військова база. На військовій базі населення має бути повністю лояльне до влади. Саме тому зараз витісняються кримські татари, релігійні меншини, політичні активісти. Сьогодні в Криму контролюються всі сфери суспільного життя, відбувається моніторинг соціальних мереж, постійні обшуки, затримання, витіснення незалежних мас-медіа. З десяток редакцій були вимушені припинити роботу, з десяток – виїхали на материк, в тому числі, й наша редакція, хоча ми десь рік там працювали.

Як ви виїздили з Криму? І коли останній раз там були?

Мені довелося виїхати десь за півроку [після початку анексії], коли почали надходити сигнали від колег, що ФСБ дуже інтенсивно мною цікавиться. В один період біля мого будинку, за рогом, навіть з’явився мікроавтобус з затемненими чорними вікнами. Порадившись із керівниками, вирішили, що я і мій комп’ютер мають бути за межами Криму. В серпні 2014 року і вивіз сім’ю, сам був на півострові останній раз у грудні того ж року.

Чи пробували спецслужби Росії відшукати з вами діалог?

Ні. Тому що моя політична позиція була відома років двадцять.

Взагалі, наскільки часто російська влада пропонує, скажімо так, співпрацю?

На початку анексії, звичайно, це було і, в першу чергу, стосувалося кримських татар. Спочатку йшов відкритий підкуп кримських татар. Пам’ятаєте, указ Путіна про реабілітацію (указ про реабілітацію кримськотатарського та інших народів Криму, які постраждали від репресій, – УНІАН)? Вже після анексії, на останньому Курултаї звучала достатньо жорстка позиція частини людей, які готові були піти на співпрацю з Росією. Курултай не зміг заблокувати цю співпрацю і доручили Меджлісу приймати самостійне рішення. Ми знаємо, що Меджліс на той час ухвалив рішення співпрацювати з окупаційною владою. На це є логічне пояснення: через проукраїнські позиції існувала серйозна загроза кримським татарам як народу, вони очікували серйозних репресій.

Також Росія намагалася підкупити кримськотатарських лідерів. Зокрема, пам’ятаєте дзвінки Путіна Мустафі Джемілєву, запрошення Джемілєва в Росію через екс-президента Татарстану [Мінтимер Шаймієв], запрошення лідерів Меджлісу в Татарстан… Більша частина Меджлісу все-таки зрозуміла, що співпраця з Росією ні до чого хорошого не призведе. І, я думаю, що інцидент 3 травня, коли «прикордонники» не пустили Мустафу Джемілєва до Криму, перервав цю тимчасову співпрацю, і після цього в Меджлісі відбувся розрив між тими, хто пішов на співпрацю і тими, хто не пішов.

Тому спроби «домовитися» були, і вони продовжуються. Частина активістів з громадянського суспільства і журналістів на це пішли. Втім, наприклад, серед журналістів, які наразі працюють на провладні видання, є ті, що надають нам інформацію. Інколи безкоштовно, інколи за гонорари, але надають. Вони залишилися при своїх поглядах, але змушені їх приховувати, бо інакше в Криму жити не можна.

26 лютого 2014 року в Сімферополі відбувся мітинг. Того дня вийшов ваш матеріал «Кримські татари знову рятують Україну – від сепаратизму». Яким ви запам’ятали той день, чи дійсно було враження, що вдалося втримати ситуацію?

Саме так, було відчуття, що якийсь жахливий сценарій вдалося відвернути. В заголовку я написав «кримські татари», їх дійсно була більшість, але також багато було людей інших національностей. Це був багатолюдний мітинг, один з найбільших за всі часи незалежності. Коли вдалося прогнати проросійських активістів, це виглядало як ганебна втеча. До речі, в цьому мітингу проросійських активістів лише частина була власне сімферопольців, більшість привезли з Севастополя, можливо, навіть і росіян.

Тобто проросійські активісти були проплачені? «Тарифи» не знаєте?

Хтось проплачений, але за скільки, я не знаю. Річ у тім, що це не була оплата за участь, це було щось по типу «добових»: безкоштовний проїзд і кошти, щоб поїсти.

Також  багато людей прийшли на мітинг щиро, оскільки вони були «накручені» подіями з Майдану. Взагалі, 26-го був природній процес, бо у суспільстві вирували пристрасті. А от коли відбулося захоплення адміністративних будівель, стало зрозуміло, що це підготовлена спеціальна операція.

Десь за кілька днів до цих подій мені дзвонив із Севастополя знайомий -колишній військовий. Він вже багато років на пенсії, але підтримував зв’язки зі своїми колишніми товаришами по службі. Так от, він розказав про створення якихось підрозділів із російських військовослужбовців Чорноморського флоту та відставників (російських та українських). Він думав, що це для перекидання в Сирію, але я вважаю, що це готувалися саме ці підрозділи, які захопили Верховну Раду та Раду міністрів Криму.

Уночі проти 27 лютого озброєні люди захопили приміщення кримського парламенту та уряду. Ви були на місці подій, чи звідки дізналися про те, що трапилося?

Того дня я раніше прокинувся і почав працювати. Про події дізнався з посту Рефата Чубарова. Почав дзвонити в прес-служби, в міліцію – ніхто не відповідав, в СБУ – там нічого не коментували. Поїхав на місце. Вже все було оточено, міліція була дуже розгублена. Можна було пройти до Верховної Ради, але там вже стояли військові в повній амуніції, які кричали: «Отойти на безопасное расстояние» й наводили зброю. Підійти до Ради міністрів було практично неможливо.

В ніч на 27-ме там, на місці, залишалися проросійські активісти, і от вони потім нам розповідали, що відбулося вночі: «Приїхало багато проросійських активістів зі зброєю, дуже чемні були, попросили, щоб ми їм допомогли заносити зброю, а потім сказали, що тепер вони будуть охороняти». Я тільки пізніше зрозумів, що їхні відповіді теж було підготовлені, казали те, що треба…

Все це виглядало абсолютно не реально, якийсь сюр. Пам’ятаю, що туман був, а я намагався сфотографувати російський стяг над парламентом. Якогось масового тріумфу не було, більшість людей були розгублені. І Аксьонов був розгублений в цей день.

Тобто, для нього це також був сюрприз?

Так, думаю, для нього це був сюрприз. Я думаю, це не був сюрприз для Могильова (Анатолій Могильов, тодішній голова Ради міністрів Криму, – УНІАН) і Костянтинова (Володимир Костянтинов, тодішній голова Верховної Ради Криму, – УНІАН).

Я вважаю, що вони знали, що щось має відбутися, але не зразу визначилися [у своїй позиції], оскільки не знали реакції Києва. Саме тому перші дні вони тримали вичікувальну позицію, а Могильов вчиняв деякі формальні речі. Наприклад, оскільки Рада міністрів була захоплена, він поїхав в міліцію, створив там якийсь штаб з надзвичайних ситуацій, доповів про це Києву і сказав, що буде чекати реакцію. Могильов залишився в міліції, а Костянтинов поїхав до Верховної Ради й більше вже так і не з’являвся в «штабі». Могильов, думаю, розумів, що рішення приймали в Москві, тому він тільки формальні речі й робив. Коли скликали сесію Верховної ради, він просто покинув Крим.

Існує думка, що якби Київ зреагував на захоплення адмінбудівель Криму військовим чином, Путін би розпочав широкомасштабний наступ. Що ви про це думаєте?

Хтозна, що Путін робив би. Тоді на східному кордоні з Україною Росія вже зібрала величезні сили – від Чернігова до Маріуполя російський кордон був заповнений військами. При цьому української армії на той час не було, вона буде дезорганізована, начальник Генштабу був відсутній, в будь-який момент будь-який командир міг не виконати наказ. Тому, в принципі, був величезний ризик. Наскільки я знаю, американська розвідка про це попереджала українське вище керівництво, і, певно, що на підставі ось цих даних ухвалювалися рішення.

Втім, можливо, якби українські війська почали стріляти й почався збройний конфлікт, то жорсткішою була б реакція українських партнерів, а українське суспільство швидше мобілізувалося б.

Так чи інакше, конфлікт в Криму був би набагато серйозніший, ніж на Донбасі – тут би були залучені й кримські татари, і всі військові, і інтереси багатьох країн.

Як ви оцінюєте сьогоднішню зацікавленість наших західних партнерів у вирішенні «кримського питання»?

Політика, яку Росія проводила останні років десять в Західній Європі та в США, дала результати – для України зовнішньополітичні умови наразі не найкращі. Уряди, які можуть прийти до влади, або просто мають вплив на політику західних партнерів, не налаштовані добре стосовно України.

Українські партнери стомилися від ситуації в Україні. Хтось вважає, що проблеми в Сирії важливіші, проблеми дезорганізації в багатьох африканських країнах б’ють по бізнес-інтересах європейських країн. Крім того, в плані бізнесу діє велика інтегрованість заходу в російську економіку і навпаки.

Тож на Захід, зокрема, на США, сильно сподіватися не треба, але слід використовувати ті можливості, які ми маємо. Наприклад, опозиція Трампу в українському питанні досить жорстка, я думаю, що Трамп буде змушений зважати на це. Втім, все одно навряд чи можна очікувати від Трампа такої підтримки, яку можна було б очікувати від якогось іншого республіканського президента.

Щодо можливостей, які ми маємо… Чи треба нам проводити державну інформаційну пропаганду у Криму?

Наразі Крим і частина Донбасу є окупованими й, де-факто, їхні території - за кордоном. Хоча, звичайно, юридично це визнавати не можна. Так чи інакше, за межами своїх контрольованих територій уряд може і має просувати свої інтереси. Чи можна це назвати пропагандою, чи просто поширенням інформація – я не знаю.

Що стосується ЗМІ, то вони просто мають давати чесну, об’єктивну інформацію тим, хто живе на окупованій території. Тому що кримчани сьогодні цього позбавлені – всі незалежні мас-медіа припинили роботу.

Важливо, щоб медіа працювали на Крим: телевізійне мовлення, незалежні мас-медіа в Інтернеті, щоб радійний сигнал був. Я знаю, що зараз українське державне радіо має можливість посилати свій сигнал як на середніх хвилях, так і на ФМ. Радіо «Мейдан» починає своє мовлення, кримська агенція новин, «Крим. Реалії» зможе в травні запустити повністю мовлення на 12 чи 24 години, «Громадське радіо» також планує розпочати мовлення на Крим. Тобто, головне наразі, щоб кримчани залишалися в загальноукраїнському інформаційному просторі.

Ірина Шевченко

УНІАН в Google News