Середа,
28 вересня 2016

Наші спільноти

Голодомор 1932-1933: забуттю не підлягає

Люди опинилися у смертельній пастці… у себе вдома, на плодючих чорноземах. У червні 1932 року зафіксовано перші випадки людоїдства у с. Тарасівка Звенигородського р-ну Київської області. Села вимирали...

Хтось з мудрих сказав, що людська цивілізація – це вдосконалення засобів знищення собі подібних. Людина вигадала спочатку меч, потім порох, ще пізніше – ядерну бомбу. Попри це, найстрашнішим залишається голод, особливо, коли використовується в якості зброї. Він не просто вбиває людину фізично, він вбиває її гідність, розум, людяність, він робить з людини тварину…

У радянські будні 20-х років неможливо було й гадати, що в 30-х роках українське селянство, після буржуазії, стане для радянської влади ворогом № 1. Хто тоді глибоко осмислював ідеологію марксизму-ленінізму, а тим більше її непрогнозоване практичне втілення?

Голодомор

За теорією впровадження комунізму у практику, головним соціальним прошарком, що зобов’язувався провадити у життя ідеї „революції” був „пролетаріат”. Під цією верствою розуміли робітників, оскільки вони були вільнонайманими, пригнобленими та задіяними у сфері виробництва із застосуванням передових технологій. Вони у своїй діяльності не володіли приватною власністю, і, таким чином, мали реальне місце в суспільстві з одержавленою економікою. Тобто, держава володіла всіма заводами та фабриками, і стаючи роботодавцем для робітників, забезпечувала їх добробут.

Інша ситуація була з селянами. Їх також трактували як „пролетаріат”, оскільки вони заробляли на хліб фізичною працею. Але ріст продуктивності сільського господарства забезпечується при наявності приватного сектора у цій галузі виробництва (власність на землю та вільний доступ до ринку збуту). А приватна власність суперечила принципам побудови „справедливого комуністичного суспільства”. Для залагодження цього питання створили колгоспи та радгоспи. Але це докорінно не вирішило питання: залишалися присадибні ділянки – городи. От і виходить, що селянство такий собі «недопролетаріат», тобто – гірше за буржуя.

Крім того українське селянство було найбільшою верствою в УРСР та й відзначалося антирадянськими настроями, про що свідчать події Української Революції 1917-1920  та численні антирадянські повстання протягом 1920-х років. Ідея побудови комуністичного суспільства була ворожою для селян апріорі. Беручи до уваги той факт, що населення України – на 80% селяни, комунізм став ворожим для українців загалом. Головним ворогом радянської влади було заможне та середнє селянство, адже завдяки своїм економічним можливостям та духовним традиціям, саме воно було головним “матеріалом” розбудови національного українського суспільства.

У кінці 1920-х владою оголошено курс на індустріалізацію (читай - мілітаризацію), що означало посилення промислового комплексу країни. Село зобов’язувалося постачати містові всі необхідні сільськогосподарські продукти. Для цього проводилася колективізація (одержавлення сільськогосподарського комплексу - формування державних с/г підприємств: колгоспів та радгоспів).

Політика НЕПу на початку 20-х, базована на принципах ринкової економіки (приватна власність на землю та вільний збут товарів на ринку), дещо змінила ставлення до нещодавно ворожої радянської влади та покращила економічний стан. Тому припинення НЕПу та курс на колективізацію Україна сприйняла вкрай негативно.

Колективізація передбачала: конфіскацію „надлишків” землі та передачу їх до колгоспів, конфіскацію худоби та тяглової сили, конфіскацію „надлишків” с/г продуктів та передачу їх на колгоспні склади, звідки частина передавалася у міста, а частина залишалася на посів.

Радянська влада влаштувала акцію на підтримку найбіднішого населення села для створення соціальної бази ліквідації противника колективізації – багатого та середнього селянина, котрі першими чинили опір. Багатим вважався той, хто багато працює, а бідняками переважно були ледарі та п’яниці,  адже село завжди могло забезпечити роботою людей. А неповносправних та сиріт переважно утримували родичі в силу традиційних поглядів на єдність сім’ї.

Голодомор

Цей план (ліквідація господарств заможного селянства) проводився у два етапи: 1-й - 1928-1929, та 2-й – 1930-1931 рр. Під час першого етапу влада застосовувала економічний тиск: підвищення податків, сталі ціни на збут продуктів, що часто не виправдовувало витрат на їх виробництво. Під час другого етапу відбувалася „ліквідація куркульства як класу”, спрямована проти всього заможного та середнього селянства. Селян звинувачували у куркульстві (контрреволюції, державній зраді, нелегальному здобутті багатств, приховуванні продуктів) та репресували.

Застосовували три форми репресій:  

 - арешт, конфіскація майна, розстріл;

 - арешт, конфіскація майна, виселення на „особые поселения”;

 -арешт, конфіскація майна, виселення за межі району.

Голодомор У результаті такої політики станом на 1930 рік продуктивність сільського господарства зменшилася на 16%, станом на 1931 рік було знищене заможне селянство. Такими кроками від виробництва усунуто професіоналів (реально депортовано та розстріляно), а нове керівництво колгоспів та радгоспів (бідняки – читай ледарі та п’яниці) не мали кваліфікації та досвіду роботи.

Весною 1932 р. розпочато посилені хлібозаготівлі. Відповідальними були  генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, другий секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев та секретар ВКП(б) Лазар Каганович. За цією програмою проводилася конфіскація лише надлишку зерна, проте через неврожаї зерна бракувало, тому конфісковували все. Почав відчуватися Голод, оскільки частину зерна віддали на посів.

Через маловрожайні роки люди почали повертатися у колгоспи, оскільки їм пропонували оплату праці хлібом. Але влада штучно підвищила ціни на хліб (в Україні хліб коштував у 8 разів дорожче, ніж у Росії), та й давали його мало.

Така політика обурила населення і подекуди відбувалися повстання: щоб вижити, у відчаї селяни грабували колгоспні склади. Проте ҐПУ швидко ліквідовувала такі бунти. Більшість голодуючих щиро сподівалися та вірили, що влада швидко владнає проблему Голоду і до ЦК посипалися листи. Проте влада залишилися сліпа до проблем українського села: хліб продовжували вивозити з країни: в 1932 р. -1,72 млн. тонн хліба. 

У червні 1932 року зафіксовано перші випадки людоїдства у с. Тарасівка Звенигородського р-ну Київської області. Доведені голодом до відчаю, люди втрачали глузд та й вдавалися до подібного звірства. Тут зникало все цивілізоване, людське, а запановували тваринні інстинкти - право сильнішого, отож жертвами й ставали слабші, часто – діти.

Надходив час жнив. Селяни сподівалися, що врожай вирішить проблему з Голодом. Проте 7 серпня 1932 року було прийнято закон „про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності” (сумнозвісний „закон про 5 колосків”): крадіжка хліба у малих кількостях каралася розстрілом. На полях стояли вежі з кулеметами та сторожа з гвинтівками.

Паралельно почалося „полювання на відьом”: вистежували „куркулів” – злісних порушників планів хлібозаготівлі (а реально – людей, що боронили залишки хліба, щоб прогодувати свої сім’ї). На них доносили у органи ҐПУ. Для влади вони були „кулацкие элементы и их пособники, расхищающие и утаивающие хлеб в колхозах, а также срывающие заготовки в единоличном секторе”, а їх діяльність розцінювали як „террористические акты”. Заходи проти них були наступними: ”Быстрый разбор дел, быстрое проведение приговоров в исполнение”.

Наступний крок „захисників трудящих” - 27 грудня 1932 року – впроваджено єдину паспортну систему, що закріплювала людей за їх місцем народження. Це означало, що селяни повинні повернутися з міста у голодуюче село (на початку Голодомору багато селян рятувалися у містах, де Голод не так відчувався).

Люди опинилися у смертельній пастці… у себе вдома, на плодючих чорноземах. Здавалося б, що логічним вирішенням було повстати проти влади. Але український народ на той час вже не мав національно свідомої еліти, котру розстріляли чи депортували до білих ведмедів. Ми були тілом без голови, безпорадним організмом, котрий жив лише насущними проблемами.  Відповідно, штучно організований Голодомор набув таких страшних масштабів і забезпечив радянській владі “імунітет” від українських повстань на Великій Україні на довгі роки.

А хліб вивозили з України і в 1933-ому – 1,68 млн. тон…

Голодомор З березня 1933 року Голод посилився. Саме в цей період смертність збільшується у геометричній прогресії. Села вимирали, на їх околицях було виставлено чорні прапорці, що означало, що вони покинуті. Починався посівний період, проте сіяти було нічого й нікому…

У сукупності ці події призвели до загибелі мільйонів людей, за деякими підрахунками близько чверті населення тодішньої України. Така кількість жертв означала знищення національного генофонду на кілька поколінь. Нікого згадувати, нікому згадувати - це те, що мав Голодомор принести на нашу землю. Але те, що сьогодні, коли від трагедії проминуло сімдесят сім років, після десятиліть замовчування, брехні та перекручувань, ми вшановуємо пам`ять мільйонів відомих та безіменних жертв геноциду, є незаперечним доказом незнищенності українського національного духу. Головним уроком цієї трагедії має стати усвідомлення цінності національної держави як запоруки того, що ані завтра, ані ніколи ніхто не увірветься в нашу оселю забрати останню крихту хліба у наших дітей, останню надію - у матерів.

 І на завершення. Україна пережила Голодомор тому, що у тяжкі часи диявольського плану, коли долає зневіра, ми не втрачали надії на Всевишнього та його провидіння. Тому 27 листопада запалімо на вікнах наших осель свічу в пам`ять померлих і ненароджених українців.

Ігор Дерев`яний, науковий співробітник Національного меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (у Львові)

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку