Микола Онищенко скоро відзначатиме 91-у річницю / УНІАН

Свідок голодомору Микола Онищенко: Гітлер зробив німців іншими. Зараз із росіянами це саме зробив Путін

14:01, 24.11.2016
11 хв. Інтерв'ю

Створений штучно, за бажанням Сталіна, голодомор забрав життя близько 10 мільйонів українців, назавжди залишившись страшною чорною плямою нашої історії. Напередодні 83-ї річниці геноциду українців УНІАН поспілкувався із людиною, яка пережила цю трагедію.

Минуле Миколи Павловича Онищенка, якому менш, ніж за місяць, виповниться 91 рік, заслуговує на окрему книжку. Це людина, яка двічі пережила голод, вижила у концтаборі в Німеччині – після чого його заслали в радянський концентраційний табір на Урал (доволі поширена практика часів СРСР, де усіх полонених та в’язнів німецьких таборів смерті автоматично підозрювали у зраді). Тим не менш, він закінчив школу і вступив до вишу. Микола Павлович володіє французькою, німецькою і польською мовами. Зараз вчить англійську. «На побутовому рівні перекладач мені вже не потрібен», – каже він.

Має троє дітей та шестеро онуків. Напрочуд енергійний для своїх років та вельми цікавий співрозмовник. Сам себе називає «людиною 20 століття, яка вже закінчує свій життя» і дуже чітко переповідає певні спогади, немов дивиться слайди, викарбувані у власній пам’яті…

На кінець 20-х років минулого століття малому Миколі було менше 3 рочків. Разом із батьками він жив у хатині свого діда, в селі Нововасилівка, що за 7 км від Бердянська Запорізької області. «Я досі добре пам’ятаю, як жила наша родина. Одного разу я проліз на горище і був у захваті від побаченого: висіли величезні окороки в ряд, стояли макітри зі смальцем, медом, ящики із салом, висіли ковбаси. А по двору ходили і телята, і гусаки, і лошата. Сад – величезний вишневий, виноградник», – згадує Микола Павлович.

Відео дня

Його дід його не був багатієм, сім’я жила в звичайній хаті. Однак у ті часи чи не кожен український селянин мав подібні запаси. Через деякий час батьки Онищенка переїхали в інше невеличке село, і вже там застали колективізацію – радянська влада відбирала землю, відбирала скотину, «відрізали» городи, аби селяни йшли працювати в колгосп.

Початок голодомору Микола Павлович зустрів семирічним хлопчиком. За вікном 1932-рік – так звані «комбєдовці» (представники Комітету бідноти, - УНІАН) відбирають хліб. «Шукають його вже у голодних… Смак м’яса на той час майже ніхто не пам’ятає», – каже Микола Павлович і підкреслює – це було суцільне насильство.

Голод стало легше переживати тільки навесні, коли з’явилася лобода і бруньки на деревах. Втім, до весни смерть вже скосила більшу частину села…

Щороку останній тиждень листопада українці присвячують вшануванню пам’яті тих, хто тоді не вижив – жертв Голодомору. І спогади невеликої кількості очевидців тих страшних подій вкрай важливі для розуміння і усвідомлення масштабів трагедії.

Історики схильні вважати, що голодомор був помстою Сталіна українцям, які бунтували проти дій радянської влади, зокрема, колективізації. Ви погоджуєтесь з такою думкою?

Саме так. Звичайно, селяни бунтували. От, наприклад, у мого діда було двоє дорослих синів і третій ще малий. Я пам’ятаю, як ми жили, з їжі все було – повна хата добра. Дорослі їздили в Бердянськ на базар, іноді навіть мене брали. На цьому базарі все продадуть – сало, молоко, мед – куплять мені бублик, хустину якусь і трохи грошей залишиться. А коли почали у людей все відбирати, щоб вони йшли на колектив працювати (тоді ще навіть колгоспів не було), як думаєте, невже селяни могли не бунтувати? Адже відібрати у селянина коней, овець, землю – це все, кінець! Звичайно, люди намагалися ховати хоча би якесь своє добро в городах закопувати, в садах… Та й там знаходили.

Коли почався Голодомор, Миколі було 7 років / УНІАН

Вам було лише 7 років, коли почався Голодомор. Коли ви розповідаєте про цю трагедію, що згадуєте найчастіше?

Як до нас прийшли ось ці «комбєдовці». Мені 7 рочків, а моїй сестрі тоді було 5. Ми разом із матір’ю сидимо у хаті. Мати наша намагається сховати клуночок із зернами кукурудзи. Біля плити стояла діжечка з огірками, так мати запхнула той клунок туди. Тільки запхнула, як з’являється троє реквізиторів. Двоє хату і город обшукують, а старший до матері підійшов і питає: «Де зерно?» Мати йому на це відповідає, що в нас немає нічого, а він своє повторює.

Знайшов він все-таки ту кукурудзу, на плечі собі клунок закинув та пішов із хати. Мати за клунок вхопилась та почала голосити, ми – за мати. Він витягнув нас надвір та відчепив від себе, а із сусідніх дворів такі ж реквізитори виходили. Люди кричали і голосили.

Ще пам’ятаю, хоча цього і не треба, напевно, розповідати… Стою я малий біля школи, а там на землі лежить, вибачте, купа лайна. І в тому лайні – зерно. А я стою і думаю, чи можна те зерно виколупувати. Я цього так і не зробив, але вагався. Це було страшно. І я це розповідаю, аби ви зрозуміли, що воно таке – голод…

Мати забороняли Миколі виходити з хати на фоні чутків про канібалізм / УНІАН

Коли говорять про Голодомор, дуже часто торкаються теми канібалізму, до якого призводило загальне зубожіння. Чи знаєте ви щось про це?

Ходили чутки, що дітей малих їдять. Казали навіть, що когось на цьому піймали у нас в селі... Мені мати саме тому і забороняла з хати виходити, навіть до сусідів не пускала.

Як ваша сім’я пережила Голодомор?

В мене в родині всі залишилися живими. Напевно, тому, що в нашому селі ми були в той час найбагатшими: мій батько був робітником, працював в порту в Бердянську. Більше робітників в селі не було, лише селяни. Із порту батько приносив якісь пайки, хоча хліба там не було, це я точно пам’ятаю. Також він приносив пожмакану кільку, а мати з неї робила оладки. Їх ми їли, так і вижили. В сім’ї діда також всі вижили, бо він трохи хліба зумів сховати.

Микола Онищенко не плакав, коли помер Сталін,

Чи справді люди щиро вірили, що Сталіну не відомо про їхні страждання, і що це все – насильницька ініціатива місцевої влади?

Були такі розмови, звичайно. Казали, що все це робить влада на місцях. Люди писали листи «нагору». А ви згадайте тільки, як люди плакали, коли той же Сталін помер, – наче це їхній батько помер! А я не плакав, бо знав, хто він такий, розумів, що помер кат. І мій дід до самої смерті вважав радянську владу ворогом людяності, як і я.

Дід навіть спочатку зрадів, коли німці прийшли. Хоча він брав участь в Першій світовій війні, був у німецькому полоні. Втім, він тоді ще не розумів, що то вже будуть не просто німці. Що то будуть фашисти, переучені Гітлером, що вони – нібито найкраща у світі нація. Коли дід це зрозумів, він став ворогом німців. От так сьогодні на Донбасі вже зрозуміли, що прийшли росіяни, і ніякого добра люди від цього не отримали…

Голод у 32-33 роках – не єдиний, який вам довелося пережити. Ви були в німецькому полоні, де також голодували…

Коли прийшли німці, мені було 15 років. Вони відправили мене в Німеччину в концтабір. Там я пережив голод ще страшніший. Я був схожий на живий труп.

Ми, каторжники, працювали у фарбіндустрії, і там у медичному пункті була старенька бабуся, яка мене і врятувала. Одного разу вона ледь відчинила двері, покликала мене та дала хлібинку чорну. Ви уявляєте, цілу хлібинку! Та це ж було життя на цілий місць! Хлібинку я сховав і смоктав потроху. Тож, коли одні німці вбивали, інші – рятували. А взагалі я поважаю німців. Вони обов’язкові, чесні, працьовиті люди. Німці добрі люди, однак вони дуже піддаються агітації, і тоді Гітлер зробив їх іншими. Зараз із росіянами це саме зробив Путін.

Микола, будучи підлітком, потрапив у німецький полон / УНІАН

В концтаборі я провів трохи більше півроку, а от визволили нас звідти американці. Тих, хто був привезений із Радянського Союзу, вони збирали в таборах переміщених осіб, пропонували нові документи, роботу обіцяли в Америці, в Австралії – де завгодно. В ці ж табори приїздили представники нашої армії і вели свою роботу з нами. До речі, один представник нам навіть казав тоді: «Хлопці, не їдьте в СРСР. По-перше, ви там будете ворогами, а, по-друге, вас відішлють в табори на Урал чи в Сибір». А ми не могли в це повірити, хотіли тільки додому, тільки в Радянський Союз!

Коли нас привезли на аероплані, і ми сіли в зоні радянської окупації, то наші ж прості солдати вже нас називали зрадниками, що працювали «на перемогу Німеччини». От тоді ми відчули, що ми – вороги. Нас повезли вже в радянський концтабір на Урал, але я втік ще з потягу.

Куди ви подалися?

В Киргизію. Там закінчив 10 класів, вступив в інститут.

Ви були в партії?

Мене туди затягнули. А чому затягнули? Тому що не могли мене приначити головним спеціалістом на заводі, не міг я захистити дисертацію, якщо не був членом партії. До розпаду Радянського Союзу я залишався дуже корисною людиною. Був начальником великого ковальсько-пресового цеху, більше 100 людей під моїм керівництвом працювало, був головним економістом Луганського тепловозобудівного заводу, де працювали 36 тисяч робітників.

Тоді було планове господарство, а я довів, що паралельно може існувати і ринкова частина, навіть виступав із цим у газеті «Правда» і в Інституті проблем керівництва, який тоді очолював академік Трапєзніков (Вадим Трапєзніков, академік СРСР, – УНІАН). Цей Інститут підпорядковувався напряму ЦК КПСС. Трапєзніков, до речі, навіть ходив із моїми пропозиціями до ЦК (звичайно, видавши їх за свої), але тоді його не стали слухати.

Коли я працював начальником цеху, то двічі випуск продукції підвищувався, по моїм розробкам покращення умов праці дисертації захищали. В деяких речах без мене не могли обійтися. Всі це знали, газети про це писали, мене хотіли призначити секретарем райкому. Втім, це було неможливо, бо КГБ казало, що я «неблагонадійний». Адже тоді в анкетах що треба було писати? Де був під час війни – в окупації, в німецькому концтаборі, хто звільнив – американці. От тому я до самого розпаду СРСР був неблагонадійним. Дорогу в роботі завжди давали, а от коли мова зайшла мені професора дати – не можна, бо неблагонадійний.

Ви родом зі сходу України. Коли три роки тому почалися бойові дії, ви залишили рідні краї. Чи розмірковували про причини цього конфлікту?

Я зі свого досвіду про кожну націю можу розказати, бо я і французів добре знаю, і поляків, і італійців, а от про росіян навіть казати нічого не хочу…

На Донбасі Росія панувала задовго до початку цих подій, бо там було дуже багато росіян. В селах були переважно українці, а от в містах – росіяни. Все, що було українське, пропало – книжки, мова – адже дуже важливо, якою мовою ти розмовляєш. Коли я розмовляв німецькою, я відчував себе трохи німцем, коли я розмовляв польською – поляком. Коли українці на Донбасі, а їх там  десь 60%, говорять російською, вони перестають бути українцями, як це не дивно. Щоб залишитись українцем, важливо розмовляти рідною мовою.

Ірина Шевченко

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся