Змагання страждань: Чи зроблять Івана Дем’янюка відповідальним за злочини КДБ?

Змагання страждань: Чи зроблять Івана Дем’янюка відповідальним за злочини КДБ?

Розсекречені архіви зберігали інше прізвище ката єврейського надору „Івана Грозного” – Марченко... Чому філантроп Петро Яцик пройнявся долею Дем`янюка і оплатив йому найкращих адвокатів?..

Нині мало не весь цивілізований світ уважно стежить за перипетіями „справи Дем’янюка». Уродженця Поділля прокуратура Німеччини звинувачує в участі у масових убивствах в концентраційному таборі Собіборі. З-поміж 29 тисяч уявних жертв колишнього автомеханіка з Клівленда, штат Огайо, можуть бути не лише євреї, а й представники інших народів.

22 вересня до обговорення „справи Дем’янюка” долучилися депутати Львівської обласної ради, які підтримали ініціативу фракції БЮТ щодо „невідкладних заходів правового захисту, у тому числі шляхом врегулювання дипломатичними каналами, для звільнення І. Дем’янюка”. Цих заходів, судячи з позиції адресатів звернення, мають вжити Президент Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, а також Верховна Рада України у повному складі. На переконання депутатів, йдеться про „міжнародну змову з метою дискредитувати українців і Україну в очах світової громадськості. Без сумніву, матеріали цієї справи сфальшовані та сфабриковані ще КГБ, а нині активно підкидуються ФСБ Росії іншим державам, що поспішно „ковтають” цю провокативну наживку ”.

Ким був Іван Дем`янюк

Іван Миколайович Дем’янюк народився 3 квітня 1920 року у с. Дубові Махаринці Козятинського району Вінницької області. У 1941-му був призваний до лав Червоної армії. Того ж року потрапив у німецький полон. У травні 1945-го Дем’янюк звернувся до адміністрації табору біженців, що у південнонімецькому місті Ландсхуті, з проханням улаштувати його на будь-яку роботу. Відтоді працював у різних містах Західної Німеччини, в тому числі водієм армії США. У 1952 році разом із дружиною та донькою емігрував до Сполучених Штатів, змінив ім’я (на John Demyanyuk) і влаштувався на автомобільному заводі “Ford” у Клівленді, де пропрацював  кілька десятиліть поспіль.

У 1983 році Ізраїль подав заявку на екстрадицію Дем’янюка до цієї країни, яку США задовольнили трьома роками потому. Підозрюваного у співпраці з гітлерівцями за часів Другої світової війни, задовго до початку судового процесу над ним, мало не всі ЗМІ встигли оголосити безжальним садистом, печерним антисемітом, руки якого „по лікоть в єврейській крові”. Піддавшись тиску „світової громадськості”, Єрусалимський суд визнав Дем’янюка винним у скоєнні інкримінованих йому злочинів. Людину, яку аж 18 свідків опізнали як „Івана Грозного”, після розгляду апеляції у Верховному Суді Ізраїлю мали стратити шляхом повішення.

Та у 1993 році Верховний Суд визнав, що засуджений до смертної кари колишній червоноармієць не має нічого спільного з сумнозвісним садистом „Іваном Грозним”. Розсекречені архіви НКВС-МГБ-КГБ зберігали справжнє прізвище „Івана Грозного” – Марченко.

Тож Іван Миколайович – після кількох нелегких років перебування в „камері смертників” – був випущений на волю і відбув до США, де воз’єднався з родиною. Сполучені Штати незабаром повернули йому громадянство, якого Дем’янюк був поспіхом позбавлений через претензії Ізраїлю.

Адвокати Йорам Шефтель (Ізраїль), Петро Чумак (Канада) та Джан Гілл (США), які забезпечували захист Дем’янюка під час "єрусалимського процесу", заявляли, що зазнавали чималого тиску. Зокрема, панові Шефтелю якийсь фанатик вилив в обличчя сірчану кислоту, внаслідок чого аторней мало не осліп. Втім, виправдання Дем’янюка згодом принесло Йораму Шефтелю славу чесного й високопрофесійного фахівця.

У 1999 році відділ спеціальних розслідувань Міністерства юстиції США знов подав цивільний позов, звинувативши Дем’янюка в тому, що той нібито „брав участь у процесі, внаслідок якого загинули тисячі євреїв”. Син Дем’янюка, Джон Дем’янюк-мол., та його зять стверджували, що позов незаконний, позаяк жодних нових доказів того, що їхній родич не просидів усю війну у таборі військовополонених, а служив нацистам, американським юристам знайти не вдалося. Докази ж, що фігурували 15 років тому, і ізраїльський, і американський суди у підсумку визнали сфальсифікованими.

Менше з тим, у 2002 році Дем’янюка було знов позбавлено американського громадянства; це рішення іміграційного суду США було виконане у 2004-му. Наступні 5 років його адвокати намагалися відтермінувати депортацію Дем`янюка з країни, посилаючись на поважний вік свого клієнта та наявність у нього кількох серйозних захворювань. У березні 2009 року прокуратура Мюнхена за дорученням Верховного Суду Німеччини висунула Дем’янюку обвинувачення у пособництві фізичному знищенню 29 тисяч євреїв у концентраційному таборі Собібор у березні-вересні 1943-го. У квітні 2009 року Верховний Суд США відхилив прохання щодо відмови у депортації і 11 травня Дем’янюк був доставлений до Німеччини спеціальним рейсом. Експерти припускають, що суд над 89-річним військовополоненим буде останнім судом над злочинами часів Другої світової війни.

Іван Дем’янюк одружений, має трьох дітей.

Дисиденти в Ізраїлі були і є

Після депортації зі Сполучених Штатів Іван Дем’янюк був розміщений у в’язниці поблизу Тель-Авіва. Ізраїльська преса, спекулюючи на почуттях співгромадян (мало в кого не було родичів, які загинули у вирі Катастрофи), в міру наближення судових слухань щосили нагнітала пристрасті, пригадуючи „недобрим українцям” все що можна, починаючи аж від Коліївщини Максима Залізняка й Івана Гонти. Про те ж, що одноплемінників методично знищували за часів московського царату, і думку українців щодо доцільності тих численних погромів ніхто не запитував, ЗМІ дипломатично не згадували. Щодо того, чи справжнім було посвідчення, видане німцями „Іванові Грозному” (він же Іван Дем’янюк), - це також нікого не обходило. За винятком небагатьох ізраїльтян-колишніх радянських дисидентів. Ці „непатріотично налаштовані” громадяни "землі обітованої" чомусь ніяк не могли забути загальновідомий історичний факт заснування у ВЧК за часів Фелікса Дзержинського окремого департаменту з фабрикації будь-яких документів будь-якої країни. Цей відділ, звісна річ, розміщувався не на Луб’янській площі, а в непримітній будівлі на околиці Москви. Що не завадило історикам за підсумками Другої світової війни порівнювати його ефективність із аналогічними структурами абверу та 4-го управління РСХА, більш відомого як гестапо.

Тривалий судовий марафон, на якому найлютішим звіром-винищувачем тисяч євреїв щосили зображували недавнього американського автомеханіка, постійно збирав переповнену аудиторію. До зали навмисно приводили якомога більше єврейських дітей, аби ті на власні очі побачили "головного ворога богообраного народу".

ЦТ, тобто Центральне телебачення СРСР, систематично включало до сюжетів програми „Час” кадри з цього судового процесу, характеризуючи підсудного як типового представника „продажних українських буржуазних націоналістів”. Звичайно, в такому ж дусі „висвітлювали подію” й наше республіканське ТБ, радіо та провідні компартійні та комсомольські газети.

Треба віддати належне тодішнім аналітикам КДБ СРСР. Вони цілком слушно викреслили зі списку тих, хто співчуватиме Дем’янюку, лідерів світового українства. Чудово знаючи про граничну обережність останніх стосовно світового єврейства, з яким під час боротьби за омріяну українську незалежність конфліктувати вкрай небажано. Так само КДБісти не боялися втручання відомих представників українського дисидентства. Бо ж Лариса Скорик, Дмитро Павличко, В’ячеслав Чорновіл, брати Горині були зайняті спробами спростувати відомі всім міфи про споконвічний український антисемітизм.

Отже, у переконливій „перемозі” над Іваном Дем’янюком, а заразом і над всіма „буржуазними націоналістами” ініціатори судилища анітрохи не сумнівалися.

Допоки „в гру” не вступив канадійський мільйонер українського походження Петро Яцик.

- "Я довів усім, що не варто ображати українців!"

Петро Яцик, засновник потужної канадійської будівельної компанії Prombank Investment Ltd, фундатор і голова Міжнародного фонду „Ліга українських меценатів”, народився 7 липня 1921 року у с. Верхньому Синьовидному Львівської області. У 1940-1942 рр. працював помічником машиніста паротягу, потім інспектором в ологарській школі на Тернопільщині. Співробітничав з партизанами. У 1944 році виїхав до Німеччини, де з 1945 до 1947 років вчився в Українському технічно-господарському інституті в Регенсбурзі. З 1949 року – в Канаді. 1950 року заснував книгарню „Арко”. З 1960 р. займається доброчинністю. Був одним з фундаторів інституту Українських студій Гарвардського університету (США). Пожертвував $1 млн. на відкриття спеціального українського відділу  в Інституті Гаррімана при Колумбійському університеті. Кавалер українського ордена князя Ярослава Мудрого. Постійно мешкав у місті Міссісага, виховав трьох доньок. Помер 8 листопада 2001 року.

Мені пощастило поспілкуватись із цією непересічною людиною незадовго до його відходу у вічність. Це було під час презентації відеофільму „Візії Петра Яцика”, відзнятого львівським тележурналістом Едуардом Занюком. Про один з яскравих епізодів свого життя, пов’язаний із захистом Івана Дем’янюка, мільйонер розповідав із почуттям гордості. Немовби вірячи, ніби його приклад віднині наслідуватимуть й інші впливові українці...

Чому добродій Петро так пройнявся долею якогось автомеханіка з заводу „Форд”? Яцик знав, як складалася повоєнна доля тих українців, які піддалися брехливій совєцькій пропаганді і добровільно погодилися повернутись до СРСР, аби „відбудовувати народне господарство, що знищене фашистами”. Усіх без винятку колишніх військовополонених-червоноармійців, щойно ті ступили на землю Радянського Союзу, „брали в оборот” службовці СМЕРШ (військової контррозвідки) та їхні колеги з НКВС. В залежності від обставин потрапляння у полон, кількості та „якості” доносів на цих бідолашних людей запроторювали до Сибіру на різні терміни „перевиховання”.

Між СРСР та військами антигітлерівської коаліції було укладено угоду про беззаперечне повернення до Батьківщини усіх колишніх радянських військовополонених, які перебували на теренах СРСР до 1 вересня 1939 року, тобто до дня розв’язання Другої світової війни. Петро Яцик, як уродженець Львівщини (що входила до складу Польщі), по війні міг обирати цю країну проживання на власний розсуд; а от Іван Дем’янюк, колишній житель Козятинського району, мав неодмінно покаятися перед совєцькою адміністрацією, після чого відбути 5 або більше років у радянських концтаборах як такий, хто здався у німецький полон, а не загинув на полі бою. Якщо ж такий громадянин відмовлявся від повернення на батьківщину, він автоматично зараховувався до її „зрадників”...

Отже, Петро Яцик узяв на себе витрати по залученню кількох фахових адвокатів для захисту Дем’янюка. Не стверджуватиму, ніби їм було напрочуд легко пробити стіну упередженості щодо „ката Треблінки”. Професор Лондонського університету Джон Грент, графолог зі США Г. Флін та професор із судової антропології Я. Ісчан та інші під час слухань оголосили суду свої висновки: посвідчення, начебто виписане на ім’я Дем’янюка, є звичайною фальшивкою. Більш докладно це твердження обґрунтувала американський професор з достовірності документів Е. Робертсон: фотографія на посвідченні є монтажем двох знімків, підписи на „документі” підроблені, на ньому є сліди пінцету, використані три різні види клею, на фото дірки, дата видачі документа відсутня, розміри чисел на фото і в самому документі неспівмірні...

15-місячне судилище завершилося так, як і було заздалегідь заплановано. Головний прокурор Ізраїлю М.Шакед не взяв до уваги жодних доказів іноземних науковців, позаяк „ми базуємося на власних експертизах і вважаємо їх переконливими ”. У багатосторінковому документі суд понад 100 разів вживалося словосполучення „охоронці-українці”, тобто колективну відповідальність за чималу частину злочинів Другої світової свідомо покладали на українську націю. 25 квітня 1987 року оголосили вирок: смерть через повішення.

Та всі плани ініціаторів цього процесу сплутав розпад СРСР, що стався 1991 року. На деякий час архіви КДБ стали доступними не лише історикам, а й адвокатам, яких залучив Петро Яцик. Коли з’ясувалося, що „Іваном Грозним” насправді був не Дем’янюк, а його тезко Марченко, Верховний Суд Ізраїлю під тиском світової громадськості та через відсутність доказового матеріалу звільнив Дем’янюка з-під варти.

В очікуванні "матчу-реваншу"

Не сумніваюсь у тім, що навіть більшість наших школярів, - завдячуючи ТБ – чули про відомий принцип американського правосуддя: „краще відпустити десятьох винних, ніж посадити одного невинного”..

У випадку з Іваном Дем’янюком ініціатори судилища, Бюро спеціальних розслідувань США та Центр Симона Візенталя суттєво погіршили авторитет в очах світової громадськості. Тож чи єдиним шансом „виправитися” для них було довести, що немолодий американець усе ж таки виконував для гітлерівців „брудну роботу”. Неважливо де: в Бухенвальді, Освенцимі, Маутхаузені, Собиборі чи ще десь.

Нині Дем’янюка намагаються звинуватити у вчиненні злочинів проти людства... одразу в кількох „таборах смерті”: у Собіборі й Майданеку (нині Республіка Польща), у Флоссенбюрзі (Німеччина) та у таборі остарбайтерів Травники (РП).

Торік Центр Симона Візенталя оприлюднив перелік найбільш розшукуваних злочинців-гітлерівців. На чолі списку лікар Аріберт Хайм, підозрюваний у вбивстві сотень в’язнів Маутхазену. Далі йде Іван Дем’янюк, „котрий працював у таборі Треблінка, де жорстоко поводився із в’язнями ”. На третьому місці опинився колишній офіцер угорської жандармерії Шандор Кепіро, якого вважають причетним до загибелі понад тисячі мешканців Сербії. На четвертому місці перебуває колишній начальник хорватської поліції Мілвой Аснер, причетний до загибелі сотень сербів, євреїв та ромів. Оскільки А.Хайм, за деякими даними, вже помер, на перше місце у списку перемістився виходець з України...

Нових свідків, які б підтвердили справедливість висунутих проти Дем’янюка звинувачень, у слідства, із зрозумілих причин, немає. Бо ж навіть коли зазначені концтабори діяли „на повну потужність”, навряд чи вдалося б тим бідолашним „непомітно” їздити слідом за Дем’янюком, аби згодом підтверджувати його „звірства” перед судом та громадськістю.

Швидше за все, знову матимемо справу із підробленими документами: посвідченнями, списками в’язнів, яких Дем’янюк нібито скеровував до газових камер. В епоху комп’ютерних технологій виготовляти подібні „ксиви” значно легше, ніж 30 років тому.

Цьому сприяє й очевидне прагнення політичного керівництва Росії підготувати світ до можливого втручання у справи „неслухняної України”, в тому числі за допомогою силовиків. Нещодавне послання Дмитра Медведєва, що унаочнило абсолютно мілітарні настрої керівництва Росії, - лише одна з багатьох ознак „нового курсу Кремля” щодо України. Варто завітати до будь-якої з московських книгарень, - їхні продавці вмить запропонують вам довжелезний список „актуальних видань” про свого слов’янського сусіда. Із „ключовими словами”: „Російсько-українські війни”, „Поле бою – Україна”, „Війна-2010. Український фронт” тощо. Пересічних росіян послідовно готують до того, що „за вєлікую Россію в борьбє с хохламі і умєрєть можно ”. Нас звинувачують і у співпраці з НАТО, і у вбивстві російських військовиків під час російсько-грузинсьсокї війни (в тому числі із власної зброї). Нарешті, „нинішнє українське націоналістичне керівництво реабілітує нацистів” (якими Кремль вважає вояків УПА).

Згідно із задумом ініціаторів нового цькування 89-річного Івана Дем’янюка, судовий процес, що незабаром розпочнеться у Мюнхені, стане іще одним звинуваченням проти українства як такого. Тож, у разі якогось збройного конфлікту з „хохлами” нікому не варто перейматися почуттями жалю до них. Вони ж-бо заодно з фашистами, а фашистів потрібно безжально знищувати!..

Нині сили будуть нерівні...

Відома канадійська правозахисниця Марта Онуфрів, аналізуючи шанси сторін майбутнього „мюнхенського процесу”, дійшла невтішних висновків.

Багато чого у справі Дем’янюка не піддається логіці. Мабуть, кількість трагедій із його оборонцями підтверджує виняткове значення цієї справи для гравців на міжнародній шахівниці. Однак про трагічне: через суди зазнав фінансового краху історик Ніколай Толстой (громадянин Великої Британії, який брав участь у „єрусалимському судилищі” – авт.); член Республіканської партії США Патрік Бюкенен вимушено зняв свою кандидатуру на президентських виборах; доктор-історик Руф Окунєва разом із своїм хворим сином ледь вціліли, втікаючи з Ізраїлю; після загадкового падіння з багатоповерхівки загинув колишній член Верховного Суду Ізраїля Дов Ейтан; мало не осліп від вихлюпнутої в очі кислоти ізраїльський адвокат Дем’янюка Йорам Шефтель; експерт Аніта Прічард зробила спробу покінчити життя самогубством; здійснене ритуальне вбивство голови Комітету захисту І. Дем’янюка в Україні Володимира Кательницького (36 ножових ран – авт.) та його старої матері. Стає моторошно... ”.

Нагадаю, що й Петро Яцик, - канадійський філантроп, котрий суттєво допоміг пошукові істини під час судового процесу в Ізраїлі ,– полишив цей світ ще 8 років тому.

Схоже на те, що у Мюнхені 89-річному підсудному намагатимуться довести, ніби він у роки молодості працював у Німеччині та Польщі вахтовим методом, мотаючись між концтаборами і працюючи немов пересувна французька гільйотина. Невідомо, щоправда, як встигали робити аналогічні вояжі так звані свідки і хто дозволяв їм такі прогулянки?..

Єдиний свідок з боку звинувачення, 81-літній Блетт з Каліфорнії (він підлітком був в’язнем Собібору), геть не пам’ятає Дем’янюка в обличчя. Навіть більше: цей свідок зізнався, що через 66 років не впізнав би обличчя й свого батька, замордованого в тому ж Собіборі. Однак той же Блетт переконаний: охоронцями табору були саме українці і Дем’янюк – один з них...

У перший рік „нової Росії” її президент Борис Єльцин дозволив відкрити частину  архівів НКВС. Будь-хто з поляків отримали можливість дізнатись імена нелюдів, причетних до вбивств у Катині понад 20 тисяч їхніх співвітчизників. На той час багато хто з катів були ще живими, та притягнути до відповідальності їх ніхто навіть й не подумав. Так само ні з кого не питатимуть за мільйони українців, котрі  загинули від сталінських репресій, за їхніх дітей, які з-за голоду та холоду навічно  залишилися у безмежнім Сибіру. Можливо, комусь їхні життя видаються „дешевшими”, ніж життя тих, кого вбили у концентраційних таборах. Тому й дехто не влаштовує „змагання страждань”, якій з націй було найтяжче за часів тоталітаризму. Визначивши, хто найбільш гідний „пальми першості”, решті вкотре пропонують поспостерігати за імітацією „здійснення правосуддя щодо фашистів та їхніх поплічників”. При тому що справжні кати єврейського народу навряд чи сповна отримали по заслугах...

Олег БАЗАК, для УНІАН

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter