Порятунок журналіста – справа рук самого журналіста...

Порятунок журналіста – справа рук самого журналіста...

В Білорусі, Росії та Україні вбито  58 журналістів... Найнебезпечніше писати про корупцію, релігійні питання та права людини... Провінційний журналіст – найменш захищена фігура...

Статистика, що її ведуть відомі в світі правозахисні організації Article19 та International Media Support (”Міжнародна підтримка медіа”), засвідчує: з 1992 по 2010 роки в Білорусі, Росії та Україні вбито принаймні 58 журналістів, з яких в Росії загинуло 52. Багато з оцих загиблих журналістів присвячували свої коментарі таким проблемам, як корупція в місцевих органах влади, релігійні питання чи стан дотримання прав людини в своїх країнах.

Наприклад, 19 серпня 2010 року було вбито Магомета Султанмагомедова, головного редактора місцевої радіостанції в Росії, а 3 вересня 2010 року в Білорусі за підозрілих обставин обірвалося життя журналіста і активного діяча правозахисного руху Алєга Бябеніна. Жоден зі згаданих випадків не став приводом для дієвого розслідування та притягнення винних до кримінальної відповідальності.

Власне кажучи, більшість випадків, у яких йшлося про напади на журналістів, влада відверто проігнорувала. А там, де розслідування з приводу цих нападів було все ж розпочато, на заваді його просуванню стала корупція в державі та нестача ресурсів у системі кримінального судочинства. Тісні зв’язки між урядовцями місцевих органів влади, посадовцями правоохоронних органів і впливовими підприємцями перешкоджали здійсненню незалежного, безстороннього, швидкого і публічного розслідування. А надто тоді, коли журналіст, який загинув, висвітлював випадки корупції. До того ж, у більшості справ про напади на журналістів рідні потерпілих та їхні адвокати не отримували жодної інформації про перебіг кримінального розслідування або отримували її частково.

Унаслідок такої вкрай невідповідної реакції з боку органів держави в Білорусі, Росії та Україні на випадки нападів на журналістів у цих країнах сформувалася атмосфера безкарності, порушення прав журналістів, послабшало бажання користуватися свободою висловлення поглядів. Напади на журналістів – це не тільки зазіхання на права потерпілих та членів їхніх родин, але й зазіхання на право кожного отримувати інформацію та ідеї. Затримки і утаємниченість, що характеризують кримінальне розслідування обставин таких нападів на журналістів, змушують думати про політичне втручання і поглиблюють страждання рідних та близьких загиблих.

Бережись міліціянта!

Іще на початку так званої перебудови журналіст Юрій Щекочихін, розповідаючи в „Литературной газете” про чергове міліцейське свавілля, процитував слова відомого юриста, члена різних рад та комісій. А той сказав:

- Коли назустріч мені йде чоловік в міліцейській формі, я на всяк випадок переходжу на інший бік вулиці.

Сьогодні треба, мабуть, піти не на інший бік, а взагалі повернути на іншу вулицю.

На думку переважної більшості соціологічних компаній, міліція фактично зрослася із злочинним світом. Тож цілком може бути, що рівень злочинності силових структур анітрохи не нижчий, ніж рівень реєстрованої тими ж силовиками злочинності.

Сьогодні українці побоюються не лише злочинців, а й міліції. Тому більшість громадян, які постраждали від злочинів, вважають за краще не звертатись до органів МВС. Лише літні люди й жінки, як у добрі старі часи, „за звичкою” більше бояться звичайних злочинців.

Чи не найрезонанснішим зі злочинів, скоєних вітчизняними правоохоронцями, стало викрадення і вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Відтоді минуло понад 10 років, однак винуватці жорстокої розправи над батьком двох дівчаток-близнючок не лише не покарані, а й продовжують „вчити жити” наших співгромадян.

Утім, чималий міжнародний резонанс навколо „справи Гонгадзе” змушує міліціянтів методично „здавати своїх”. Першими всілися на лаві підсудних „асистенти” безпосереднього вбивці Гонгадзе, офіцери колишнього главку кримінального пошуку МВС Микола Протасов, Олександр Попович та Валерій Костенко.

Торік у с. Молочки Чуднівського району Житомирщині заарештували їхнього „творчого керівника” генерал-лейтенанта міліції Олексія Пукача, і невдовзі колишній шеф головного управління кримінального пошуку МВС України теж буде „перемелений” нашою системою правосуддя. Як очікується, покаранням для Пукача визначать довічне ув’язнення. Генеральна прокуратура, маючи на меті прозвітувати про завершення розслідування діянь біглого генерала саме напередодні 10-ї річниці вбивства ним Георгія Гонгадзе, поквапилася „засвітити” ім’я людини, яка начебто видала Пукачу оту „ліцензію на вбивство” редактора „Української правди”. „Крайнім” спробували зробити генерала внутрішньої служби Юрія Кравченка, який керував МВС впродовж 7 років (це й дотепер є неперевершеним рекордом для вітчизняних правоохоронців!) і який начебто „попався” ось на такій „дрібничці”...

Відчувши, що „жарт не проходить”, ГП змінила тактику. І подовжила термін розслідування злодіянь Пукача іще на кілька місяців. Втім, максимум, чого дочекаються від „оновлених” показів екс-генерала, стане оприлюднення іще одного-двох керівних співробітників міністерства внутрішніх справ. Звісно, тих, хто, як і Кравченко, на цей момент вже перебуває в "кращому зі світів"...

Як засвідчив перебіг міжнародної конференції „10 років потому" – вбивство Георгія Гонгадзе не розкрито. Пошук нових шляхів боротьби з безкарністю”, перебування правоохоронців „на передньому краї боротьби з журналістами” не є суто українським ноу-хау. Схожа модель „суспільної поведінки” (або, яка казав згадуваний вище екс-генерал Пукач, „хибного уявлення про службовий обов’язок”), - невід’ємна риса російських, азербайджанських, білоруських, узбецьких... та, мабуть, майже всіх колишніх наших співвітчизників-силовиків. За винятком прибалтійських. Позаяк естонці, латиші та литовці тепер – жителі Євросоюзу, де функціонують принципово інакші стандарти співіснування мас-медіа.

„Політичні журналісти, – за природою своєї професії та у зв’язку із розслідуваннями, які вони проводять, - часто мають напружені стосунки з державними органами влади, - зазначає федеральний міністр юстиції Німеччини Сабіна Лойтхойзер-Шнарренбергер. – Саме тому їхні громадянські права потребують особливого захисту та гарантій в усіх країнах і правових системах. Наприклад, у Німеччині ми готуємо проект реформи кримінального права, мета якої – розширення свободи преси. У ній передбачається скасування кримінальної відповідальності за сприяння „зраді державним таємницям”, що є підставою для обшуку особистого майна журналістів, які займаються відповідним журналістськими розслідуваннями”.

А якщо до репресій підключиться ще й армія?

Яка основна причина неприязного ставлення влади до співгромадян-представників ЗМІ? Звісно, прагнення останньої категорії викрити корупційні діяння урядовців і чиновників нижчого рангу. Як розповів один народний депутат: „... коли я увійшов до цих кіл і дізнався все „зсередини”, мене вразило не те, що крадуть, а масштаби крадійства. Якби наші чиновники крали бодай 50 відсотків, то й тоді народу вистачило б решти на пристойне життя в країні. Проте вони крадуть до 90 відсотків. Ці люди – глибоко хворі душею. І саме з-за них країна скочується у прірву”.

Якби засновник „Української правди” „грішив” лише особистістними образами на адресу Леоніда Кучми, навряд чи вище керівництво МВС отримало чи спродукувало наказ будь-що „зачистити” Гонгадзе. Швидше за все, у розпорядження журналіста потрапили неспростовні компрометуючі матеріали як про „сім’ю №1”, так і про „не зовсім трудові доходи” її найближчого оточення.

За 6 років до трагедії з Гонгадзе в одному з кабінетів редакції „Московський комсомолець” пролунав вибух. Кореспондент військового підвідділу Дмитро Холодов, - саме він відкрив кейс, в який було вмонтовано вибуховий пристрій – загинув на місці. Поранення дістала також кореспондент відділу політики „МК” Катерина Дєєва, яка працювала поруч з Дімою.

Холодов, який проходив дійсну службу в російському війську в морській піхоті, якраз „вів” тему грандіозних матеріальних зловживань, що мали місце в ході виведення з Німеччини частин та підрозділів так званої Західної групи військ (у минулому ГРВН – Групи радянських військ у Німеччині).

Статті в популярній російській газеті неабияк дратували генералітет, бо містили, серед іншого, дані, що не могли потрапити до журналіста з відкритих джерел. Тож, плануючи фізичне знищення Холодова, група офіцерів Військово-десантних військ сконструювали вибуховий пристрій, що мав спрацювати за умови відкриття кейсу, - і зателефонували до військового підвідділу „МК” із пропозицією передати кореспондентові якісь нові дані про розкрадання військового майна в Німеччині. Кейс із компроматом поклали до камери схову одного зі столичних залізничних вокзалів, надиктувавши кореспондентові набір цифр із коду...

- Подібних замахів на життя журналістів, організованих військовими, в моїй країні зафіксовано чимало, - розповідає співробітник Програми свободи слова та захисту журналістів „Артикль19” у Мексиці Рікардо Гонсалес Берналь. – Ця професія вважається однією з найнебезпечніших. Кожен співробітник медіа працює під шаленим тиском. За офіційною версією, що її старанно втовкмачує населенню мексиканський уряд, „війну” проти журналістів ведуть злочинні угрупування. Насправді ж, незаконна торгівля зброєю і особливо наркотиками – справа рук правоохоронців. На долю національної жандармерії, місцевої поліції та армійських структур припадає, за нашими даними, 68 відсотків злочинного бізнесу. Себто, до наркотрафіку прямо причетна держава... Коли ж із журналістом, який веде розслідування, щось трапляється, влада квапиться представити це як помсту кримінальних структур. Лише з часом ми вивчили декілька схем, за якими здійснюють „операції прикриття”. Оті злочинці, на яких „вішають” викрадення та вбивства журналістів, іноді діють методами... поліції.

Як всі, напевно, розуміють, серйозні журналістські розслідування провести одноосібно, та ще й в такій країні, як наша, неможливо. Зазвичай над цим працює ціла творча група. Хтось зустрічається із владцями (вивчаючи офіційну версію), хтось систематизує інформацію, хтось працює з родичами постраждалих / жертв, а хтось проводить роз’яснювальну роботу... із журналістами. Аби не були надто довірливими у стосунках із офіційними органами влади. Бо раніше неодноразово траплялося: варто посадовцеві рішуче втрутитися в ситуацію, начебто з метою допомогти журналістському розслідуванню, як виникали реальні загрози життю самих журналістів. Співробітники програми „Артикль19” в таких випадках іноді... свідомо розголошують інформацію, - аби відвести удар від журналіста...

Чи є різниця між регіональною і столичною журналістикою?

Дехто з моїх шановних колег заперечить вже з приводу постановки такого запитання. Мовляв, градація не є доцільною: журналістика повинна існувати УСЮДИ. Бо то є ЧЕТВЕРТА ВЛАДА. Як приклад, наведуть історію якоїсь журналістки, яка приїхала до провінційної газети з Києва з великим апломбом, однак невдовзі проявила себе повним дилетантом в питаннях висвітлення периферійного життя. Іншими словами, - в столичних виданнях частенько працюють слабенькі журналісти, які непогано навчилися „лити воду”; проте за цим слововиверженням нічого, крім порожнечі, насправді нема.

В умовах українського сьогодення праця в регіональних і районних ЗМІ - не просто набуття безцінного досвіду (де іще можна спостерігати повний цикл створення журналу, газети, радіо- чи телепередачі?); як показують останні події, провінційний журналіст – найменш захищена фігура в порівнянні з рештою представників цієї професії.

- Детально проаналізувавши події, що трапилися зі мною, включно з важкими травмами, складними нейрохірургічними операціями в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні, дійшов невеселого висновку: мікрофон будь-якої з журналісток столичного телеканалу коштує більше, ніж моє життя... – із сумом каже редактор „Коломийського вісника Василь Дем’янів.

Василя Антоновича увечері 23 березня двоє невідомих молодиків спробували вбити поблизу його ж будинку. Якби не вийшов, аби винести сміття, сусід журналіста, - історія закінчилася б дуже кепсько. Забій головного мозку із стисненням, багатофрагментарний перелом кісток черепа, перелом у колінному суглобі. Якби ударили у скроню, а не в тім’яну частину голови, - навіть такий знаний в країні нейрохірург, як Юліан Худецький, був би безсилий...

„Коломийський вісник” розташовується у привабливому будинку в центрі славнозвісного покутського міста. Тож на цю землю „наклали око” декілька потужних комерційних структур. За кілька днів до нападу на редактора комунальне підприємство, що підпорядковане міськраді, скерувало В. Дем’яніву листа, в якому міститься вимога ... звільнити приміщення; мовляв, договір оренди розірвано з-за „неналежного” його складання. Міський голова Юрій Овчаренко, розмовляючи з Радіо Свобода, дещо „збавив оберти”: мов, ми згодні й на один поверх будівлі, в якій „Коломийський вісник” займає обидва поверхи, навіщо стільки „квадратів” плюс „гарний підвал” невеличкому колективові?

…Кількома тижнями пізніше, в ніч з 16 на 17 квітня нападу двох інших невідомих було піддано засновника та директора приватного підприємства „Радіоорганізація „Львівська жінка” Ігоря Желізка. В під’їзді будинку в Нововолинську підприємцеві завдали 6 ножових поранень в живіт и спину. Життєво важливі органи ті леза не зачепили, тож, пробувши понад місяць в Нововолинській міськлікарні, пан Ігор порадив своїм колегам... не виходити відтепер з дому ані на хвилину неозброєними.

Цінні речі, гроші або документи нападників не зацікавили. Що дало УМВС України у Волинській області підстави стверджувати: напад на власника мережі кабельного ТБ пов’язаний суто з професійною діяльністю пана Желізка.

- Саме регіональні, - а не центральні! – засоби масової інформації сьогодні найбільш потребують захисту, - стверджує Ігор Желізко. – Маємо виробити стратегію захисту журналістів, яким на місцях, подалі від столиці, без особливих вагань можуть погрожувати і начальник міліції, і прокурор. Найчастіше, що доводилось чути: „Ми тебе посадимо!”. Та на компроміс із злочинцями та тими, хто їх „кришує”, ми не йдемо. Після НП зі мною, коли я дивом залишився живим – із покремсаним в усіх місцях тілом – мої підлеглі у порядку, визначеному законодавством України, придбали особисту зброю. І нині по місту ходимо з нею, аби вчинити опір нападникам. Саме корупція породжує загрози життю журналістів, надто регіональних. Прикро, але, усвідомлюючи свою беззахисність після отих неодноразових погроз, місцеві журналісти частенько змушені переходити на службу до злочинців. Або, принаймні, відмовитись від найменших спроб покритикувати їхній альянс із владою та правоохоронними структурами...

…Крім цих керівників медіа-колективів із західної частини України, для участі в Міжнародній конференції організація Article19 запросила ще й Петра Матвієнка, найближчого соратника зниклого харківського редактора Василя Климентьєва. Заступник редактора газети „Новый стиль” запевнив: попри відсутність Василя Петровича, з відомих усім причин, газета виходитиме й надалі. Незалежно від того, хто опиниться на чолі держави Україна та харківського регіону.

Хоч як пан Матвієнко й старанно підбирав слова, розповідаючи про інцидент зі своїм шефом, причетність харківських міліціянтів до цієї спецоперації все одно вимальовувалася. Якби ж я мав можливість, в якості „ілюстрації”, навести бодай два-три фрагменти з опублікованих „Новым стилем” журналістських розслідувань, - „вагомі причини”, що були здатні спонукати „перевертнів у погонах” фізично знищити часопис разом із його головредом, майже повністю збіглися б висловленими раніше припущеннями народного депутата України Геннадія Москаля.

Колишній заступник міністра внутрішніх справ ще місяць тому заявив: „Насправді цей злочин було скоєно в міліцейському середовищі, і скоєно в боротьбі за владу, а саме – за посаду керівника ГУ МВС України в Харківській області”. Член парламенту принагідно нагадав: чутки про звільнення теперішнього начальника ГУ МВСУ Михайла Мартинова містили перелік можливих претендентів на „ласий шмат пирога”; першим з них називався глава ДПА в Харківській області Станіслав Денисюк.

Оскільки незгодних із таким розвитком подій в середовищі міліціянтів було багато, видання, редаговане Климентьєвим, вирішили використати задля вкидання компромату на Денисюка. Напередодні 11 серпня (саме тоді востаннє бачили Василя Климентьєва) головред разом із „зацікавленою особою” з міліції спробував сфотографувати шикарну дачу Денисюка на березі озера, однак знімки вийшли „непереконливими”. Друга спроба – підібратись до комплексу споруд за допомогою човна – виявилася фатальною. Журналіст безслідно зник, а в човні, що плавав сам по собі по Печенізькому водосховищу, було знайдено намоклий мобільний телефон Климентьєва. 15 серпня слідчий відділ Дзержинського райвідділу міліції управління МВС у місті Харкові порушив кримінальну справу за статтею 115 КК України („навмисне вбивство”)...

Нині більшість вітчизняних ЗМІ „з головою поринули” у „вир” перевиборчої кампанії. „Тема Георгія Гонгадзе” для їхніх керманичів втратила актуальність. Принаймні до вересня наступного року. Мабуть, не буде перебільшенням констатувати: такий суто комерційний підхід – якраз на руку державним органам в Білорусі, Росії та Україні. Дозволяючи безкарно здійснювати напади на журналістів, що спричиняються до їхнього зникнення чи загибелі, вони не дотримуються своїх зобов’язань в царині захисту прав людини за відповідними нормами міжнародного і європейського права, зокрема своїх позитивних зобов’язань, пов’язаних із забезпеченням прав на свободу думки і висловлення поглядів, права на життя і права не піддаватися катуванню, жорстокому, нелюдському чи принизливому поводженню. Усі три ці держави ратифікувалиМіжнародний пакт про громадянські і політичні права, а Росія й Україна – і Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Мабуть, таки був правий мій вельмишановний колега, колишній головний редактор муніципальної газети „Хрещатик”, коли під час перерви в роботі Міжнародної конференції мовив, перефразуючи Ільфа і Петрова: „Захист журналіста – справа рук самого журналіста”...

Олег БАЗАК, для УНІАН – „Права людини”

Фото надані автором
 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter