Справа Рафальського: засудити не можна виправдати

Справа Рафальського: засудити не можна виправдати

Про Олександра Рафальського знімали фільми, сюжети, писали десятки статей. А чиновники мовчать: вони так і роблять вигляд, ніби нічого не знають ані про катування, ані про ув’язнення...

В Україні з кожних ста засуджених двоє відбувають довічне ув`язнення. У 143 виправних колоніях, які належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України, станом на 1 листопада утримувалися 114 тис. 884 особи. «Довічників» із них — 1 тис. 746 осіб, а це означає, що кожен 66-й український засуджений приречений провести все своє життя за ґратами. Звісно, це звичайна статистика та сухі цифри. Але - тільки на перший погляд, адже за звичайною статистикою та сухими цифрами насправді стоять тисячі людських доль.

Без стосів паперів Тамара Михайлівна рідко коли виходить з дому. І не тому, що вона бізнес-леді або займається власною справою: у цих паперах літопис чи не всього її життя. Останніх десять років Рафальська бореться за права свого засудженого до довічного ув’язнення сина.

Більшість шматків тексту у цих стосах паперів жінка вже вивчила напам’ять. У купі документів – свідчення катувань її сина правоохоронцями, численні результати експертиз, покази свідків, медиків, міжнародних фахівців. За ці роки і Тамарі, і її чоловіку довелося самим навчитися бути і юристами, і експертами, і криміналістами.

Їхня історія почалася трохи більше 10 років тому. Родина Рафальських вирішила звести у Тетієві (Київська область) торговий комплекс. Коли магазин уже був майже готовий, синові Рафальських — Олександру — почали погрожувати: спочатку телефонували, потім пробили на машині колеса, а згодом узагалі вкрали автівку. 13 червня 2001 року Олександра Рафальського затримали в Києві за підозрою у вбивстві. І за 12 діб, як переконує Тамара Рафальська, сфабрикували проти нього кримінальну справу:

«Його дуже побили у відділку - мотивували це тим, що він ніби-то хотів вилізти у витяжку в туалеті. Але ви собі це уявляєте? Як здоровий міцний чоловік може там пролізти?! А у своїх поясненнях міліціянти написали, що Саша хотів втекти, тому вони і застосували рукопашний бій».

Тамара Рафальська розказує, що її сина били по гумовими кийками, електричним струмом, стріляли над головою холостими патронами, вивозили до лісу копати собі могилу. Згодом йому зробили дві тяжкі операції з видалення забійних гематом. І все – аби чоловік підписав зізнання у злочині, який насправді не скоював.

«Його так побили, що, коли привезли до лікарні, він сам уже йти не міг: Сашу заносили правоохоронці. Вони просили медиків підписати довідку, що він може утримуватися в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання – Авт.). Втім, лікарі на себе таку відповідальність брати не хотіли», - крізь сльози каже матір Рафальського.

Олександр так і не зізнався у вбивстві та не підписав явку. Попри це був засуджений за жорстоке вбивство людей: проти нього дали покази інші затримані — також, за словами Рафальської, під тиском міліції.

«Він переніс ті катування, не зізнався. Покази, які давав мій син, всі однакові з першого до останнього! Інших двох хлопців також катували — в одного постійно вливали горілку. Іншому погрожували донькою — вона була сама на вулиці, квартиру в них міліціянти обчистили. Тому він згоджувався на все,” - розповідає Тамара Рафальська.

Суд заплющив очі, коли зачитували рапорт дільничного міліціонера про те, що “вбита” жінка приїжджала в Тетіїв, проігнорував довідки про те, що інші “вбиті” виїхали до Росії. Не звернула уваги Феміда і коли свідки по справі бачили ще одного “загиблого” вже через кілька місяців після так званої “смерті”. Зрештою, за весь час не провели жодної експертизи ДНК “вбитих” Олександром.

Таких довічників, які твердять, що несправедливо засуджені, в Україні сотні, кажуть правозахисники. Вони переконують, що не скоювали злочини, вимагають перегляду справ, але насправді, якщо детально розібратися, дійсно невинними виявляються лише десятки — переконує правозахисник Харківської правозахисної групи Андрій Діденко.

«Якщо мова йде про довічно ув’язнених, то до нас звертаються дуже багато таких. Більшість із них переконують, що вони той злочин не скоювали. Але з тих справ, які відомі мені, знайдеться лише з десяток таких, де йдеться про розумний сумнів у несправедливості вироку. Де реально можна вважати, що рішення по цих справах були прийняті з великими порушеннями як національного, так і європейського законодавства,” - розповідає Андрій Діденко.

З’являються такі вироки, бо з затриманих насправді “вибивають” зізнання у вбивствах, які вони насправді не скоювали. Їм погрожують, тиснуть психологічно та фізично, катують. Так люди і підписують зізнання.

«Людина просто змушена виконувати забаганки слідчого чи прокуратури. Їй кажуть - якщо визнаєш себе винним, ми обіцяємо, буде тобі менша межа мінімального терміну відбування покарань. Людина погоджується, а потім, коли вже говорить, що насправді не вона скоювала злочин, довести це вже неможливо», - розповідає Андрій Діденко.

Правозахисник переконаний, що проблема в тому, що в Україні недосконала судова система. По-перше, за його словами, прокуратура та суди працюють ніби в одній ланці: якщо було підписано зізнання, служителі Феміди навряд чи стануть розбиратися у справі — людину ув’язнять. Як правило, позиція судів не відрізняється від позиції обвинувачення: статистика виправдальних вироків - всього 0,2 відсотка. По-друге, переконує Діденко, і у суді, і на етапі досудового слідства дуже слабкою є позиція захисту: до клієнта не допускають адвоката, затриманий не обстежується медиками, а відтак — неможливо зафіксувати, чи були у нього на момент затримання синці чи побої.

По справі Рафальського — каже Андрій Діденко — сотні таких розбіжностей: “Людину затримали в адміністративному порядку, а насправді – використали цей термін для того, аби вибити з нього зізнання, і тільки потім відкрили справу”.

Засуджують невинних людей і через недосконалість правоохоронної системи. Багато професіоналів своєї справи звільнилися з міліцейських лав, а ті, хто лишився, неспроможні створити міцний правовий та слідчий інститут.

Це наші реалії: їм доводиться брати хабарі, фальшувати справи, вибивати зізнання. У них маленькі зарплатні, працівники міліції часто навіть туалетів у райвідділках не мають, тому бігають до сусіднього кафе. Це не виправдання, але це так є”, - констатує Андрій Діденко.

Змінити цю систему можна, передусім, реформувавши правоохоронну та судову системи, переконана Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова. Нині ж у суддів чомусь немає ані сил, ані бажання розбиратися у подібних справах.

«До мене як до Уповноваженого з прав людини надходить дуже багато скарг на порушення прав людини і під час слідства, і під час судового розгляду. Звичайно, коли починаєш вникати в ті справи, то бачиш, що вину людини не було доведено. Судді чи бояться, чи не хочуть ризикувати репутацією або піддаватися судовим перевіркам, в тому виносять такі вироки,“ – вважає Ніна Карпачова.

А у пенітенціарній службі України у той час стверджують: судові вироки справедливі, з підозрюваних не вибивають покази, а тим паче не катують. Хоча б тому, що кожен затриманий, який потрапляє до СІЗО, виявляється, ... обов`язково обстежується медиками на наявність побоїв.

«Що стосується перепон чи якогось катування, ненадання допомоги чи передсмертних станів, то ця інформація надумана, не підтверджується, вона для спекулювання більше», - переконує Ігор Андрушко, помічник голови державної пенітенціарної служби України.

Те, що з Рафальського насправді вибивали покази, вже довела "Міжнародна амністія". До Олександра у тюрму приїжджала дослідниця Amnesty International по Україні, Білорусі і Молдові Хеза МакГіл. Тоді вона сказала, що справа повністю сфабрикована, адже покази свідків, яких правоохоронці допитували, повністю суперечать результатам проведених за ініціативи батьків судмедекспертиз.

На фото - довічно ув`язнений Олександр Рафальський несе мішок із листами підтримки, котрі йому прислали з усього світу. Незважаючи на тортури, Рафальський не підписав явки із повинною

Представники Міжнародної Амністії надіслали прохання до уряду України розібратися у справі. Відправив вербальну ноту до прем’єра і верховний комісар ООН. Про справу Рафальського знають і голова Верховної Ради, і генеральний прокурор, до якого не раз уже зверталася Тамара Рафальська. Про Олександра Рафальського знімали фільми, сюжети, писали десятки статей. А чиновники мовчать: вони так і роблять вигляд, ніби нічого не знають ані про катування, ані про ув’язнення, ані, звісно, про самого засудженого...

Катерина Бессарабова, Центр інформації про права людини

Фото Дмитра Купріяна

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter