"Прийомка етапу", або Чому люди в масках жорстоко б’ють в’язнів
"Прийомка етапу", або Чому люди в масках жорстоко б’ють в’язнів

"Прийомка етапу", або Чому люди в масках жорстоко б’ють в’язнів

13:53, 12 лютого 2012
9 хв. 2

Президенти – Кучма, Ющенко, Янукович – приходять і йдуть, а система не змінюється.... В`язні квапляться порізати собі вени... 391 стаття – це пережиток Радянського Союзу...

Правозахисники просять Віктора Януковича зупинити практику введення спецзагонів до місць позбавлення волі. Вони стверджують: ті, хто пройшли через кілька «обробок» людьми у чорних масках, незабаром потрапляють до тюремних лазаретів або ж залишають камеру «уперед ногами».

«Відпрацювання» громадян, скерованих за рішенням суду до місць позбавлення волі, не припиняється упродовж десятиліть. Президенти – Кучма, Ющенко, Янукович – приходять і йдуть. Система ж не змінюється.

- На слензі, що побутує у пенітенціарній системі, процедура масового побиття ув’язнених йменуються «прийомкою етапу», - каже правозахисник Ігор Гаркавенко, якого у минулому неодноразово теж «приймали» в такий спосіб.

Він розповідає історію, що трапилася з Сергієм Шакіним після переведення того із Сумського СІЗО до Донецької колонії №97. Шакін до колонії прибув увечері, а вже вранці цю людину в критичному стані повезли до реанімації.

Як стало відомо завдяки переданій матері Шакіна записці, одразу після прибуття чоловіка скерували «до підвалу», себто до карцеру. Ніч на новому місці минула без пригод. Вранці до карцеру прийшли люди з так званої п’ятої зміни (знову ж таки, це «виробничий сленг») і почали жорстоко бити всіх підряд. Особливо старанно знущалися над новоприбулим.

В цьому й полягав сенс «прийомки етапу»: дати зрозуміти, що «ми вас усіх розберемо, потім знов зберемо, але цього разу вже іншими…».

За словами Гаркавенка, це так звана "ініціалізація",щоб деморалізувати людину. Щоб та в майбутньому навіть не заїкнулася про умови утримання в колонії, про пайку та інше.

Як правило, з початком чергової «прийомки етапу» в середовищі в’язнів відбувається стихійне «вскриття». Люди квапляться порізати собі вени. Бо сподіваються, що стікаючого кров’ю якщо й битимуть, то принаймні не так сильно, як того, хто удає з себе «стійкого олов’яного солдатика».

ЧОМУ ЖУРНАЛІСТИ ТАКІ НЕБАЖАНІ ДЛЯ НАЧАЛЬНИКІВ КОЛОНІЙ?

Стверджувати, ніби представників мас-медіа взагалі не пускають далі прохідної установ пенітенціарної системи, було б перебільшенням.

Я знаю щонайменше півдесятка колег, які за найменшої нагоди потрапляють до будь-якого СІЗО чи колонії, де б вона не розташовувалася. Проте… ці колеги неухильно дотримуються «правил гри». На шпальти видань, в яких вони друкуються, потрапляє вкрай лаконічна інформація про побачене.

На думку правозахисника Андрія Діденка, в такий спосіб суспільству нав’язується думка, ніби «за колючкою» все гаразд, люди усвідомлюють ступінь провини перед суспільством і щосили прагнуть виправитись. Аби вийти на волю з чистою совістю.

- Ми стикалися з практикою, коли людина перебуває у в’язниці без рішення суду впродовж 12 років, - заявляє Діденко, спростовуючи так старанно нав’язувану ідилічну картинку.

Проблем у наших СІЗО, за твердженням Андрія Діденка, - безліч. І найперша з них – ненадання утримуваним у ізоляторах медичної допомоги. Саме тому, за спостереженнями правозахисників, смертність в СІЗО має тенденцію до збільшення.

- Якщо людина в СІЗО захворіла на небезпечну хворобу, вона по суті приречена, - констатує пан Діденко. – Звільнити її за станом здоров’я не можуть, бо для цього потрібно дочекатись рішення суду в справі проти неї. Не можна змінювати запобіжний захід – з тримання під вартою на підписку про невиїзд: слідчий щоразу наполягає, мов, людина (котра ледь дихає…) є суспільно небезпечною.

Вже згадувані вище спецпідрозділи МВС, згідно з даними правозахисника, - часті гості і в СІЗО, причому нещадно б’ють і в’язнів, і тих, хто вже засуджені, і тих, кого суд визнав невинними. Попри те, що офіційно Державна пенітенціарна служба України не має на своєму утриманні спецзагонів.

- Бійці разом із командирами вриваються до ув’язнених посеред ночі, - розповідає правозахисниця Олена Повідайчик. - Буває, прив’язують обраних жертв за допомогою наручників, намочують їхні сорочки. За мінусової температури, коли ті сорочки висихають, у людей ламаються кості. Далі підвішують вниз головою, занурюють в унітаз, ґвалтують. Ті «забавки» ще й фільмують за допомогою мобільних телефонів та власних недешевих відеокамер. 

Олена також займалася долею засудженого Шакіна. Надто після знущань в Донецьку і перенесеного внаслідок них інсульту (людина порівняно молода - 1980 року народження) того перевели для подальшого відбування терміну покарання до столичного регіону.

- В записці, що була передана матері, Сергій написав: «Мамо, мерщій допоможи мені, бо в 97-й – справжня «машина смерті»!». Коли цього засудженого привезли до Донецька, то спецназівці найперше вдарили головою об стіну. Після другого удару Сергій взагалі нічого не міг згадати. Навіть зараз, після 5-добового перебування в лікарні і подальшого транспортування до 124-ї колонії (в Київській області – авт.) бідолаха багато чого не пам’ятає. Сумним результатом тої «прийомки етапу» став ранній інсульт, - за 2 місяці до звільнення… - резюмує правозахисник.

СПОДІВАТИСЬ НА ДОПОМОГУ – МАРНО

Чи відомо нашим шановним владцям, наскільки некомфортним і небезпечним для життя є чи не кожен із закладів вітчизняної пенітенціарної системи?

Не помилюся, якщо стверджуватиму: кожен з наших народних депутатів щомісяця отримує від родичів ув’язнених слізні благання про втручання в їхню тюремну реальність. Більшість тих звернень залишаються без відповіді. Якось негарно, з точки зору народного обранця, співчувати якомусь там «покидьку суспільства».

Бувають, утім, і винятки. Так, депутат одного з минулих скликань ВР, активіст російської національної громади дієво допоміг Ігорю Гаркавенку. Іще один приємний спогад правозахисника пов’язаний із втручанням омбудсмана Ніни Карпачової. Якби не вона, за участь в організації недавнього «податкового Майдану»  Ігор цілком міг би «заробити» іще один вирок суду.

Та апарат Уповноваженого ВР України з прав людини, на думку правозахисників, усе ж «не дотягує» до пристойного рівня. Скажімо, скаржиться певний в’язень на безмір начальства колонії; лист приходить на вулицю Шовковичну і розписується відповідальним працівником апарату омбудсмана…на ім’я того самого начальника. Мовляв, розберіться ж, нарешті, що у вас там коїться. Скарга на бездіяльність якогось з управлінь Державної пенітенціарної служби так само пересилається на ім’я начальника управління.

Як гадаєте, автору письмового звернення після цього в колонії живеться комфортніше?

- Є люди, які під час відбуття покарання набувають іще один статус, немовби одіозний, - розповідає Гаркавенко. – Статус присвоюють згідно з внутрішнім кодексом пенітенціарної системи. Таких людей починають йменувати «злісними порушниками». Як ота одіозність «завойовується»? Розповім при випадок з власного досвіду. В колонії в день голосування на загальнодержавних виборах разом із засудженим до кабінки для таємного голосування заходив начальник служби безпеки/начальник оперчастини. Тоді лише сім ув’язнених відмовились поставити «галочку» навпроти «потрібного» кандидата. Спершу кожен з них отримав ляпаса. Потім поїхав до штрафного ізолятора. А далі всі були переведені на тюремне ув’язнення, із заміною режиму та заміною терміну на більш тривалий.

Ще один випадок «злісного порушення режиму», згадує Гаркавенко, трапився з однією людиною, котра безбожно крала у співкамерників. І от, побоюючись, аби з тим «щуром» нічого поганого не трапилося, адміністрація установи засудила його як «злісного порушника». Хоча він за своїми моральними чеснотами був набагато нижче, ніж решта носіїв «одіозного статусу».

- 391 стаття – це залишок Радянського Союзу, єдина норма Кримінального кодексу, що має в собі ознаки дисциплінарної юрисдикції, - додає Андрій Діденко. – Тобто, людину карають не за прописаний в КК злочин, а за дисциплінарне стягнення. Яке потім може стати підставою для переслідування. Суд, в разі надання адміністрацією колонії інформації про стягнення, завжди затверджує обвинувальний вирок. Тобто до терміну, що вже мався у засудженого, додає від 1, 5 до 3 років позбавлення волі.

- Непоодинокі випадки, коли засуджений, написавши скаргу на адміністрацію установи, викликається нею і ознайомлюється із довжелезним переліком порушень, що він їх ніколи не скоював! – каже Олена Повідайчик. – «Буде в тебе таких порушень іще більше, якщо не припиниш скаржитись!», - заявляють йому. І далі, вибачте, починають відверто «пресувати». То чашку не так поставив, то простирадло не так заслав.

Та за це ніхто зі співробітників установ відбування покарань відповідальності не несе. 

Олег Базак,Центр інформації про права людини

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
завантаження...

Чи подобається Вам сайт?
Залиште свою думку

+
Погоджуюся
Продовжуючи переглядати www.unian.ua, ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом , і погоджуєтеся c Політикою конфіденційності