Літні українці розказують про Голокост

Літні українці розказують про Голокост

З 2,4 мільйонів євреїв радянської України 1,4 мільйона було знищено або померло з голоду і хвороб під час війни.  Їх останки розсіяні по всій країні в братських могилах, багато з яких невідомі і ніяк не позначені... 

Із ґанку своєї глиняної хатини Віра Філонюк бачила, як десятки тисяч євреїв розстрілювали, кидали в яр і спалювали. Багато хто був ще живий, і вони мучилися у вогні як «метелики і черв`яки».  Спогади про те, що жінка побачила в 1941, обпалювали її душу впродовж шести десятиліть, але до недавніх пір вона ні з ким про це не говорила, окрім сусідів у віддаленому українському селі. Потім в село прийшов священик, що м`яко говорить по-французьки.

Римо-католицький священик Патрік Дебуа і його група витратили шість років, подорожуючи містами і селами України, щоб уважно вислуховувати розповіді старших людей про те, що вони бачили в роки молодості. Дебуа каже, що його команда знайшла 600 пунктів масового знищення  людей, 70 відсотків з яких досі були невідомими. Група Дебуа дослідила одну третину України і вважає, що існує принаймні 2500 таких місць в країні розміром з Техас.

Робота Патріка Дебуа і його «Яхад ін Унум» додає багато нової інформації про Голокост  - період історії, глибоко досліджений в деяких країнах, але все ще прихований завісою таємниці в країнах колишнього СРСР. Після розпаду Радянського Союзу, розсекречення військових архівів і відкриття 47-мільйонної країни зараз стало можливо розмовляти зі свідками.

Дуже важливою є допомога американського Меморіалу Голокосту у Вашингтоні, який має багато радянських архівних матеріалів, говорить Дебуа.  Ці архіви і польові дослідження Дебуа розширили історичні дані про публічний характер вбивств, про методи знищення і примусу дітей допомагати нацистам в їхній справі. 

«Маємо поєднання документальних  даних  і живих джерел інформації», - говорить Пол Шапіро, директор Центру дослідження Голокосту у Вашингтоні. «Використовуючи ці два джерела, можна зрозуміти, що відбулося в українських містах і селах».

В той час, коли Радянський Союз прославляв свою перемогу над нацистами, він відмовлявся визнати масові організовані вбивства євреїв. Ця відмова відображалась як через антисемітизм, так і через небажання виділяти етнічні групи серед єдиного  радянського народу. Історики говорять, що з 2,4 мільйонів євреїв радянської України 1,4 мільйона було знищено або померло з голоду і хвороб під час війни.  Їх останки розсіяні по всій країні в братських могилах, багато з яких невідомі і ніяк не позначені. 

Знищення українських євреїв стало показовим в київському Бабиному Яру, де нацисти вбили більше 34 тисяч євреїв за два дні у вересні 1941 року. Те, що трапилося в Богданівці, було ще кривавішим – 48 тисяч убитих. І катами були не німці, а румуни і українська поліція, яких нацисти залучили до виконання планів гітлерівського геноциду.

У 1941 році румунські війська, що стали союзниками нацистів, окупували велику частину України і почали винищувати євреїв. Ті, що вижили, були зігнані в Богданівку і поміщені в стайні і свинарники,  наповнені гноєм і блохами. Масові вбивства почалися, коли румуни і українці забили цвяхами двері і вікна одного із свинарників і підпалили його, щоб спалити всіх людей живцем. Вбивства продовжувалися впродовж трьох тижнів від кінця грудня 1941 до початку січня 1942 з перервою на Різдво. 

Вірі Філонюк було 16 років, коли вона побачила полум`я з Константинівки, села, що лежало на березі тихої річки Буг. «Ми відчували запах волосся, що горіло, одяг, кісток – дуже сильний їдкий запах», - говорить вона, піднімаючи руки до обличчя в зморшках. «Для мене це було найстрашніше».

Після вогню були постріли, згадує сусідка Філонюк Рая Трофимова. Німецький солдат, який жив у її будинку, дав їй свій бінокль, через який Трофимова побачила людей в спідній білизні, що стояли навколішки перед канавою, всі їхні коштовності були скинуті на купу. «Вони вишиковували їх перед канавою і розстрілювали. Вони відривали дітей від матерів і просто кидали їх туди»,  - розповідає 85-річна Трофимова. Коли її мати повернулася того дня додому, згадує Трофимова, вона закрила вікна і задрапірувала їх ковдрами, щоб захистити своїх трьох дітей від запаху і видовища того, що відбувається.  «Та-та-та,  - імітує Трофимова постріли, що розносилися від річки вдень і вночі, - а що ми могли зробити? Якщо виступиш проти, тебе б забрали в ту ж саму канаву».

Анатолію Велімінчуку було 11 років. Він говорить, що бачив, як людей кидали в колодязь, багато з них були ще живими.  «Мені було погано і боляче – хіба було значення, що вони розмовляли єврейською, а ми – українською або молдавською?», - запитував він, коли вказував на те, що раніше було колодязями - маленькі впадини серед поля, покриті сухою травою і порожніми пластиковими пляшками. 

Дебуа реєструє факт чи місце вбивства після отримання свідчень від трьох незалежних свідків.  Його група має двох перекладачів, фотографів, оператора,  експертів по балістиці і картографії.  52-річний священик виховувався на історіях свого дідуся про нацистський табір в Україні і присвятив своє життя загоєнню ран між католиками та євреями. Його група «Яхад ін Унум», яка об`єднує єврейське і латинське слово «разом», була заснована впливовими католиками і євреями.

Лідери українськох єврейської громади говорять, що співтовариство вдячне за таку роботу. «Те, що вони роблять, - це свята робота, тому що всі забувають про цю трагедію», - говорить Яків Блайх, головний рабин України. 

Голокост залишається дискусійною і неоднозначної темою в Україні через співпрацю з нацистами. І в найближчому музеї в Богданівці вшанувано пам`ять тих, хто «врятував батьківщину», але нічого не говориться про масові вбивства євреїв. Анатолій Подільський, голова Українського центру досліджень Голокосту, говорить, що Україні потрібно більш повно зрозуміти Голокост, але сама можливість Дебуа працювати тут показує, що «більше немає того нескінченного мовчання, яке існувало в Радянській Україні».

Порушити мовчання – мета Дебуа. В кінці довгого дня розмов із плачучими свідками Дебуа в запилених черевиках говорить, що його місія не пошуки відплати. «Я тут не для того, щоб судити, а записати трагедію заради жертв». «Бог хоче, щоб ці бідні люди були нарешті поховані і упокоїлися з миром, щоб вони отримали єврейську молитву, яку вони заслужили», - говорить він.

Марія Данилова, Ренді Гершафт, The Associated Press

Переклад – Олена Трегуб, Тетяна Печончик

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter