Кримське яблуко роздору

Кримське яблуко роздору

Поруч із проблемами розвінчання стереотипу кримських татар як «зрадників», збереження культурної спадщини, викладання кримськотатарської мови в школах, чи не найгостріше стоїть земельне питання...

За двадцять років незалежності українська влада так і не зуміла розв’язати проблему з кримськими татарами: досі залишаються соціальні та гуманітарні питання, зокрема й розвиток кримськотатарської мови та культури, правові питання. Особливо болючою проблемою, яка досі не вирішена, є земельна. Землю кримськотатарському населенню так і не повернули нібито через відсутність належного правового поля.

З тавром зрадника

Cторінку про депортацію кримських татар не стерти з нашої історії. Цілий народ звинуватили у зраді Радянського Союзу. Згідно з постановою Державного комiтету оборони СРСР «Про кримських татар» від 11 травня 1944 року, буквально за 10 днів від появи постанови, а фактично за неповних три дні з 18 по 20 травня з Криму було депортовано 183 тисяч осіб до Узбекистану, Казахстану, Таджикистану, Туркменістану, на Урал та в Костромську область. Лише в 1989 році розпочався процес повернення кримських татар на свою батьківщину.

Нині точаться дискусії із визначенням ролі кримських татар – як в історичному сенсі, так і в політичному, економічному, соціальному.

Гульнара Бекірова, історик, ведуча історичних програм компанії АТР, зауважує: «Якби татар не депортували, ніколи в житті не виникло питання, хто такі кримські татари в Криму». І додає, що наразі для її народу найважливішим є прийняття багатостраждального закону, пов’язаного з визначенням його особливого статусу.

«Часто спілкуючись із кримськими татарами, я розумію, що більшість із них багато сподівань покладають на прийняття саме цього закону. При чому як інтелектуали, які намагаються вплинути на процеси в Криму, так і старенькі бабусі, перед якими навіть не вибачилися. А більшість із них прожили життя, не будемо приховувати, під тавром зрадника. Щоправда сьогодні не зрозуміло якої держави… Але ці стереотипи досі живі», – каже експерт.

За переписом населення 2001 року, в Криму проживають близько двох мільйонів осіб, з них майже 59 % – це росіяни, трохи більше 24 % – етнічні українці, 13 % – кримські татари. Не зважаючи на те, що це значна етнічна група, вона так чи інакше відчуває дискримінацію у різних проявах.

Згідно із результатами соціологічного дослідження, проведеного Київським інститутом соціології, 49,9% респондентів вважають, що в Україні існує дискримінація, зокрема утиски, обмеження прав деяких жителів України через певні їхні характеристики. Серед них 31,9% вважають, що вона відбувається за етнічною ознакою.

Гульнара Бекірова розповідає, що сьогодні ситуація не така складна, як у радянські часи, але дискримінація існує, і вона фіксується швидше на побутовому рівні. «Мені телефонував мій знайомий і розповів, що не міг влаштуватися на роботу таксистом у Севастополі. За зовнішністю зовсім не можливо ідентифікувати його як кримського татарина – у нього світла шкіра, блакитні очі. Йому сказали: «Заради Бога, які проблеми?». Та коли глянули в паспорт, а там замість Івана Петрова – татарське ім’я… Йому відмовили», – каже Бекірова.

Розподіляй та володарюй

Відтоді, як розпочався непростий шлях репатріації, на тлі різних проблем, таких як надання особливого статусу кримським татарам, розвінчання стереотипу «зрадників», збереження культурної спадщини, викладання кримськотатарської мови в школах тощо, чи не найгостріше стоїть земельне питання.

Повернувшись на історичну батьківщину і сяк так облаштувавшись, кримські татари чекали рішучих дій із боку влади. Допоки держава затягувала із легітимним розподілом землі, поширилася тенденція до самозахоплень. Переважно це було обумовлено тим фактором, що, втративши надію на законне вирішення питання і відчуваючи обмеження доступу до спільних ресурсів, деяке населення Криму, об’єднуючись у групи, в такий спосіб намагалося розширити свій «доступ» до цих ресурсів.

«Упродовж тривалого часу, від дев’яностих до 2006 року не було виділено жодної земельної частки кримськотатарському населенню, власне, як і пізніше. Та саме 2006 рік став ключовим, оскільки вирішувалося питання зняття мораторію на роздачу землі, – розповідає Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень. - Панічні настрої не дочекатися землі, які поширювалися серед населення, спричинили нову хвилю самозахоплень».

Олександр Майборода, експерт Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса, впевнений, що непроста ситуація з розподілом землі провокує не тільки кримських татар: «Ми пам’ятаємо випадки, коли просто стихійно руйнувалися паркани, що ведуть на пляж. Це не робили кримські татари. Це робили самі слов’яни, які через це не могли здавати помешкання приїжджаючим. Ті не могли потрапити на пляж, бо його перегородили нувориші…».

Тож наразі Крим (власне, як і центральна Україна) завмер в очікуванні законопроекту про ринок землі, що також мав би передбачати відповідні зміни до українського земельного кодексу. Незважаючи на те, що хоч і готуються подібні законопроекти, досі не було здійснено повної інвентаризації та не створений земельний кадастр.

Інвентаризація проведена всього на 7, 5 % території від загальної площі, межування населених пунктів відбулося лише на 4 % території від загальної площі. Саме такі цифри озвучила з офіційних звітів Республіканського комітету земельних ресурсів Автономної Республіки Криму за 2011 рік Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства, Український незалежний центр політичних досліджень.

У процесі самозахоплень так чи інакше взяли участь 12 тисяч кримських татар. Однак, як виявилося, у них лише 17 % тих земель, які «пішли по руках».

«І це офіційні дані! По самозахоплених землях тільки 17% належать кримським татарам… Використання землі із порушенням переважно стосується великих підприємств, – каже Юлія Тищенко. – Дуже часто певну неспроможність, корупційні схеми або чиїсь інтереси чиновники вуалюють за тими нерозв’язаними питання, які існують в Криму, зокрема за питання міжетнічних взаємин».

Для Криму найбільш цінними землями вважаються ті, що знаходяться поблизу рекреаційних зон (власне, південне узбережжя), навколо міст, де є можливості розвитку, і Красногвардійський район із його чорноземами.

«Коли мова заходить про цінні землі, затягування з кадастром значною мірою пов’язано з тим, що частина цих земель ще не знайшла справжнього власника, – підкреслює Ігор Семиволос. – Тільки ці землі будуть остаточно розподілено, тоді постане інше питання збереження власності й легалізація – що теж є по-своєму проблематично, зокрема, для так званого «кримського аграрного лоббі». Тому що вони будуть змушені пояснити, звідки в них з’явилися ці землі. І це питання для них навіть складніше, аніж те, що невеличка частка була захоплена кримськими татарами».

Як коментує ситуацію Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика, ринок землі значною мірою перебуває в тіні: «І він не просто тіньовий, а часто має доволі криміналізований характер. У свою чергу, це ускладнює навіть легальні процедури, викликаючи шалений спротив часто невідомих власників, у володіння яких є найсмачніші землі південного Криму».

Експерти зазначають, перехід до ринку землі є складним і болісним, він супроводжуватиметься спекулятивним попитом на землю. Зокрема, організацією так званих латифундій, коли купується земля за смішні гроші. Хоч на сьогодні кількість людей, які готові одразу продати свої паї, не перевищується 10%, але ситуація може змінюватися. Передусім перехід до ринку землі необхідно тільки за умови дієвих механізмів ринкової економіки і поспішати з ухваленням земельного законодавства не можна. Слід враховувати специфіку регіону, пов’язану з великою кількістю повернень до Криму. Наразі ані перший декрет президента стосовно землі, ані законопроекти, які сьогодні розробляються, цю специфіку не враховують, переконані фахівці. А в разі необережного ухвалення таких законів, потенціал конфлікту може різко зрости.

Олександр Майборода вважає, що найкращий спосіб запобігання конфліктам у регіоні – це недопущення дискримінації: «Якщо не буде елементарної справедливості, рівного ставлення до всіх людей, якщо не буде дотримуватися закони, якщо будуть дивитися крізь пальці на розбазарювання, яке здійснюється в Криму, і весь час будуть посилатися на кримських татар як на винуватців – тим часом як розкрадається земля в основному не кримськими татарами, – то напруження зупинити важко».

У 2011 році кримським урядом за підтримки Меджлісу була створена земельна комісія, до її складу ввійшли віце-прем’єр-міністр і представники тих груп, які брали участь у самозахопленні. Комісія ініціювала скасування самозахоплених земель з виділенням земельних ділянок в інших місцях тим учасникам «галявин протесту», які мають на них законне право.

Експериментальним майданчиком у цьому став Сімферопольський район. Існують випадки повернення кілька самозахоплень, що є позитивним зрушенням у конфлікті.

«Я їду додому…»?

Проблема найцінніших земель курортного Криму є особливо болісною для тих татар, чиї діди-батьки там споконвіку проживали. Оскільки майже ніхто з них не мав змоги повернутися саме на ті землі, звідки вони були депортовані.

«Мало хто звертає уваги на той факт, що переважна більшість депортованого татарського населення мешкала на південному узбережжі Криму. І саме звідти їх депортували», – наголошує Наталя Беліцер.

Нині з усього населення кримських татар (249,7 тис.) лише 6 % проживають на Південному березі Криму, в той час як за даними про перепис населення 1939 року їх було майже 60 %.

«Існує одна з провідних норм міжнародного права стосовно відновлення справедливості проти раніше насильницьки депортованих народів, – додає Наталя Беліцер. – Їх мають повернути саме на ті місця, звідки було вигнано. Уявіть відчуття людей, які знають той певний клаптик землі їхніх батьків, а тепер вони не можуть навіть і близько підійти туди. І це в масовому порядку».

Нині процес повернення репатріантів уповільнився. І його перспективи залежать від ситуації в Україні, зокрема, економічної. За підрахунками експертів, існують цифри, що в Узбекистані кілька років тому вже було кілька тисяч громадян України, які твердо вирішили повернутися, але поки фактично і фізично не мають змоги. У цілому ж потенціал репатріантів обчислюється до 150 тисяч осіб.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, для УНІАН-Права людини

Фото Тетяни Печончик та УНІАН

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter