Володимир Підвисоцький. Стояти на службі вітчизні

Володимир Підвисоцький. Стояти на службі вітчизні

Сьогодні виповнюється 155 років від дня народження основоположника київської школи патологів Володимира Підвисоцького.

професор Володимир Підвисоцький5 червня виповнюється 155 років від дня народження професора Володимира Підвисоцького. Прикро, що сьогодні в багатьох киян ім`я цієї людини асоціюється хіба що з вулицею на Печерську, адже основоположник київської школи патологів Володимир Валеріанович Підвисоцький усе своє життя присвятив боротьбі з небезпечними інфекціями, фактично врятував Київ від епідемій холери та дифтериту, від яких місто захлиналося на зламі XIX та XX століть.

"Моя столиця – навіки Київ"

Володимир ще змалечку вирішив: лікарюватиме. Тягнув додому собачат та котів з подряпинами та переламаними лапами, гоїв рани пташатам ба й мишам чи вужам, що їх безліч водилося в рідній Максимівці (нині Чернігівська область).

Мрію стати доктором вітав і батько – професор-фармаколог Казанського університету Валеріан Осипович Підвисоцький. "Зцілювати – і немає благороднішого покликання в людини", - казав синові. Саме в батька Володимир вчився прискіпливості аж до у`їдливості, чіткій диференціації своїх висновків, стрункості висловлення власних думок і відповідального ставлення до всього, чому навчався.

Щодо навчання Володимир не вагався – йшов до безповоротно визначеної мети безумовним шляхом. 20-річним юнаком вступив на медичний факультет Київського Імператорського університету святого Володимира, стажувався у Німеччині та Франції, блискуче захистив дисертацію.

Ще на студентській лаві Володимир визначився з фаховою спеціалізацією – ночами просиджував над перекладами нечисленних на той час наукових статей з бактеріології, імунології та патологічної анатомії, листувався з ученими, вивчав дослідницькі публікації.

Підвисоцького радо вітали у клінічному інституті відомого професора Хуго Цимсена в Мюнхені та на кафедрі бактеріології Інституту Пастера у Парижі. Він мав змогу комфортно і з натхненням працювати за кордоном, бо одразу після закінчення університету отримав кілька пропозицій з пристойною платнею та сплаченим житлом, проте вирішив повернутися додому.

"Я повинен стояти на службі людям, з якими народився на одній землі, в одній країні, у якій хвороби є нескінченною причиною неподобних смертей. Ці люди, ця країна потребують моїх знань та вмінь. Світових столиць багато, але ж моя столиця – навіки Київ", - писав Володимир Підвисоцький паризькому колезі Луї Роберу у жовтні 1887 року.

"У ньому горіла іскра невтомного дослідника, істинного лікаря"

Києву медик віддав майже половину свого життя – 23 роки з відведених Богом недовгих 55-ти. Після повернення з Франції Підвисоцький став приват-доцентом, згодом – екстраординарним, а за два роки – ординарним професором патології, завідувачем кафедрою загальної та експериментальної патології Київського університету, яку очолював протягом 13 років.

Жив у невеличкому дерев`яному будинку поблизу Контрактової площі, щодня пішки долав шлях до кафедри. "На лекції Володимира Валеріановича, - згадував академік Данило Заболотний, тодішній студент університету, – у аудиторію, розраховану на 150 місць, набивалося іноді і по триста, і по чотириста людей – щоб послухати, занотувати, запам’ятати. У професорові горіла іскра невтомного дослідника, істинного лікаря, цілителя людей, своїх співвітчизників. І він вмів запалити цю іскру у своїх слухачах".

Найбільшим благом для себе Підвисоцький вважав вдячних учнів, а ще – відчинені для кожного стражденного докторські двері. Вже будучи членом-кореспондентом паризького Анатомічного товариства та Імператорської воєнно-медичної академії у Санкт-Петербурзі, київський професор, лікар від Бога Володимир Підвисоцький ніколи не забував про власне життєве кредо – стояти на службі людям. "Найбільшим щастям для лікаря є допомогти завжди, коли просять, прийти туди, де на твою голову та руки чекають, де без твоєї допомоги страждають і помирають люди. І допомога не має права спізнюватися", - безповоротно окреслював власні прагнення.

Небезпека: випробувано на собі

"Київський період життя Володимира Валеріановича Підвисоцького був найбільш блискучим і продуктивним періодом його життя в науковому відношенні: там створювалась його слава, там проявилась його кипуча енергія, там розгорнулась у розквіті сил його багато обдарована натура", - так писав про свого вчителя видатний епідеміолог Данило Заболотний.

Ще б пак: Підвисоцький був невтомним ініціатором різноманітних ендокринологічних досліджень, вивчав регенеративні здатності людського організму, зокрема шлунку, підшлункової залози та нирок, організував видання журналу "Архів патології, бактеріології та клінічної медицини". І активно заохочував до наукової роботи студентів, у яких вже горіла запалена професором іскра. Скажімо, саме під керівництвом Володимира Валеріановича його учень Олександр Маньковський вперше отримав наднирковий стимулін – адреналін.

У 1891 році вийшла друком праця професора Підвисоцького "Основи загальної та експериментальної патології. Керівництво до вивчення хворої людини" – результат дослідження захисних функцій організму, впливу на нього збудників хвороб та патології мікроорганізмів.

Згодом цю ґрунтовну книгу буде перевидано понад 20 разів, перекладено 17 іноземними мовами та удостоєно премії Російської Академії наук, академік Іван Павлов назве автора праці "учителем великого ряду лікарів не лише вітчизняних, але й іноземних", а у далекому 1891-му наукову роботу Підвисоцькому довелося дещо притишити – плани перекреслили згубні епідемії холери та дифтериту.

Грізні захворювання прийшли з Подільської губернії, накривши сутінковим невблаганним рядном Київ та околишні села. "На листопад 1891 року з січня померлими від холери вважаються 7 тисяч городян, число померлих по всій губернії від дифтерії встановити не є можливим через нестачу інформації з сільських шпиталів та швидке розповсюдження хвороби", - йшлося у докладній записці тодішнього київського губернатора Степана Сольського на ім`я імператора.

Володимир Підвисоцький призупиняє лекції. Його місце зараз – у дифтеритному відділенні лікарні Маріїнської общини сестер-жалібниць на Маріїнсько-Благовещенській (нині Саксаганського) вулиці та в одному з холерних бараків, що їх з десяток організував по всьому Києву Червоний хрест.

Кров, судоми, нечистоти, блискучі від жару очі хворих, страждання, смерть, надія, знову смерть – з ранку до світанку, місяцями, професор намагається розірвати страшне коло, вивести з нього бодай декількох болящих, придушити підступні, як змію, недуги. Поряд з вчителем – його студенти. Іскра горить заради життя людей.

Разом з київським лікарем Феофілом Яновським професор Володимир Підвисоцький ризикує власним життям, відсмоктуючи дифтерійні плівки з горла хворих, бере участь у дослідному виробництві протидифтерійної сироватки в університетській лабораторії свого колеги Олександра Павловського, завзято працює у Бактеріологічному інституті, добивається відкриття в Києві кількох казенних аптек Аптекарського приказу (першу відкрито в Києві ще 1715 року, але це ж крапля в море!) – і шукає, шукає, шукає порятунок.

Людина дії, Підвисоцький дає згоду на безпрецедентне клінічне випробування протихолерної сироватки – тільки вона може радикально перекреслити плани костомахи. Зразки сироватки вже вироблено, але жодна лабораторія світу ще не змогла довести її безпечність та надійність – ніхто не зголосився на практичне випробування препарату на людині. Це зробили учні Підвисоцького на початку важкого холерного 1893 року. "Стояти на службі людям" – і студент Данило Заболотний з асистентом Іваном Савченком під наглядом свого вчителя випили бульйонний розчин з живими холерними вібріонами. Уважно спостерігали за реакціями організму, вчилися правильно розраховувати пропорції, після вдалого експерименту на собі наважилися ввести сироватку першим хворим…

Коли епідемія холери почала вщухати, до Києва приїхав професор Ілля Мечников. Він бажав особисто познайомитися зі сміливими експериментаторами, які врятували Київ від мору. Професор Підвисоцький представив колезі Данила Заболотного. "На вас, юначе, чекає всебічна практика в Парижі, де на бактеріологічній станції Пастера я створю для вас всі необхідні для роботи умови", - захоплено потиснув студентові руку Мечников. І почув у відповідь те саме, єдино правильне, "підвисоцьке": "Ваша пропозиція робить мені честь, проте совість не дозволить мені лишити помираючих земляків напризволяще". Іскра горіла…

"Він вмів захоплювати інших"

1900 рік Володимир Підвисоцький зустрів в Одесі – приїхав у якості консультанта з інфекційних хвороб. "Злидні та антисанітарія, катма умов для надання повноцінної допомоги. Особливо важко дітям в губернії – клінічна картина хвороб та симптоматика подекуди змазані, невігластво населення щодо елементарних норм лікування вражає", - писав професор колегам в Київський університет.

І знову – горнило. "Стояти на службі людям" – і Підвисоцький заходиться організовувати протидифтерійні та протитуберкульозні медичні пункти. Окрилений київським досвідом, вводить хворим випробувані на собі препарати. Знаходить меценатів та на їх гроші створює клініку дитячих хвороб, продовжує курувати її, ставши деканом медичного факультету Новоросійського університету (нині Одеський національний університет імені Мечникова). І кожне одужання вважає власною перемогою.

А далі на Підвисоцького чекав Санкт-Петербург: у Імператорському інституті експериментальної медицини професор отримав широке поле для розпочатих на Київщині та Одещині досліджень етіології злоякісних пухлин та їх хіміотерапії. Володимир Валеріанович чи не першим у світовій медицині – ще 1905 року – висунув версію про вірусну природу онкологічних захворювань. Він проводить сміливі експерименти, вивчає і шукає, шукає, шукає.

Володимир Підвисоцький не визнавав "науки для науки". Іскра горіла – і професор організовує низку холерних курсів, читає санітарно-бактеріологічний курс для практикуючих лікарів, добивається здешевлення лікувальних сироваток та протихолерних вакцин, що їх виробляє його інститут, клопоче перед Аптекарським приказом про створення казенних аптек, очолює Товариство боротьби з раковими захворюваннями, стає ініціатором створення наукової лабораторії сифілідології, яку незабаром очолить його учень Данило Заболотний.

Бог дає хрест по силам. Свій криж Володимир Підвисоцький впустив на підйомі – серце не витримало гігантських навантажень під час підготовки до Всеросійської виставки з гігієни у Санкт-Петербурзі: 22 січня 1913 року Володимира Валеріановича не стало.

"Невтомний дослідник, літературно освічена людина, він захоплювався і вмів захоплювати інших, був центром наукової школи, де панувала багата наснага і звідки згодом вийшли провідні діячі медичної науки. Наукові праці Підвисоцького, праці його учнів складають його науковий пам’ятник", - цими словами професора Івана Павлова земний світ проводив в останню путь великого лікаря Володимира Валеріановича Підвисоцького.

Олена Григор`єва, для УНІАН
 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter