Євген Тунік: Можливо, "Перші ластівки" покажуть, що людяність у школі серед вчителів та учнів – запорука того, щоб діти не кидалися з вікна

В інтерв’ю УНІАН шоураннер «Перших ластівок» Євген Тунік розповів про співпрацю під час роботи над сценарієм з «Ла Страда-Україна», юристами та психологами, критику та порівняння молодіжного трилера з іншими проектами, про шанс на продовження історії у другому сезоні та відгук про серіал, який змусив розридатися.

В соцмережах триває обговорення багатосерійного молодіжного трилера «Перші ластівки» про важкі соціальні реалії – підлітковий булінг та самогубства, проблеми батьків і дітей. Офіційна прем’єра серіалу, який складається усього з восьми серій, відбулася на поточному тижні.

Про створення фільму, співпрацю під час роботи над його сценарієм з міжнародним правозахисним центром «Ла Страда-Україна», юристами та психологами УНІАН поспілкувався з шоураннером «Перших ластівок» Євгеном Туніком.

Назва серіалу вже неодноразово пояснювалася в ЗМІ.«Перші ластівки» –  перші ознаки того, що діти мають схильність до самогубства, а саме: порушення сну, апетиту, апатія. Якими були інші варіанти назви?

Ми з авторами розглядали різні неймінги для серіалу. Цей процес тривав доволі довго. Але, чесно кажучи, зараз навіть не пригадаю, що там було. Коли з'явилася назва «Перші ластівки», ми за неї просто вчепилися і вже більше не відхилялися.

Чи знайдуть батьки школярів у вашому серіалі відповідь, що робити, якщо вони помітили у дитини «перших ластівок»?

Про «перших ластівок» ми говоримо від початку серіалу, в першій серії чітко їх перераховуємо. Але це не закон чи панацея: «Якщо дитина не хоче їсти, значить, прагне кинутися з даху». Це просто уособлені ознаки, які можуть проявлятися індивідуально. Насправді, батькам треба просто говорити з дитиною. Причому, не посадити перед собою: «Ось ми подивилися серіал, чи хочеш стрибнути з даху?» Розмови так не ведуться. Треба шукати підхід до дитини. Є закриті діти. Є ті, які самі підійдуть до батьків про щось запитати після перегляду.

Переконаний, що ніхто не знає дитину краще за тих, хто її народив. Хоча, в підлітковому віці та в отроцтві своїх дітей батькам здається, що вони взагалі їх не знають. Але потрібно знаходити зв'язок, придивлятися. Ще дуже важливо не забивати на важкі теми, якщо з першого разу не вдалося поговорити. Треба пробувати ще, просто з іншим підходом.

Також, думаю, коли батьки дивитимуться на дорослих персонажів, то побачать їхні помилки та не допустять схожого у своїй родині. Але я не кажу, що дорослі в серіалі робили тільки погане. Є хороші вчинки і погані, є приклади порозуміння і непорозуміння з дитиною.

В соцмережах триває обговорення багатосерійного молодіжного трилеру «Перші ластівки» про важкі соціальні реалії / фото Олексія Дударєва

Переглянувши перші серії, зловила себе на думці, що дорослим треба частіше пригадувати себе у віці підлітків, свої страхи та потребу у підтримці.

Погоджуюся з вами, але дорослі люди з віком забувають, якими були. Тим більше, батько чи мати не хоче, щоб дитина повторювала їхні помилки. Напевно, тому вчинки підлітків сприймаються батьками доволі радикально. Хоча вони навіть можуть бути певним віддзеркаленням того, що було з цими ж дорослими у віці їхньої дитини.

Ваш серіал зараз у багатьох на вустах. Як думаєте, це, насамперед, заслуга реклами або ознака того, що наше суспільство готове говорити про соціальні проблеми?

Це взаємопов'язані фактори. Без хорошого промо про серіал не говоритимуть. Водночас, мені здається, що український телевізійний ринок вже наситився «мильними» драмами чи просто комедійними серіалами, які, здебільшого, нічого у собі не несуть. Тобто телевізор якось обходить реальне життя, ніби цього немає. Коли я почав робити цей серіал, мені багато людей казали: «Це нікому не зайде, будуть «фукати», це табуйовані теми, суспільство не готове...». Але якщо суспільство не готувати, воно, напевно, ніколи не буде готовим.

Згадайте, будь ласка, найбільш неочікувану для вас реакцію на серіал на даний момент.

Під час нещодавнього прес-показу серіалу мене запитали, якого відгуку боятимуся. Я відповів, що подумки склав топ-десять найстрашніших коментарів, тому мене вже важко налякати.

Щодо відгуку, який вразив… Місяць тому, коли ми виклали трейлер серіалу, я читав коментарі. Між іншим, важко було знайти негативний коментар, тому була велика радість. Тоді написала, в тому числі, одна дівчина. Точно не пригадаю, як виглядав коментар, але я вперше за кілька років розридався. Це не було на кшталт: «Нарешті в Україні почали знімати нормальні серіали...». Ні, вона написала достатньо довге повідомлення про особисту історію, що, напевно, має звернутися за допомогою, а не чекати, поки їй стане гірше. Тоді я зрозумів, що, можливо, після побаченого у серіалі, люди зможуть говорити про якісь свої проблеми.

Цей відгук мене порадував. Так само щодня радує наша співпраця з громадською організацією «Ла Страда-Україна». Діти і дорослі щодня дзвонять на їхню «гарячу лінію», пишуть на інстаграм-сторінку (номер телефону Національної дитячої «гарячої лінії» та посилання на інста-сторінку «Ла Стради-Україна» як ресурсу для підтримки підлітків демонструється після кожної серії, – УНІАН). Днями координаторка національної «гарячої лінії» Альона Кривуляк виклала у себе в фейсбуці скріни анонімних листувань із підлітками. Від того, що пишуть діти, чесно кажучи, волосся стає дибки. Вони пишуть не про серіал, а про особисті проблеми, що їм немає з ким поговорити. Ця «гаряча лінія» та інстаграм-аккаунт дали дітям можливість хоча б сказати, що їм погано.

Тунік зізнався, що робота над сценарієм затягнулася / фото з особистого архіву Євгена Туніка

Як почалася ваша співпраця з «Ла Страда-Україна». Ви самі до них звернулися?

Так, ми знайшли їх, зв'язалися, зустрілися. На той момент вже були якісь перші драфти сценарію. Але реальні анонімні історії підлітків, про які ми дізналися завдяки співпраці з «Ла Страда», вплинули на подальшу розробку сценарію дуже сильно. Наша співпраця взаємна, вона не базується на жодній фінансовій основі, це не спонсорство чи реклама.

Читала, що,зазвичай, сценарій народжується з однієї деталі, сцени, навіть музики, яка стала тригером, щоб взятися за розкручування історії. Що стало тригером для вас три роки тому, коли ви тільки взялися за цю історію?

Буває, щось конкретне чіпляє, і ти берешся за папір чи сідаєш за ноут та починаєш писати. Але у мене чогось прямо конкретного не було. Просто накопичилися історії, які хотілося розповісти. В процесі їх виписування разом із авторами, з'явилася фабула. Потім з'явилася форма, потім – контекст, музика, тон серіалу. Це було поступовим каскадним процесом, тому не можу сказати, що якась деталь чи момент мене тригернули на написання.

Ви не полишали тему три роки, поки створювався сценарій. Чи помітили за цей час якісь зміни в темі розслідування дитячих суїцидів, булінгу у нашому суспільстві?

Я періодично слідкував, але значних змін у цій темі за три роки не помітив. Можливо, перегляд цього серіалу стане поштовхом. Зізнаюся вам чесно: вважаю, що робота над сценарієм затягнулася. Я хотів, щоб серіал вийшов раніше на рік-півтора.

Тунік: Кожен персонаж, якого ми виписували з авторами, нагадував нам когось у нашому житті чи житті знайомих / фото Олексія Дударєва

Як відреагували б, якби серіал призвів до ухвалення якоїсь програми превенції булінгу на державному рівні?

Всі зараз багато говорять про нові закони чи програми, але завжди потрібно дивитися на конкретику. Головне, щоб вони не порушували права дитини та права людини. Ось і все. Якщо закон буде виписаний грамотно, то напевно, немає жодних перешкод для його появи (в Україні діє закон про булінг, ухвалений на початку цього року, який передбачає адміністративну відповідальність за булінг – штраф або громадські роботи. Втім, цей закон стосується лише учасників освітнього процесу. Все, що поза ним, згаданий закон не охоплює. Великим пробілом є й вся онлайн-складова злочинів, –  УНІАН).

Як створювалися персонажі серіалу? Були реальні прототипи чи це збірні образи?

Насправді і те, і інше. Кожен персонаж, якого ми виписували з авторами, нагадував нам когось у нашому житті чи житті знайомих. За основу [персонажу] відсотків на п'ятдесят брали якусь конкретну людину, а інші п'ятдесят відсотків складало уособлення різних образів того, що ми бачили, чули чи зустрічали. Наприклад, у героїв серіалу є певні риси людей, які проходили в мене кастинги для реаліті-шоу. В реаліті-шоу завжди приходять люди, яким є, що розказати, і після кожного інтерв’ю історія десь відкладається в тобі. Думаю, ви розумієте.

Читала, що, збираючи матеріали, автори їздили по школах та брали інтерв’ю у підлітківна умовах анонімності.Діти заповнювали якісь анкети, чи ви їх особисто інтерв'ювали?

В першу чергу, як я вже говорив, ми використовували анонімні історії «Ла Страда-Україна». Також я маю знайомих та друзів, які працюють з дітьми у школах та позашкільних закладах освіти, тому мав там декілька зустрічей з дітьми. Але я не приходив до класу, щоб сісти за вчительський стіл зі словами: «Ну, розповідайте, що вам болить». Такого не було і анкети ніхто не заповнював. Насамперед, для мене були важливі деталі, як спілкується зараз молодь. Щоб мова серіалу була реальною, а не мертвою. Також мені була важлива поведінка та вчинки дітей, наскільки вони категоричні чи йдуть на консенсус, стикаючись з конфліктом. Тобто, насправді, я спостерігав за поведінкою дітей. Мені було важливо зрозуміти, які школярі зараз.

Всі ми були школярами і боялися ділитися своїми проблемами з дорослими, і так само діти бояться зараз, зазначив шоураннер "Перших ластівок" / фото Олексія Дударєва

Коли ви читали анонімні анкети чи вже напряму спілкувалися з дітьми, дізнавалися про події в сучасних школах, що вас шокувало найбільше? Булінг, вживання наркотиків, щось інше?

Конкретні історії мене не шокували, шокувало дещо інше. Ось, зараз кажуть, що покоління дуже змінилося. Так, змінилося. Але всі ми були школярами і боялися ділитися своїми проблемами з дорослими, і так само діти бояться зараз. Дуже хотів би прогресу в цьому плані.

Цікаво почути вашу абсолютно суб'єктивну оцінку щодо сучасних школярів. Який відсоток дітей не ділиться з батьками своїми проблемами?

Дуже суб'єктивно – це дев'яносто дев'ять відсотків.

Раніше ви зазначали, що сценарій вичитували юристи та психологи, щоб прибрати гострі кути та тема не травмувала психіку підлітків чи їхніх батьків. Що ви прибрали, зважаючи на поради експертів?

Насправді, жодна сцена не була вирізана із серіалу після редакції юристів та психологів. Бо я одразу розумів, як це потрібно писати. Рекомендації, здебільшого, стосувалися того, як показати ті чи інші достатньо жорсткі життєві ситуації, щоб вони нікого не травмували.

Наприклад, у першій серії є сцена, коли хлопець зачиняється в туалеті та робить собі татуювання, а дівчинка – наносить поріз на ногу. Це треба було зобразити напрочуд грамотно, щоб ситуації не виглядали на кшталт: «Поріжу ногу і мені нічого не буде». Потрібно було передати через екран біль дитини. Щоб підліток, який це дивитиметься, зрозумів, що це боляче, неприємно і робити цього не варто. Те саме стосується іншої сцени в першій серії, коли Поліна стрибає з даху. В жодному випадку не можна було романтизувати сцену. Після перегляду має бути зрозуміло – після стрибку ніякого продовження у твоєму житті вже не буде.

Чи вже критикували серіал? Знаходили негативні коментарі та відгуки?

Знаходив. Але хотів би зауважити, що не вважаю критикою коментарі, вибачте за вислів: «Фу, лайно», порівняння з іншим вітчизняними чи закордонними серіалами або слова: «На Netflix краще». Все це – просто суб'єктивна думка, яка нічого за собою не несе. Бо критика – це конкретний розбір.

Наприклад, дуже цікавий розбір першої серії зробив український блогер Тайлер Андерсон. Він посміявся над тим, що йому здалося смішним чи недолугим. Певні деталі та факти його зачепили. Це цікава та, водночас, смішна критика. Таку критику я сприймаю, бо розумію, що не робив Оскарівський фільм чи серіал для стрімінг-платформ. Це мій перший серіал, який я хотів зробити просто цікавим і важливим для себе і глядачів, яких він зачепить. Ще мене порадував Майкл Щур своїм доволі смішним, але конструктивним оглядом серіалу у своїй програмі. За нагоди раджу передивитися. Тобто, мені подобаються рецензії, але не засновані на особистому «фе» чи «лайку». Має бути конструктив, до якого можна прислухатися, щоб надалі виправити свої помилки.

Щодо порівняння з іншими. Ви говорили, що найкращий референс особисто для вас –– це радянський фільм «Опудало». Читала, що після його виходу вчителі писали режисеру обурливі листи з вимогами приїхати до школи та подивитися, що насправді немає проблеми дитячої жорстокості... Чи писали вам щось подібне вчителі після прем’єри «Перших ластівок»?

Ніхто з вчителів особисто мені такого не писав, і подібних коментарів від вчителів я не бачив. Насправді, кожен бачить свою картину світу. Вчителі бачать її по своєму, батьки учнів – інакше. Діти – зовсім інакше. Причому, для кожного його картина може бути правдивою. Якщо якісь вчителі пишуть: «Такого у школах немає…», – це не означає їхню неправоту. Можливо, вони просто не бачать проблеми або бачать її під іншим кутом. Втім, я сподіваюся, що у нас толерантні, виховані та прогресивні вчителі, яким серіал сподобається.

Фінал "Перших ластівок" буде закритим і відкритим водночас, зазначив Тунік / фото Олексія Дударєва

За останні півроку дві дитини вистрибнули з вікна у київських школах. У соцмережах пишуть, що в обох випадках мова йде про булінг, і в обох випадках школа покладає всю відповідальність виключно на батьків. Чи закладали ви у своєму серіалі якесь послання саме для вчителів?

В першу чергу, зауважу, що не хочу нікого навчати. Серіал – це не моралізаторство. Я просто зображую ситуації, які, на мою думку, є актуальними. У мене в школі були хороші вчителі, які любили мене, і яких любив я. Але якщо говорити про те, на що вчителям варто звертати увагу, то це на ставлення до роботи. Дуже важливо, щоб вчитель сприймав її, як певну місію. В тому сенсі, що він може не просто сорок п'ять хвилин читати алгебру, але якось достукатися до розуму та серця дитини. Можливо, цей серіал покаже, що людяність у школі серед вчителів та учнів – запорука того, щоб діти не кидалися з вікна.

Уявімо, що на хвилі успіху серіалу вас запросять до школи поспілкуватися з дітьми. Про що сказали б їм, насамперед?

Про те, що зараз найпрекрасніша пора їхнього життя, і не треба зациклюватися на невдачах. Навіть, якщо зараз проблеми здаються серйозними, можливо, не такі вже вони страшні. Просто треба кайфувати, що наразі ти – підліток. Через п'ять-десять років певні проблеми тобі самому здаватимуться смішними.

Чи буде другий сезон?

Не можу сказати, бо це рішення каналу. Якщо замовлять, я буду радий продовжити роботу, бо є, що розказати. Зараз у серіалі вісім серій, хоча з зображених подій можна було зробити дванадцять-шістнадцять серій. Історія, насправді, має можливість продовжуватися. Фінал буде закритим і відкритим водночас. Тобто, певну сатисфакцію наприкінці глядач отримає, але шанс на продовження є. Та не від мене залежить, чи буде воно.

Наостанок псевдофілософське питання. Чи згодні ви з тим, що щасливі діти виростають у щасливих дорослих?

Насправді, не знаю. Мені поки що не пощастило стати батьком, ще все попереду. Можливо, теза і вірна, бо щасливому дорослому легше почути свою дитину. Але не буду робити якісь висновки, бо можуть бути винятки. І людина, яка сама виросла в інтернаті, сприйматиме дитинство по-іншому та чудово виховає власних дітей. Для мене особисто це аж занадто філософське питання. Тому тут все вирішує конкретний випадок.

Ірина Шевченко

УНІАН в Google News