В той час, як більшісіть країн світу ховаються від коронавірусу, десятки тисяч сміливих демонстрантів марширують вулицями Мінська і Бангкока. Впродовж кількох останніх місяців вони протистояли водометам, гумовим кулям й ризикували потрапити до в'язниці або захворіти.
Натовпи вимагають відставки своїх автократів - Олександра Лукашека в Білорусі й Праюта Чан-Оча в Таїланді. Як і в випадку рухів "народної сили" в десятках інших країн, вони сподіваються добитися встановлення демократії.
"Давайте сподіватися, що їм це вдасться. Нажаль, історія останнього десятиліття говорить, що все буде навпаки", - пише Washington Post.
Читайте такожGazeta Wyborcza: Протести в регіонах Білорусі згасають, але це ще не кінецьНародні рухи демократизували багато країн: від Південної Кореї до Польщі в 1980-х і від Грузії й України в 2000-х до Тунісу в 2010-му. Але останнім часом вони часто зазнають невдачі. Значною мірою, протести рухалися вперед завдяки новому поколінню молодих активістів, які використовують нові технології зв'язку для підтримки рухів за радикальні зміни.
Їм навіть вдалося досягти певних успіхів. Прем'єр-міністри Іраку й Лівану були змушені піти у відставку. Автократичні правителі Судану й Алжиру теж. Протести в Чилі призвели до проведення референдуму щодо зміни конституції. Корумповані уряди були повалені в Словаччині, Румунії й Молдові. Але найбільші зміни відбулися в тих країнах, які вже були повністю або частково демократичними. Наприклад, такими були Ірак і Чилі. Прогрес інших країн був невеликим. Алжир обрав нового президента, але лишився автократією. У Судані обіцяна демократія досі не збудована. А ліванський прем'єр-міністр Саад Харірі, якого змусили піти торік, повернувся на посаду минулого тижня.
І такі обмежені успіхи народних рухів спостерігаються більш ніж десятиліття. За словами політолога Стенфордського університету Ларрі Даймонда, з 2009 року було 20 випадків, коли автократичним урядам доводилося мати справу з масовими протестами або несподіваною електоральною поразкою. Лише дві країни: Туніс в 2011-му і Україна в 2014-му - добилися демократичних змін.
"Найбільш поширеним результатом стало швидше і не рідко жорстоке знищення народних надій і очікувань на демократичні зміни", - сказав Даймонд.
Читайте такожBloomberg: Росія втрачає свою пострадянську гегемоніюТак сталося в Ірані, Єгипті, Бахрейні, Сирії, Туреччині, Зімбабве й Венесуелі, а також в інших країнах. Чому народна сила не дає такого результату, як раніше? Даймонд вказує на кілька великих факторів. Один з них - автократи навчилися краще блокувати "кольорові революції", як їх називає Володимир Путін. Серед нових "винаходів", до яких вдаються диктатори Даймонд називає закриття неурядових організацій, блокування фінансування з боку США і Європи й знищення незалежних ЗМІ. А коли починається криза, автократи вимикають інтеренет.
Диктатори також навчилися користуватися стратегічним баченням. Зіштовхнувшись з протестами, вони більше не обирають між капітуляцією, як комуністи в Східній Європі у 1980-х роках, і відправкою танків, як було на площі Тяньаньмень в Китаї. Режиму достатньо виживання за допомогою обмежених репресій, щоб шторм не вийшов з-під контролю. З часом невпинний тиск за допомогою арештів й придушення вуличних акцій у поєднанні з фальшивими обіцянками провести реформи позбавляє масові рухи сили. Відсуність опозиційних лідерів спрощує завдання.
Зразком такого підходу може послужити повільне задушення руху в Гонконгу, який ще торік збирав на вуляцях міста сотні тисяч людей щотижня. Попри всі натякани на повторення подій на площі Тяньаньмень, Китай так цього й не зробив. Натомість підконтрольна йому влада в Гонконзі придушила протести за допомогою водометів, арештів і запровадження нового жорсткого режиму безпеки. Рух за свободу в Гонконзі не здався. Але його перспективи здаються похмурими.
Читайте такожForeign Policy: Коли молодь Росії повалить режим Путіна?Даймонд пояснює, що найбільша різниця між протестами зараз і в найкращі для них дні в минулому - це "міжнародний контекст", в якому вони відбуваються. Вплив найбільших актократій світу: Китаю і Росії, - грає вирішальну роль в Білорусі і Тайїланді. Тим часом, найсильніші демократії світу бездіяльні. США були головною силою, яка підтримувала революції в 1980-х і 1990-х. В 2011 році Барак Обама відреагував на протести в Єгипті, заявивши, що диктатор Хосні Мубарак повинен піти.
А президент Дональд Трамп, навпаки, більш лояльний до диктаторів, ніж до їхніх опонентів. Він відкрито підтримував автократичних правителів у Єгипті, Саудівській Аравії, Туреччині й на Філіппінах. Хоча американський вплив у свіх цих країнах міг би бути дуже важливим. Трамп послужливо-покірний до Путіна і часом хвалить лідера Китаю Си Цзиньпіна.
Коли білоруси й таїландці виходили на вулиці Мінська і Бангкока, Трамп мовчав. Якщо Джо Байден стане президентом, він, швидше за все, мовчати не буде. Але цього не вистачить, щоб відновити "народну силу". Втім, принаймні майбутні протистояння проти диктатури будуть проходити в більш рівних умовах.
Вас також можуть зацікавити новини:
- Financial Times: У Білорусі Кремль заганяє себе в ту ж пастку, що й в Україні
- The Guardian: В ООН заговорили про появу нової "залізної завіси" в Європі
- Financial Times: Колишні країни СРСР охоплює вогонь протестів, Казахстан наступний
- Gazeta Wyborcza: Білорусь - не Киргизстан
- Foreign Policy: Протести в Білорусі перейшли до етапу, на якому Лукашенка можуть повалити
