Ростропович був правий

Андрій Васильєв
16:17, 26 квітня 2017
Суспільство
7131 0
Думка

Пробачте, Мстиславе Леопольдовичу.

Пробачте мені!

Ви застерігали мене від цього кроку рівно 18 років тому. Попереджали. Я вас тоді не послухав. Але я ні про що не жалкую. Не жалкую, навіть знаючи, що ви тоді на усі сто відсотків були праві. Пробачте!

***

Завтра, 27 квітня, мине рівно десять років, як легендарний всесвітньовідомий Маестро Ростропович залишив нас. І рівно місяць тому, 27 березня, йому виповнилось би 90 років. Мстислав Леопольдович народився у Азербайджані, жив і був вигнаний з СРСР, працював у США, і повернувся у Росію. Але він не належить ані Азербайджану, ані СРСР, ані США, ані Росії. Ростропович – він, як Далай Лама і як Папа Римський – він належить усьому світові. Видатний віолончеліст, піаніст і диригент. Сучасники мало уявляють, що таке сталінські і ленінські державні премії. Та й державна премія Росії вже, чесно кажучи, ні про що не говорить. Зате усі знають премію «Греммі». А Ростропович отримував її п'ять разів! Про себе Маестро говорив досить скромно: «я – музикант». А на визитівці в нього, крім імені і прізвища, взагалі нічого не було надруковано. Усі і так знали, хто він. Про Ростроповича написані сотні тисяч статей, тому я не буду розповідати про Ростоповича-музиканта.

Ростропович – він, як Далай Лама і як Папа Римський – він належить усьому світові. Видатний віолончеліст, піаніст і диригент

Мій батько дружив з Маестро. Вони познайомились 1963-го. Тато закінчував Горьківську консерваторію (нині Нижній Новгород), а Ростропович у той час був диригентом Горьківського симфонічного оркестру. Там вони і зустрілись – на репетиції. Старший на 14 років Мстислав Леопольдович став для батька старшим товаришем і, згодом, фактично втягнув його у столичні музичні кола. Познайомив його з піаністом Святославом Ріхтером, зі своїм вчителем, Дмитром Шостаковичем. Маестро був хорошим другом і вельми приємним товаришем по чарці. У часи, коли тато приїжджав у Москву, Ростропович завжди знаходив спосіб розважитись. Одного разу, наприкінці шістдесятих, тато застав Маестро у досить скрутному становищі.

— Вибач, Славік, пляшка в мене є, але Галя [Вишневська] з дітьми у Ленінграді, тож їсти нічого, — відчиняючи двері у квартиру у Газетному провулку, сказав Мстислав Леопольдович. А потім хлопнув себе по чолу: — Ти ж з інструментом! А ну, ідемо у метро на Проспект Маркса! [нині – «Охотний ряд»]

У переході метро, що вів до готелю «Москва», традиційно збирались консерваторські студенти. З патрулями міліції в них була взаємовигідна угода – студенти (а, часто, і викладачі), спокійно грали, «звикали до публіки», а міліціянти, за невеличку данину, їх не чіпали. За годину, дуетом у дві віолончелі, Ростропович з татом назбирали майже «четвертак» (25 карбованців), і галопом побігли у «Єлісєєвський» на Арбаті, гастроном, який працював допізна. Тоді, замість кількох годин, тато «завис» у друга на кілька днів.

***

Часто вони збирались втрьох – Ростропович, Ріхтер і Васильєв (мій тато). Цю гоп-компанію називали «Три Славіка». На початку сімдесятих, за кілька років до від'їзду Ростроповича і Вишневської за кордон, «Три Славіка» відвідували Солженіцина, котрий у той непростий для нього час жив у Жуковці, на дачі у Ростроповича. Це був важкий період у житті і Олександра Ісаєвича, і Мстислава Леопольдовича. Після Нобелівської премії і листа Ростроповича Брєжнєву, переслідування КДБ сягнуло свого піку. Ростроповичу постійно погрожували, що, якщо Солженіцин і далі житиме у Жуковці, то у Маестро просто відберуть дачу. Солженіцин про це не знав – Мстислав Леопольдович не хотів турбувати друга. «Славіки», як могли, розважали Солженіцина, а потім самі, у вельми пригніченому настрої, повертались до Москви. Тож, в один з таких вечорів, Ростропович згадав, що за розмовами чоловіки зовсім не вечеряли. Маестро знайшов телефон-автомат, зателефонував додому, повернувся, і оголосив:

— Ви нікуди не їдете! Ви ідете до мене! Зараз Галочка зробить курку-гриль!

— Де вона буде її смажити вночі? — недовірливо спитав Ріхтер. — На балконі?

— Ну, чому ж? — вдома, у пічці! І готова вона буде за 15 хвилин! – відповів Ростропович.

На дворі був 1971, і «курка-гриль за 15 хвилин» звучало абсолютно фантастично. Однак Ростропович мав мікрохвильову пічку «Sharp», яку привіз з гастролів з Чехословаччини. Про існування мікрохвильовок у СРСР знали одиниці. За півгодини їх чекав вбраний стіл, і Галина Вишневська у концертній сукні з і гарячою куркою на тарілі.

Ростропович був великий любитель поїсти і мав неабияке почуття гумору

— Славік, навіщо тобі чорні кахлі на кухні? — спитав тато. Чорні кахлі на початку семидесятих виглядали буржуазною розкішшю, радянські кухні зазвичай декорувались білою плиткою, що поступово набувала жовтого кольору через кіптяву.

— Галочка не любить мити стіни, — не блимнувши оком, відповів Маестро. — Прошу до столу, курка не буде чекати!

***

Ростропович був великий любитель поїсти і мав неабияке почуття гумору. Коли Мстислав Леопольдович літав на гастролі, він купував окремий повний квиток для свого інструмента. У квитку значилося «Міс Віолончель». Коли стюардеси розносили обіди, Ростропович вимагав обід для «Міс Віолончелі» (квиток же ж повноцінний!), і прискіпливо обирав меню для свого дорогоцінного інструмента.

***

З легкої руки Ростроповича, батьки віддали мене і мою старшу сестру у музичну школу.

— Славік, в тебе дівчинка і хлопчик – тобі треба робити музичну династію! — натхненно переконував Маестро друга. Так ми і потрапили у безжалісний музичний світ. Старша сестра мала залізний характер, тому закінчила музичну школу по класу фортепіано. Я ж дотягнув тільки до третього класу віолончелі.

***

Батько дуже переживав розлуку з другом, коли Ростроповича і Вишневську позбавили радянського громадянства у 1978 році. Минуло тринадцять років, і у серпні 1991-го, Ростропович примчався до Москви – захищати Білий Дім. Там вони й зустрілись.

— Славік, дорогий, дивись, який в мене тепер інструмент! — на животі у Маестро висів автомат Калашникова. — Я, щоправда, грати на ньому не вмію, але ми якось удвох впораємось! — Мстислав Леопольдович говорив до тата так, ніби й не було довгих років розлуки.

***

Коли, наприкінці дев'яностих, я приїхав підкоряти столицю (тоді у Росії ще була журналістика, уявіть собі), батько, благословляючи мене, дав настанови:

— Синку, знайди у Москві Льва Євграфова і Ростроповича! І передай від мене привіт.

Прибувши до столиці РФ, я зателефонував Мстиславу Леопольдовичу:

— Мій тато велів передати вам гарячий привіт!

— Ну, так давайте, ж, поспішайте ж скорше до мене, допоки він не вистигнув! — вигукнув мультяшним афоризмом Мстислав Леопольдович.

Коли ми зустрілись, він, примружившись, подивився на мене:

— Ви, дєточка [він називав мене «дєточкою»], явно схожі на маму. Але ось ця васильєвська дурість в очах...

Його оцінки і формулювання були завжди безжалісним і точними.

— І ким ви збираєтесь стати? — спитав мене Маестро.

Я, сидячи на краєчку стільця, гордо заявив:

— Журналістом! Я веду програму «Вєсті» на РТР!

Чарка з коньяком зависла у повітрі.

— Дєточка, ти знаєш, хто такі упирі? — раптом спитав Ростропович.

— У сенсі?

— У сенсі упирі. Стерв’ятники! Падальщики! Ти хочеш бути таким, як вони? — Ростропович кивнув у бік телевізора.

— Емммм... Ну, так... — пробурмотів я.

— Бідна дитина! — Ростропович хильнув чарку залпом — Бідна дитина!

І лише зараз я починаю розуміти, чому саме Маестро не розділяв моїх райдужних поглядів. «Титанік» не потонув. Він просто змінив назву на «Путінська Росія»

Він не забув, як мої «колеги» травили Солженіцина і як розпинали його самого. Я все ж став «стерв’ятником», і пропрацював у журналістиці понад двадцять років. Я наївно думав, що радянська журналістика, а, точніше, радянська пропагандистська машина, - потонула разом з комуністичним «Титаніком» у 1991 році. І лише зараз я починаю розуміти, чому саме Маестро не розділяв моїх райдужних поглядів. «Титанік» не потонув. Він просто змінив назву на «Путінська Росія».

Андрій Васильєв

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter