Авторка проекту "Світовий тріумф Щедрика" Тіна Пересунько: Щедрик був голосом України у світі під час війни за незалежність. Петлюра хотів показати піснею, що Україна – не Росія

Про зв’язок Симона Петлюри із Щедриком, про успіхи нашої культурної дипломатії сто років тому та про те, як Щедрик став американською колядкою Carol of the bells, УНІАН розповіла авторка проекту «Світовий тріумф Щедрика» Тіна Пересунько.

Як думаєте, українці більше люблять оригінального Щедрика Миколи Леонтовича чи його відому американську інтерпретацію, колядку Carol of the bells?

Думаю, Щедрика. Але тут немає конфлікту і це добре. Впевнена, що виконання Щедрика в різних інтерпретаціях та аранжуванні у більшості українців викликає замилування. Коли говоримо про колаборацію Щедрика та Carol of the bells, я згадую Леонтовича. Хотілось би, щоб він при житті знав про свій тріумф в Європі та Америці.

Ви не ставитеся до Carol of the bells, як до вкраденого Щедрика?

Я б краще говорила про примноженого Щедрика. Культура розвивається внаслідок взаємного примноження, це нормально.

Що головне українці мають знати про світовий тріумф Щедрика?

Ми сьогодні говоримо про культурну дипломатію та вживаємо поняття «м'яка сила».Так от, Щедрик став «м'якою силою» української дипломатії в Європі. Українська республіканська капела під орудою диригента Олександра Кошиця їхала в Європу за підтримкою, бо від Європи залежало визнання та існування України. 

Європейська прем’єра Щедрика (11 травня 1919 року, Прага, Національний театр) передувала американській (5 жовтня 1922 року, Нью-Йорк, Carnegie Hall). Хоча всі «гудимо» щодо американської прем'єри та подальшої американської версії, колядки Carol of the bells.

Українська республіканська капела Кошиця була створена за ініціативи Симона Петлюри. На що він сподівався, створюючи хор?

Широкий загал не знає, що до війни він був арт-критиком, театральним рецензентом, оглядачем театральних прем‘єр. Він знав музичний світ, знав Олександра Кошиця, Миколу Леонтовича.

1 січня 1919 року хор Кошиця виступав в Молодому театрі в Києві. На концерт прийшов і головний отаман української армії Симон Петлюра. Почувши хор, у нього майнула думка, що піснею можна зацікавити Європу.

Проголошена незалежність України (IV Універсал) не була визнана ключовими країнами Європи та Америки. За задумом Петлюри, капела мала поїхати насамперед до Парижу, де йшла Паризька Мирна конференція та засідали країни Антанти. У Петлюри там була репутація бандита більшовика, адже інформаторами на конференції були росіяни та поляки. Відповідно, в Європі не хотіли підтримувати УНР, бо більшовизм вони не сприймали, а фінансували «білу армію» Колчака та Денікіна.

По суті, через промоцію української культури Петлюра сподівався здобути визнання для України. Показати піснею, ми – не більшовики, навпаки, воюємо з більшовиками.

2 січня він запросив до себе Олександра Кошиця та композитора Кирила Стеценка, дав доручення створити хор для закордонного турне. Жартома додав: «А то розстріляю» (зі спогадів Кошиця).

Чи жартома?

Звичайно. Вони з Кошицем були знайомі, могли жартувати. Але створити капелу було пряме доручення. Гарантувалося державне фінансування та політична воля. До виконання проекту акумулювалися профільні Міністерства освіти та мистецтв і Міністерство закордонних справ УНР.  

Коли з’явився закон про створення та утримання капели, почалися репетиції. В лютому хормав виїхати в Європу, а у квітні повернутися. Петлюра хотів неформально вплинути культурною дипломатією. Щоб, наприклад, президент США Вудро Вільсон прийшов до паризького театру, почув «Щедрика» та зрозумів, що Україна – не Росія. Це інша культура та нація, а отже треба замислитися про її долю.

Але в Париж капела не встигла?

На ключові події не встигла. Капела півроку не могла доїхати до Парижу, бо не давали візи. Вони дали перший концерт в Парижі лише 6 листопада 1919 року. На той момент важко було щось змінити, основні рішення ухвалили. Українську делегацію на Паризьку конференцію офіційно так і не допустили, Україну не визнали.

Петлюра обіцяв хору державне утримання, разом з тим читала, що через бідний вигляд співаків часто сприймали за диверсантів чи шпигунів. Як так сталося?

Була війна. Хор виїхав з Києва 4 лютого 1919 року у режимі військової евакуації. Вже 5 лютого Київ було захоплено російськими більшовиками. Ба більше, виїхало лише тридцять осіб з обраної мистецької сотні.

Так само виїздили з Києва урядові інституції, державний банк переміщався з міста до міста. Звідси - складність доступу до коштів і взагалі комунікації.

Якщо виїхало тільки 30 людей, де інших хористів набрали?

Добирали співаків в Івано-Франківську (тодішній Станіславів) та в місті Кам’янець-Подільский. Саме в Станіславові майже в повному складі хор дав перших два концерти. Згідно з законом,в капелі мало бути сто людей. Але фактично гастролювало вісімдесят.

Читала, що не всі підтримували ідею Петлюри з цими гастролями. Хтось заважав йому її втілити?

Яскравих антагоністів не було. Критикував ідею публіцист Микита Шаповал. Казав, що не треба перед буржуазією співати, коли в Україні війна. Мовляв, ідіть краще заспівайте українським військовим чи селянам, морально підтримайте. Для хористів це було образливо.

Також гастролі капели не надто заінтригували Михайла Грушевського. Коли Грушевський почув перші репетиції в Києві, то сказав: «Що це ви везете за кордон...». Це відомо зі спогадів Олекси Приходька (урядовець, адміністратор хору).

Втім, коли Грушевський був на концерті капели в Празі 11 травня 1919 року, то сказав: «Я не підозрював, що наша музика може справити таке враження на чужинців. Визнаю, що подорож хору цілком себе виправдовує». Це теж зі спогадів  Приходька.

До речі, які були обов’язки адміністратора хору сто років тому? Що робив Приходько?

Їздив та домовлявся з імпресаріо в кожній країні. Без імпресаріо було б важко себе представити в новій країні, саме ці люди безпосередньо займалися концертами, рекламою, зв'язками з пресою. За це хор платив їм кошти. Імпресаріо навіть добивалися віз до країн. Бо через дипломатичні посольства України не хотіли приймати хор невизнаної держави. 

Чи правда, що Леонтович не хотів давати капелі партитури, бо був скептичним щодо якості своїх творів?

Це окрема тремтлива історія, бо це була дуже скромна людина. Коли видав свою першу збірку обробок народних пісень, то сам всю скупив і втопив в річці. Настільки був нею незадоволений.

Спеціаліст розповіла прореакцію європейців на Щедрик / фото УНІАН

Чи правда, що Щедрик врешті взяли без його дозволу?

Точно сказати не можу, але могло бути. Коли хор виїздив, був хаос. В місті Кам'янець-Подільський вони доукомплектували колекцію партитур… Хорист Олександр Пеленський згадував, що Леонтович не хотів давати твори  до репертуару хору, бо вони: «Настільки недоладно скомпоновані, що не годяться для празької чи паризької сцени». Сьогодні розуміємо, наскільки скромною була ця людина. Особливо, коли читаємо схвальні відгуки світової преси з празької, паризької та інших сцен.

А як європейці реагували на Щедрик?

Є десятки відгуків європейської преси на адресу Щедрика. Про те, що Щедрик - це шедевр народного мистецтва. Є цікава цитата з рецензії лондонського тижневика гумору й сатири: «Сильні жінки ридали як чоловіки через те, що не могли вимовити назву однієї з найпрекрасніших композицій програми – «Щедрика»».

Свої виступи капела починала з виконання національних гімнів - українського та приймаючої сторони. Це сприймалося де з оваціями, а де стримано (я читала в архіві спогади, щоденникові записи, рецензії). Але як тільки виконували Щедрика - нескінченні на «біс»!

Багато відгуків було не лише на адресу української музичної культури, а ефективної культурної політики України. Моя улюблена рецензія з Брюсселю: «Уряд Української республіки підтримує національну культуру так високо, що є ідеалом для інших держав». 

Тобто в Європі усвідомлювали, що хор український, не російський?

Абсолютно. Тому Петлюра і надіслав в Європу цей хор. Як головнокомандувач він мислив стратегічно. Зараз пишу деталізовану книгу, як вони переїздили з країни в країну. Знаєте, цей наратив, як Щедрик зрештою потрапив закордон, в жодній країні світу не зник би з пам'яті народу, з педагогічної практики, з підручників.

Хто несе відповідальність за те, що українці переважно не знають, як наш Щедрик став відомим у світі?

Той, хто знав цю історію та забороняв її. Сприйняття власної історії та періоду державності було зумисне змінено. Ім'я Олександра Кошиця було вперше публічно згадане в підрадянській Україні тільки на початку 60-х років. Весь радянський період Україна існувала в реальності, де Петлюра був ворогом. Коли я розповідаю історію Української республіканської капели музикознавцям старшого покоління, вони дивуються. Бо Петлюра для них бандит.

Все це важливо пам’ятати. Ми, як держава, маємо брати спадкоємність з доби УНР, а не УРСР. Бо УРСР - це фейкова держава, адміністративний апарат якої придушував українську культуру.

Книга Тіни Пересунько "Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія капели Олександра Кошиця" / фото УНІАН

Петлюра в листах Кошицю висловлював захоплення тріумфами капели. Чи було про ці феноменальні гастролі відомо пересічним українцям?

Маю намір це предметно дослідити. Знаю, що українська преса публікувала відгуки та інформацію про гастролі. Тобто пересічний українець мав можливість почитати. Політичні еліти знали, бо хор звітувався, інформація передавалася через дипломатичні місії, Петлюра читав рецензії. Коли поставали питання, припиняти гастролі чи ні, Петлюра постійно їх підтримував. У мене є безліч свідчень, коли на його директиви поновлювалося фінансування.

Що було з капелою, коли більшовики захопили Україну повністю?

Уряд переїхав до Польщі, і хор приїхав туди на гастролі (треба було скріпити політичний союз Петлюри та Юзефа Пілсудського культурним союзом). До речі, можемо відзначати сторіччя прем'єри Щедрика в Варшаві. Перший концерт був 19 жовтня 1920 року, а загалом концерти тривали цілий грудень. 

В січні 1921 року вони отримали останнє мінімальне фінансування, завдяки чому вже з Польщі виїхали до Європи вдруге і востаннє. До України ніхто з капели вже не потрапив. Частина співаків повернулися на Закарпаття та жили серед українського населення, але політично в іншій державі,у складі Чехословаччини. Внаслідок Ризького миру (березень 1921 року) УНР була анексована Росією та Польщею. Уряд УНР працював в екзилі (вигнанні).

Гастролі в Америку. Відомо, що хор розпався, алепотім зібрався знову. В турне через океан поїхали за чиї гроші?

Як приватна організація за гроші американського імпресаріо Макса Рабінова. Він бував на паризьких прем'єрах капели, возив до Америки російські хори.

Це тому хор в Америці називали «Little Russia»?

Саме тому, і взагалі концептуально їхні концерти в Америці були колабораційні, у складі хору виступало кілька солістів з Петроградської опери, хор презентував українські пісні та деякі російські твори. Фактично в Америці їх було представлено, як український хор, але плутанина часто була. Є листування з цим імпресаріо Рабіновим, де він пише Кошицю: «Приїздіть, я організував в університетах лекції нашого музикознавця про російську народну пісню...». Навіть з цього листування видно, що він не орієнтувався та не розумів важливості питання.

Як на це реагували учасники хору?

В інтерв'ю американським журналістам намагалися пояснити, що вони українці. Є багато свідчень, як Кошиць обурювався. «Ми українці, а не росіяни. Ваші газети називають нас росіянами, але вони помиляються» - цитата з інтерв'ю хориста американській газеті (4 грудня 1922 рік).

Але дуже важливо, що вони зберегли назву - Український національний хор. Це вже не була Українська республіканська капела, бо республіки не було. Це був національний хор, бо нація існувала.

Також все одно було багато відгуків про пісні, як представлення душі українського народу, багато відгуків з політичним контекстом. Видатний бразилійський академік написав відгук: «Співай же, Україно щебетушко, прийде колись і для тебе весна, якої ти так чекаєш...». 

До речі, під час турне в Америці в репертуарі хору було представлено нашу колискову в аранжуванні Кошиця «Ой ходить сон коло вікон». В Америці колисковій навіть більше аплодували, ніж Щедрику. Американський композитор Джордж Ґершвін написав арію «Summertime», взявши за основу цю колискову.

Щодо Пітера Вільговського, автора слів колядки Carol of the bells. Він був на концерті капели чи ні? Бо в інтернеті інформація різна.

Достеменно не відомо, бо наразі немає в науковій літературі точної інформації. Я працюю з джерелами, а на такі не натрапляла. Але сподіваюся дізнатися. Моя колега в Америці спілкувалася з племінницею Вільговського, яка досі жива. Вони отримують відсотки з зареєстрованого авторського права під час виконання Carol of the bells. Сподіваюся наступного року поїхати в Америку, щоб закінчити дослідження та знайти додаткові факти про хор.

Насправді ще може бути багато відкриттів про Щедрик. Не єдиним Carol of the bells. Наприклад, представник Просвіти у місті Кам’янець-Подільський Анатолій Паладійчук знайшов і вислав мені цікаве виконання Щедрика 1933 року. Тобто перед Carol of the bells. Саме наш текст Щедрика перекладений на англійську. Пісня називалася The Bluebirds. Це взагалі новина. 

Днями оркестр ВПС США виконав Carol of the bells, підкресливши українське коріння колядки. Як думаєте, пересічні американці про це знають?

Рік тому ми робили концерт до сторіччя створення капели. Організатором концерту була програма імені Фулбрайта в Україні, спонсорованаурядом США. На концерт було запрошено на той момент заступницю посла США в Україні Крістіну Квін. Вона сказала, що вперше дізналася про те,що музику до Carol of the bells написав український композитор Микола Леонтович. Тобто багато знають, але багато не знають. Це на високому рівні, не говорячи вжепро масовий. Мені цікаво прозондувати, наскільки ця інформація відома американцям.

Коли слухала виконання оркестру ВПС і промову очільниці оркестру, подумала, що їм теж було б цікаво дізнатися передісторію. Про те, що Щедрик був голосом України у світі під час війни за незалежність. На щастя, сьогодні маємо підтримку. Але якби отримали її сто років тому, доля світу та України змінилася б. Щедрик має про це нагадати. 

Цитата з вашого збірника архівних документів до сторіччя культурної дипломатії України: «Безапеляційним культурним капіталом України в світі вважається скромний, але геніальний Щедрик в аранжуванні Миколи Леонтовича». Кажуть, геніальне народжується раз на сто років. Зараз щось схоже може з'явитися?

Той проект відбувся завдяки комплексу факторів. Геніальний митець – Микола Леонтович. Культуртрегер, який популяризував твір, об’єднав співаків, доніс до публіки – Олександр Кошиць. Політична воля, державне фінансування та урядова підтримка – Симон Петлюра. Була пророблена величезна робота. Багато рецензентів не могли повірити, що співає щойно створений хор. Багато здивувань було щодо манери виконання капели, багатоголосого співу.Наскільки я зрозуміла, тоді в європейській музиці хори це не практикували. Тому під час концертів капели європейці заглядали за куліси, шукаючи інструментальний супровід.

Треба шукати відповіді, чи маємо ми все це зараз. Сто відсотків, що можемо мати. Відбулося раз, може відбутися вдруге.

Ірина Петренко

УНІАН в Google News