Нетривіальна Туреччина: слідами стародавніх цивілізацій

Туреччина щорічно входить до трійки найпопулярніших туристичних напрямків серед українців. Однак, небагато наших співвітчизників знає, що окрім морського відпочинку ця країна пропонує захопливу подорож сторінками історії людства, чим здатна вразити навіть досвідчених мандрівників.

Море, славетний All inclusive в комфортабельних готелях, якісний сервіс, цікаві екскурсії... Насамперед, заради цього український турист їде в такі турецькі курортні міста, як Анталія, Кемер, Бодрум, Мармаріс. Зізнаюся, до недавнього часу я теж думав, що Туреччина здатна запропонувати туристу лише морський відпочинок. Однак, моє уявлення кардинально змінилося. Що стало причиною цього, я і хочу розповісти.

Поки Україна готувалася зустрічати День незалежності, я та група українських журналістів вирушили досліджувати схід Туреччини. Першою зупинкою стало місто Шанлиурфа, більш відоме за назвою Урфа, яке розташоване на південному сході Туреччини недалеко від кордону з Сирією. 

Щоб дістатися сюди, ми провели більше шести годин в дорозі, з яких близько трьох - у літаку. Спочатку рейсом з Києва до Стамбулу, де зробили пересадку і полетіли в пункт призначення. Зазначу, що два перельоти ми здійснювали з авіакомпанією Turkish Airlines, що дуже зручно, адже стиковка між рейсами склала лише пару годин, і багаж у стамбульському аеропорті не потрібно було забирати, оскільки його автоматично перенаправили на наш наступний рейс: Стамбул – Шанлиурфа.

Дорогою в готель, яка забрала хвилин сорок на мікроавтобусі, гід Суна розповіла, що стародавня назва міста Урфа у перекладі означає "джерело води". Приставку "шанли" (перекладається як "слава") місто отримало після війни, коли його жителі дуже мужньо оборонялися проти французів.

У наші дні, за словами Суни, Шанлиурфа славиться різноманітними видами перцю – від червого до чорного, - які тут дуже багато вирощують і готують. Його навіть вшановують у постаментах.

В Урфі можна побачити пам'ятники перцю / фото УНІАН

Та й взагалі, кухня - це окрема окраса південного сходу Туреччини. Як ми потім дізналися, в цьому регіоні поширеним є гастротуризм.

Кухня - це окрема окраса південного сходу Туреччини / фото УНИАН

Знайомство з особливостями їжі ми почали ввечері з місцевого ресторану Tassaray (Ташсарай). Зазвичай східнотурецька вечеря виглядає так. Спочатку приносять головну страву – айран зі злаками.

Айран зі злаками / фото УНІАН

Далі салат із зеленню, помідорами та огірками.

Салат із зеленню, помідорами та огірками / фото УНИАН

Потім кефте й турецьку піцу.

І, нарешті, головну страву – м'ясо з овочами на грилі. Це може бути кебаб або шашлик.

М'ясо з овочами на грилі / фото УНІАН

На завершення десерт. Але не очікуйте на терамісу або пиріг. Головна гордість сходу Туреччини – пахлава.

Пахлава / фото УНІАН

Її подають з медом та фісташками всередині. Запевняю - це надзвичайно смачно.

Взагалі, місцева кулінарія наскрізь пронизана фісташковим смаком - у навколишніх пустелях це невибагливе деревце є одним з небагатьох корисних рослин, які піддаються вирощуванню. А от до алкоголю східна кухня не надто привітна. Ми сподівалися замовити по келиху вина, однак його в цьому закладі не знайшлося. Як виявилося потім, алкоголю не подавали в жодному ресторані міста, що стало для нас ударом.

Нульова точка в розвитку цивілізації

Вранці наступного дня ми вирушили до однієї з основних археологічних знахідок двадцятого століття – храмового комплексу Göbeklitepe (Ґьобеклі-Тепе), що розташований за дванадцять кілометрів на північний схід від міста Урфа.

Найкращий спосіб дістатися до Ґьобеклі-Тепе - взяти напрокат автомобіль. Можна також скористатися громадським транспортом - автобусом №100, який зупиняється на зупинці Abide. Вартість проїзду становить п’ять лір в одному напрямку, а квиток необхідно придбати у водія. Автобус відправляється о 10:00 і 12:00 і повертається о 16:00 і 18:00. Щоправда, ми їхали на екскурсійному автобусі, тому прив’язки до часу не мали.

Цікаво, що інколи протягом поїздки здавалося, ніби ми подорожуємо Україною. Адже, незважаючи на посушливий клімат цього регіону, було досить зелено. Раз-по-раз виринали зелені поля, де вирощують перець і бавовну, фісташкові та оливкові дерева. Також рясніла стерня від скошеної пшениці.

Вздовж дороги біля полів стоїть чимало невеликих халабуд. Як пояснила Суна, місцеві селяни живуть в них на час роботи у полі.

Нарешті, діставшись до місця призначення, ми купили квитки вартістю тридцять турецьких лір на одну людину. Потім сіли в мікроавтобус, який підвіз нас на гору, де і знаходяться розкопки Ґьобеклі-Тепе — один з найвідоміших храмових комплексів Північної Месопотамії. Вік цього культового місця, розташованого на найвищому пагорбі, налічує понад дванадцять тисяч років. Таким чином, це святилище на сім тисяч років старіше за єгипетські піраміди і на шість тисяч років – за Стоунхендж. У зв’язку з цим, археологи оголосили це найстарішим місцем поклоніння, яке було створено людьми.

Ґьобеклі-Тепе вражає уяву – як люди без використання сучасних технологій, лише силою своїх рук, змогли підняти на пагорб висотою 760 метрів над рівнем моря майже шістнадцятитонне каміння? Вони побудували своє культове місце у формі кола, в якому розташовано 10-12 великих каменів буквою "Т", що, за припущенням археологів, уособлюють образ людини. Крім того, на усіх каміннях зображені фігури тварин, що жили навкруги (барани, свині, птахи).

Найцікавіше, що Ґьобеклі-Тепе змінило уявлення про історію. Адже до моменту знаходження цього місця, археологи думали, що в кам’яну епоху люди жили у печерах, займалися полюванням і не мали соціального життя. Незвичність цього відкриття доповнюється фактом, що Ґьобеклі-Тепе було збудоване до моменту винайдення письменності, кераміки та коліс.

Крім того, вченим вдалося з’ясувати, що люди тоді вживали алкоголь. На місці розкопок знайшли великі глиняні казани, хімічний аналіз яких показав, що всередині залишилися сліди хмелю. Тобто під час ритуалів у Ґьобеклі-Тепе наші пращури, скоріше за все, вживали пиво.

Дослідження, проведені у Туреччині, демонструють культурну еволюцію під іншим кутом і змушують науковців переписувати стародавню історію. Недарма це місце називають поворотним моментом або нульовою точкою у розвитку цивілізації.

Як розповіла Суна, вперше на місці майбутніх розкопок щось незвичайне помітив місцевий селянин у 1963 році і повідомив про це владі, але до 1980-х років активних робіт там не проводилося. Лише на початку 1980-х років з приходом німецького археологічного інституту на чолі з археологом Клаусом Шмідтом почалися активні розкопки.

Пізніше нашій групі вдалося погостити у дружини Шмідта - Чідам Коксал-Шмідт (Çiğdem Köksal-Schmidt). Вона також археолог за фахом і працювала разом з нині покійним чоловіком. Зараз Чідам живе у Німеччині і має намір відкрити у своєму колишньому будинку в Урфі музей на честь Клауса Шмідта.

Прогулянка вулицями автентичної Урфи

Переповнені вражень від прогулянки стародавнім храмовим комплексом, ми поверталися в Урфу. Однак, попереду на нас чекало ще багато захопливого - наступна наша зупинка була біля басейну Авраама або, як його називають мусульмани, Ібрагіма.

У того, хто не дуже знайомий з релігієзнавством, виникає справедливе питання: на чию честь назвали цілий басейн? Авраам – це один з найбільш шанованих мусульманських пророків. Він був проповідником  єдинобожжя, і є спільним предком арабів і євреїв. За біблійними переказами, цар Німрод хотів спалити Авраама через те, що у майбутнього пророка закохалася царська дочка. Але коли Німрод кинув його у багаття, сталося неймовірне. Бог перетворив вогонь на воду, а дрова - в коропів. Так і виник басейн Авраама, який до сих пір рябить від спин відгодованих коропів, яких, звісно, ніхто не виловлює. Адже за подібне дійство за турецькими законами загрожує не тільки штраф, але й сліпота. Принаймні, так говорять. А от погодувати коропів вважається доброю справою. А тому, хто помітить серед сірих риб'ячих спин білу, гарантований прохід в Едем.

Загалом, це біблійне місце дуже популярне серед місцевого населення. Зокрема, тому що воно знаходиться у зеленому і доглянутому парку. 

Пройшовши крізь прохолоду дерев, ми опинилися біля незвичайної мечеті.

© УНІАН

© УНІАН

© УНІАН

Вирізняє цю споруду серед незліченної кількості мечетей в Туреччині те, що вона збудована на місці печери, в якій народився і жив Авраам (вона зараз наполовину затоплена водою із священного озера). Щоб зайти у невелике приміщення мечеті і роздивитися священну печеру, потрібно роззутися. Інших обмежень немає. Крім того,  там  можна попити і набрати води з собою. 

Доторкнувшись до біблійних реліквій, ми рушили далі. Неочікувано, відразу за територією мечеті ми наштовхнулися на справжній місцевий ринок.

Він, як і належить, розливався яскравими фарбами їжі та одягу. Тут навіть продавали хлопчачі костюми для ритуалу обрізання.

Національне вбрання для ритуалу обрізання / фото УНІАН

Але найбільше мене вразила кав’ярня посередині ринку.

Чомусь відразу згадалися кадри з фільмів про Індіану Джонса, і я вже почав було уявляти, що ми прийшли сюди у пошуках скарбів. Та мої фантазії перервав хлопчина з тарілкою рогаликів на голові, який пропонував їх купити.

Юний торговець рогаликами / фото УНІАН

Трохи перепочивши і випивши турецької кави, яка виявилася тут не дуже смачною, ми рушили на вершину гори, у підніжжя якої розташована печера Авраама – там красувалася фортеця Кале-Урфа.

Цю оборонну споруду збудовано в античні часи, але сучасні стіни – візантійські. Зараз вони не в найкращому стані, однак, навіть ці залишки виглядають дуже велично. Над фортецею здіймаються дві великі колони, які прийнято називати "Трон Німрода". Шкода, але нам не вдалося зайти всередину фортеці, оскільки в той час там проходили реставраційні роботи. Однак, навіть у її підніжжя нам відкрилася неймовірна панорама міста Урфа, яке розкинулося на десятки кілометрів. 

Сонце продовжувало падати за горизонт, і ми вирішили прогулятися по старому місту. Вузькі вулички, колоритні кам’яні будинки, безліч котів і справжнє життя без прикрас.

Протягом прогулянки містом не покидало відчуття, що я потрапив в одну з розповідей із книги "Тисяча і одна ніч".

Наступного дня наша група взяла курс на археологічний музей міста.

Він славиться своєю історичною секцією із знахідками не тільки з території Урфи, але і з ділянок інших стародавніх міст долини Євфрату. А головною цінністю музею є знахідки з території Ґьобеклі-Тепе.  Цей музей відкритий з четверга по неділю з 8.30 до 12.00 і з 13.30 до 17.00, а вхід коштує дві турецькі ліри. Поряд з археологічним знаходиться музей мозаїки Халеплібахче. Одним  з головних експонатів в ньому  є мозаїка, яка зображує очільницю Амазонок.

Мозаїка в археологічному музеї міста / фото УНІАН 

Загалом, у музеї можна побачити експонати різноманітних епох та пам’ятки історії, які показані у хронологічному порядку. 

Місто серед каньйону

Насолодившись прогулянками стародавньою та, водночас, сучасною Шанлиурфою, рухаємось далі досліджувати Південний Схід. Наступною нашою зупинкою було місто Халфеті. Це невелике містечко розкинулося на березі водосховища, яке утворилося шляхом затоплення каньйону водами Євфрату. Неймовірні краєвиди відразу полонили моє серце, тому я був змушений сфотографуватися сам та зробити знімок міста зверху. 

Спустившись вниз і пообідавши на березі водосховища, ми рушили у подорож на кораблі по каньйону. Таке задоволення коштує 15 турецьких лір на одного і варте сплачених клштів.  Краєвиди чимось нагадували кадри з американських вестернів, і я уявляв, що от-от з-за гори вийдуть індіанці і почнуть стріляти з луків.

Коли ми проплили трохи далі, перед нами постала фортеця Румкале, що у перекладі означає "грецька фортеця". Її у 1855 році до нашої ери збудував ассирійський король Салмонасир III. Щоб зробити фортецю неприступною, ассирійці видовбали частину скелі. 

Зійшовши з корабля, ми рушили далі – в місто Біренжик. Воно розташоване вздовж річки Євфрат, яка, як виявилося, візуально дуже схожа на українську Десну. 

Проте значно відоміша. Згідно Біблії, Євфрат є однією з чотирьох річок, що витікають з Едему – біблейського райського саду, мешканці якого живуть у суцільному задоволенні. А от наукові концепції включають Межиріччя Тигру та Євфрату до так званого "Родючого півмісяця", що є одним з осередків походження цивілізацій в принципі.

Окрім цього, в місті Біренжик знаходиться притулок для птахів ібіс.

Тому ми не могли пройти повз. Це дуже романтичний вид пернатих, адже вони все життя проживають з однією коханою. У притулку встановлена клітка, в якій птахів чіпують, щоб відслідковувати їх популяцію. Після цього їх відпускають зимувати в Африку. Цікавий факт, що повертаються до Туреччини птахи чітко в один день – 14 лютого на День всіх закоханих. Дуже символічно для цих романтиків. Зазначу, що особливе піклування про ібісів не випадкове. Свого часу мисливці активно на цих птахів, через що їх залишилося лише кілька десятків. Зараз колонія збільшилася до кількох сотень.

Турецька столиця гастротуризму

Вже сутеніло, а це означало, що час вирушати до останнього пункту призначення – в неймовірне місто, центр гастротуризму і батьківщину пахлави – Газіантеп. Більше того, Газіантеп включений у список творчих міст ЮНЕСКО в галузі кулінарії. Знайомство з цим містом розпочалося в неймовірному і неповторному за атмосферою готелі HSVHN (Хішвахан). До цього моменту я відносив себе до категорії людей, які думають: "Та чим може вразити готель?". Виявляється, може. Хішвахан знаходиться в колишньому караван-сараї (заїжджий двір для караванів на торгових шляхах), якому налічується не одна сотня років. 

Додайте до цього чудові дизайнерські рішення, які казково виглядають при світлі ліхтарів. Окрема тема - номери. По-перше їх всього десять. А по-друге, вони не схожі на звичайні готельні кімнати. Весь час мене не покидало враження, що я живу в якомусь замку. Щоб переночувати в такому місці, потрібно викласти близько 150 доларів. До речі, вечеряли ми в готелі і, мушу сказати, що це була найсмачніша їжа за всю подорож. До того ж, тут ми нарешті змогли замовити вино, яке зробило нас ще щасливішими.

Ніч у готелі промайнула, і настав час підкоряти місто Газіантеп. Першою зупинкою став ресторан Orkide Pastanesi, в якому ми зрозуміли чому сюди їдуть гастротуристи. 

Наш стіл почав заповнюватися безліччю маленьких тарілок з різноманітними стравами. А найголовнішим учасником столу став десерт під назвою "катмер".

Десерт «катмер» / фото УНИАН

Ця смакота подається теплою, має дуже тонке тісто з фісташками і турецькою каймою (щось середнє між маслом і сметаною). До речі, Газіантеп відомий серед турків своїми особливо смачними фісташками. Для них це наче херсонський кавун для українця.

Ми вже були готові накинутися на це різноманіття страв, але Суна, очевидно, побачивши наш подив від завеликої кількості їжі, як для сніданку, гордо зауважила, що турки у вихідні дні накривають великі столи, збирають родичів і повільно снідають. Ми прислухалися до поради і встали з-за столу лише через дві години. Особисто я не шкодую за жодною витраченою хвилиною! До речі, мене здивувала ціна такого сніданку. В ресторані Orkide він коштував 30-50 лір на одну людину – близько 250 гривень.

Вставши з-за столу ми були не проти зробити перерву на сон, але жага до історії була сильнішою. На нас чекав музей мозаїки Зеугма, який відомий такими експонатами, як статуя Марса та фонтани римської епохи, велика кількість артефактів доби еллінізму, вілли на березі річки Євфрат.

Гастрономічні витребеньки та історія не єдине, чим славиться Газіантеп. Це місто багате на майстрів. В цьому ми переконалися блукаючи по базару. Безпосередньо тут виробляють неймовірно красивий посуд з міді, шиють сумки та капці зі шкіри і, звісно, продають фісташки. Словом, рай для шопоголіка.

Тут навіть продають домашню турецьку колу. Але на смак вона, м’яко кажучи, не дуже. А от що дійсно смачно, то це незвичайна кава під назвою "менінгіч", яка подається вже майже чотири століття в кав’ярні "Тахміс" (Tahmis).

Особливість кави в тому, що вона готується з плодів дикоростучого фісташкового дерева – Менінгіч з додаванням молока і спецій. Колориту нашому кавуванню додали музиканти, які ходили між столами і гучно співали.

Після такого заряду емоцій ми змушені були кудись їх подіти, тому вирішили прогулятися містом. Газіантеп виявився значно більшим за Шанлиурфу. Але не менш прекрасним. Тут є своя фортеця, в яку, на жаль, ми не встигли потрапити, а також безліч симпатичних вуличок.

Наша подорож сходом Туреччини завершувалася в ресторані Іmam cagdas, який уже двісті років готує пахлаву. Тут вона одна з найсмачніших.

Під час розмови за столом з’ясувалося, що ми не побачили ще дуже багато в південно-східній Туреччині. Наприклад, святилище Коммагенського царства на висоті 2150 метрів на горі Немрут-Даг, давнє місто північного Межиріччя Харран або стародавнє місто Антіохія. Тому ми твердо вирішили - повернемося сюди обов’язково!

Олександр Куницький

Підписуйтесь також на Телеграм-канал УНІАН.Туризм.

УНІАН в Google News