Військовий медик Ерік Глеба: Ми практично досягли того рівня надання меддопомоги на фронті, який є в країнах НАТО

Медик 128-ї закарпатської бригади Ерік Глеба, який вже майже 8 років рятує життя українських захисників на фронті, розповів в інтерв’ю УНІАН, як на початку війни навчав мобілізованих тактичній медицині, про здобуття навичок санінструктора за стандартами НАТО та скількох військовослужбовців йому вдалося евакуювати з поля бою.

Ерік Глеба на передову уперше потрапив добровольцем - у березні 2015 року. Там навчав військовослужбовців надавати медичну допомогу. Згодом опанував відповідні стандарти НАТО. А з липня 2019 року проходить службу за контрактом на посаді санітарного інструктора медичного пункту одного з батальйонів 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

За час повномасштабного вторгнення Росії в Україну лікар евакуював з поля бою майже п’ятсот поранених військовослужбовців. Рятував захисників у Кремінній, Старій Краснянці, Ямполі, Закітному, Яковлівці, Бахмуті та в інших гарячих точках. Указом президента України медика відзначено державними нагородами – медаллю "За врятоване життя" та орденом "За мужність" ІІІ ступеня, а також почесним нагрудним знаком головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного "За досягнення у військовій службі".

В інтерв’ю УНІАН Ерік Глеба розповів про найчастіші травми, з якими доводиться мати справу, важливість знань про надання першої меддопомоги не лише для військових, а й для цивільних, та потреби військових медиків.

Ерік, розкажіть про себе: де народилися, здобули фах? Як потрапили на війну?

Народився в смт Чинадієво на Закарпатті, навчався на медичному факультеті Ужгородського національного університету. З першого курсу хотів бачити медицину на практиці, тож пішов санітаром у травмпункт, навчився надавати першу медичну допомогу, накладати шви, згодом асистував у операційній. Працював на "швидкій", весь вільний час проводив на кафедрі хірургічних дисциплін вишу. Невідкладні стани мене цікавили завжди, тому й під час інтернатури працював лікарем-хірургом, але постійно відчував, що мені бракує… екстриму.

У 2014-му, під час моєї інтернатури, почалася російсько-українська війна. Якось мені випала нагода потрапити на курси військової медицини, які організовувала громадська організація... Після них я зрозумів, що хочу продовжувати навчати інших військовій медицині, і поставив собі за мету провести перший обласний вишкіл з тактичної медицини на базі Закарпатського обласного військового комісаріату (він відбувся 20 грудня 2014 року). Також проводив курси для цивільного населення, міський вишкіл в Ужгороді. Згодом потрапив на Яворівський полігон і готував 4-ту і 5-ту хвилі мобілізації. Серед мобілізованих тоді було багато цивільних, які, певна річ, не знали ні що таке перша медична допомога, ні що таке зброя. Саме там і доводилося чути щось на кшталт: "А чи точно ви знаєте, про що розповідаєте?" або "Ви це викладаєте, а самі були на війні?".

Питання змусило задуматися, і невдовзі ми з колегою вирушили на схід України, в місця проведення бойових дій. 

Прямо на передову? 

Так, на початку 2015-го я вже надавав першу медичну допомогу в зоні бойових дій. Це були околиці Донецької області – Луганське, Костянтинівка, Світлодарськ. Тоді я вперше побачив, що таке обстріли з "Градів", що таке "братська" любов росіян, багато чого... Там же, на передовій, навчав військовослужбовців головних моментів: як правильно надавати першу медичну допомогу пораненому та евакуювати його з поля бою.

Мав кілька ротацій, поміж ними працював за фахом – у медицині невідкладних станів – у рідному Закарпатті. 

Як потрапили на курси з надання медичної допомоги за стандартами НАТО?

Громадська організація "Vaba Ukraina" запросила мене на навчання тактичній медицині, яке організовувало Міністерство оборони Естонії за системою ТССС (Tactical Сombat Сasualty Сare– навчальна програма з надання медичної допомоги потерпілому в умовах бойових дій під обстрілом противника або в екстремальних умовах). З’явилась можливість підвищити свій кваліфікаційний рівень за стандартами НАТО. Певна річ, я погодився.

Для мене ці курси були вкрай важливими, адже під час навчання в університеті військової кафедри не було, тож цими знаннями, як і практичними навичками, я не володів. У 2015-му, коли поїхав добровольцем на передову, надання першої медичної допомоги відбувалося ще за радянськими стандартами.

Чому вас навчали? 

Наша група складалася з 20 осіб, щодня ми мали по 12-14 годин інтенсиву, практичні й теоретичні навчання. Інструкторами були військові медики, які їздили в Іран, Афганістан, працювали в надскладних умовах, зокрема і в сортувальному центрі.

Нас ознайомили з усім необхідним інвентарем, за допомогою якого надається допомога у військах країн НАТО. Фактично весь час ми були в екіпіровці зразка НАТО, висувалися на визначені позиції, вчились передавати пораненого, різних видів допомоги, заповнювали медичну документацію, вчили військову азбуку (на кшталт Морзе) тощо. Далі складали іспити з теоретичної та практичної частини. Після завершення курсів я став інструктором з військової медицини і надання медичної допомоги на полі бою. 

Яким був для вас перший день повномасштабної війни? Де він вас застав?  

Закарбувався в пам’яті на все життя: 21 лютого наш батальйон виїхав у Луганську область. 24-го, близько першої ночі, ми прибули в один з населених пунктів, й під час розвантажування ешелону почули вибухи в місцях, де їх у принципі не мало бути. О 5-й ранку отримали інформацію, що полетіли ракети в бік Києва та Харкова. У ці перші хвилини був ступор.

Але досить швидко почали займатися своїми справами, сформували екіпажі, отримали завдання. Протягом першого дня на бронетехніці ми здолали сотні кілометрів по кількох областях – щоб зупиняти колони російської техніки. Якщо зранку я був на Луганщині, то вже в обід в Донецькій області, а ще за кілька годин – на межі Харківської. Перші три доби війни пролетіли як п’ять хвилин. Страху не було, було розуміння необхідності мобілізувати всі сили. А ще постійно думав про те, що як вчасно ми виїхали! Як добре, що на початку повномасштабного вторгнення ми не вантажимося в місці дислокації чи перебуваємо в дорозі, а вже на місці й готові прийняти бій.

Україна постійно говорить про наближення до стандартів НАТО. На вашу думку, наскільки ми були далекими від цих стандартів у вашій сфері? 

У чомусь були. Приміром, якщо порівняти аптечки НАТО та загальновійськову індивідуальну радянського зразка, які були у нас до 2015 року.

У наших аптечках не було голки для проведення декомпресії грудної клітини, не було спеціальної плівки, яка клеїться на грудну клітину в разі поранення, в медичних рюкзаках не було устаткування для проведення внутрішньокісткового доступу, а це надзвичайно важливо! Ще мені сподобалось, що в рюкзаках НАТО є спеціальний пояс, який використовують при переломі тазу – він фіксує та надає йому анатомічної форми. А нас як вчили діяти в такій ситуації? Берете простирадло, чи щось підручне…

…В одному з інтерв’ю ви казали, що тільки в Естонії вперше побачили турнікети…

Мене (та і попередню когорту лікарів) вчили, що перша медична допомога надається підручними засобами. Ми знали, що є гумовий джгут Есмарха, бинт, паличка і мотузка – за допомогою цих речей слід першочергово зупиняти кровотечу, а вже потім надавати іншу допомогу. Основний недолік цих джгутів у тому, що на морозі чи сонячних променях вони псуються й розсипаються. Тож використання в умовах війни – під великим питанням.

А турнікети були справжнім здивуванням. Ми взагалі не знали, що це таке, що його можна накладати на голе тіло (на відміну від джгута Есмарха), що він затягується практично без застосування фізичної сили, і це спрощує та полегшує його накладання самому собі, тобто військовослужбовець може скористатися ним самостійно.

Поступово Україна почала переходити на використання медустаткування за стандартами НАТО, а починаючи з 2016 року кожен військовослужбовець має аптечку, споряджену за стандартами Альянсу. Медичні рюкзаки бойових медиків споряджаються, на жаль, інакше.

Що ви маєте на увазі?

Деякого устаткування досі дуже мало.

Наприклад, вутрішньокісткова канюляція. Це найпростіший та надійний спосіб отримання судинного доступу для введення лікарських засобів та рідин. Зокрема, коли потрібно негайно розпочинати внутрішньовенне введення лікарських засобів, а потрапити у вену не вдається двічі поспіль. На війні, коли людина стікає кров’ю, коли потрібно термінового вживати заходів для порятунку й лік часу йде на секунди, це устаткування в прямому сенсі рятує життя! Я особисто неодноразово користувався ним при наданні допомоги. Причому в таких екстрених випадках, коли вважав, що порятунок майже неможливий, а в підсумку поранений одужував.

Уявіть собі мій шок, коли я дізнався, що вартість такого устаткування – близько 5 тисяч гривень. Тобто, ціна порятунку життя – всього 5 тисяч гривень! І цього обладнання у нас досі вкрай мало! Щоправда, далеко й не всі військові медики вміють ним скористатися…

Чи часто у вас виникає потреба використовувати знання, отримані під час курсів в Естонії?

Часто. І завжди радію, що маю ці знання.

Скількох військовослужбовців вдалося евакуювати з поля бою особисто вам?

Я працював у складі кількох різних екіпажів, перебував на різних ділянках фронту – в Кремінній, Ямполі, Яковлівці, на околицях Бахмута, біля Соледара, на Херсонщині…  Загалом ми здійснили до півтисячі евакуацій.

Яку медичну допомогу доводиться надавати найчастіше?

Медекіпаж надає найрізноманітнішу медичну допомогу всім, хто її потребує. Близько сотні військових, яким я надавав допомогу, були у тяжкому чи вкрай тяжкому стані – це поранення у незахищені ділянки, наприклад, верхні та нижні кінцівки, це політравми, осколкові поранення шиї, наскрізне поранення грудної клітини, поранення в пах, травматичні ампутації кінцівки. Ці поранення були тяжкими через те, що військовослужбовець отримує травматичний і гіповолемічний шок ще до того, як йому надається медична допомога.  

Серед поранень переважають мінно-вибухові, оскільки тактика ворога передбачає спершу вогонь артилерії, а потім роботу піхоти. Тобто, маємо постійну справу з РСЗО – "Градами", касетними "Ураганами", від яких розлітаються сотні маленьких частинок, мінами, гранатами, роботою танків. Якщо ми говоримо про ближній бій, то надаємо допомогу при кульових пораненнях. 

Не так давно, коли виконували завдання в районі Бахмута, в шести випадках я зіштовхувався з напруженим пневмотораксом, тобто пораненням грудної клітини. Надавав медичну допомогу відповідно до стандартів НАТО – наклеїв оклюзійну наліпку і для полегшення дихання голкою для декомпресії здійснював прокол грудної клітини.

А в чому полягає робота санінструктора?

У країнах НАТО та США існує поняття "золотої години" – це фактично перша година після поранення, протягом якої потрібно почати надання кваліфікованої лікарської допомоги. Вважається, що це той фактор, який покращує шанси на виживання та відновлення функцій у пораненого.

Але зрозуміло, що не біля кожного пораненого протягом "золотої" години з’явиться бойовий медик, тому кожен військовослужбовець повинен знати основи надання першої домедичної допомоги самому собі. І моє завдання як санінструктора (хоча це й застаріле поняття, тепер це бойові медики) – не лише рятувати життя, а навчити цьому наших військовослужбовців.

Усіх без винятку?

Аякже! У країнах НАТО кожен військовослужбовець має знати, як надати таку допомогу, а на підготовку санінструкторів та бойових медиків витрачають величезні кошти та зусилля.

Одразу після повернення з Естонії я почав проводити відповідні курси в Україні для підрозділів ДСНС, Нацгвардії, поліції, прикордонників, інших правоохоронців. Загалом тільки я провів відповідні тренінги щонайменше для шести тисяч осіб.

На початку російсько-української війни, тобто 8 років тому, ми навчали мобілізованих (4-5 хвилі) користуватися і турнікетами, і гумовими джгутами. Згодом, коли почали відкриватись навчальні центри, проводили все більше курсів з залученням інструкторів з-за кордону чи тих, хто навчався там. На сьогодні близько 90% військовослужбовців мають добре уявлення, що входить до складу військової аптечки. З них, за моїми оцінками, близько 70% розуміє та вміє користуватися всім, що там є.

Де ще 30%, спитаєте ви? Ці вважають, що все, що є в аптечці – це турнікет, який вони можуть поставити для зупинки кровотечі, а далі є медики, і все інше повинні робити вже вони. 

Не варто в цьому шукати підводні камені. Треба розуміти, що не всі військові можуть надати необхідну першу медичну допомогу. Є бійці, які справді бояться крові. Є випадки, коли людина все вміє, а в стресовій ситуації все забуває, впадає "в ступор", як ми кажемо. Тому під час навчання наше завдання як санінструкторів довести певні дії - приміром, накладання турнікету - до автоматизму.

Чи за вісім років військова медицина в Україні покращилась?

Наразі ми практично досягли того рівня надання медичної допомоги, який є в країнах НАТО. Все, що було нам потрібно – це устаткування і знання. Знання ми отримали, обладнання нам практично все надали.

Якщо ще на початку вторгнення Росії робота з підготовки бойових медиків та навчання військовослужбовців була на досить низькому рівні – радше в теорії, ніж на практиці, то я задоволений, що за 8 років знання розійшлися від верхівки "піраміди" до основи, в геометричній прогресії.

Люди почали вчитися. Ба більше, почали вчитися цивільні, які зрозуміли, що ворог обстрілює і мирні населені пункти, отже, знання з надання першої меддопомоги можуть стати в нагоді будь-якої миті. Зрештою, бувають масові випадки поранення цивільних людей, і один медик не впорається, тому потрібно, щоб ще хтось міг надати допомогу також. У цьому сенсі усвідомлення ситуації, в якій ми опинилися, вже є у багатьох. 

Чи маємо медичну перевагу над ворогом?

Звісно, і наведу бодай такий приклад (хоча, знову ж таки, оцінюю за тими фактами, які маю). Якось в руки потрапила аптечка, виготовлена в Росії. У її складі – джгут Есмарха та індивідуальний перев’язувальний пакет…

Ще якось прочитав про випадок, коли у загиблого окупанта, який мав поранення нижньої кінцівки, виявили турнікет, просто примотаний скотчем до бронежилета… На мою думку, він не надав собі допомогу, бо не знав, як накласти той турнікет.

Пригадуєте врятованих бійців?

Пам’ятаю всіх. Якось у складі екіпажу виїхали за пораненим, він був у стані середньої тяжкості, мав задишку, весь блідий, побачив мене і сказав: "Щось у мене болить, я помираю". Я, за алгоритмом, провів первинний огляд, виявив поранення: уламок залетів у грудну порожнину і пробив печінку. Пульсометрія показала рівень газообміну на рівні 60% при нормі понад 95%. Ми наклали оклюзійну наліпку між грудною і черевною порожнинами, під’єднали інфузійний розчин з антикоагулянтами. Відтак пораненого доставили до Лимана, де на нього вже чекала бригада хірургів. А згодом цей військовослужбовець приїхав в Ужгород на реабілітацію і всім розказував, що його врятував ужгородський лікар. Ще з часом повернувся на передову і ми зустрілися. Його слова: "Я знаю, що ти мене врятував!" наповнили такою гордістю! Такі моменти додають сил!

Не знаю, наскільки етично питати про цікаві випадки на війні…

Кожен цікавий. Ми ніколи не знаємо, куди ворог поцілить - це буде за кілометр від зони бойових дій, чи за десять. Це буде літак, вертоліт чи ракета. Там, у безпосередній зоні зіткнення чи тут, де ми з екіпажем стоїмо в очікуванні евакуації. Біля Бахмута працювали під вогнем противника. Кожен виїзд був лотереєю, не було відпочинку ні на хвилину…

Якось в одній із зон зупинилися в очікуванні евакуації, поряд перебували ще кілька екіпажів. За якийсь час зупиняється джип і крик: "Потрібен медик!". У мене вже інстинкт: коли чуєш – "Медика!", буквально кидаєш все і летиш на порятунок. Ми з фельдшером вистрибнули з санітарного автомобіля і почули від водія: "Там мій друг, він помирає, прошу, допоможіть йому!". Розпитувати, що, де і як – нема часу, дізналися тільки, що щось прилетіло і вони наклали турнікет. Глянув на пораненого: задишка, сині губи, отже, шукати причину треба в грудній клітині, а це серйозно. Якби стан пораненого був легким, міг би передати його суміжним медикам, але інтуїтивно не зробив цього, відчував страх, розумів, що я – лікар, отже, можу надати якіснішу допомогу, ніж якщо в сусідньому екіпажі парамедик, який поки доставить пораненого, то може бути пізно…

Тож, поки я здійснив первинний огляд, фельдшер вже готувала інфузію з кровоспинним препаратом. Відтак ми швидко зрізали одяг, діагностували поранення грудної клітини, розірваний плечовий суглоб, багатоуламковий перелом гомілки. Я готувався до декомпресії грудної клітини, колега паралельно проводила імобілізацію нижньої кінцівки… допомогу було надано дуже швидко.

Завжди, оглядаючись на наші дії в тій чи іншій ситуаціях, не втомлююся повторювати: все можна запланувати, вивчити, а коли потрібно діяти – не завжди виходить так, як треба. Це був випадок, який показав, наскільки злагоджено працює екіпаж.

А від швидкості нерідко залежить порятунок життя…

Так! Кожен повинен виконувати покладені на нього завдання – чи то бойові, чи медичні. У нашому випадку командна робота – це все. Ба більше, у нас, так би мовити, існує злагоджена умовно-ланцюгова реакція. Я часто кажу колезі: "Мої руки – твої руки, і навпаки". Ми діємо як продовження один одного. Поки я вимірюю тиск, колега рахує частоту дихальних рухів чи вже вимірює рівень кисню. Поки я затампонував рану, перев’язав, вона вже розкручує турнікет, і мені навіть не потрібно на цьому наголошувати. Поки я виконую одну маніпуляцію, вона вже знає, якою має бути наступна, і готується до неї.

Командна робота медиків – це той фактор, який дає змогу швидше надати допомогу, швидше полегшити стан пораненого, швидше евакуювати його. Але при цьому не слід забувати, що команда – це не тільки лікар та фельдшер, це ще й водій.  

Близько 60-70% встановлення внутрішньовенного катетера проводиться, коли санітарний транспорт зупинений. Але якщо є критичний стан, то ми виїжджаємо чимшвидше, бо час на вагу золота. Тоді катетер доводиться ставити під час руху, що надзвичайно складно, і в таких випадках вміння враховувати ситуацію водієм – безцінне.

Іноді стан пацієнта оцінюється як легкий, але під час транспортування йому стає зле, тоді я кричу: "Стоп!",  і водій розуміє, що має терміново зупинитися. Але терміново – це не в кювет чи під обстрілами, знайти місце. Так само від водія багато залежить, де і на якій швидкості краще їхати під час обстрілу: де треба повзти 20 км, а де – гнати 120, і це теж досвід, на жаль, гіркий.

Коли звучать слова подяки на кшталт "Ви мені врятували життя!", я завжди кажу: "Не я, а команда". Бо я можу надати допомогу пораненому, але якщо його вчасно не евакуювати в стабілізаційний пункт, усі мої зусилля будуть марними.

Чи багато у вас було тяжких пацієнтів за останній рік?

Десь до сотні. З більшістю зараз спілкуюся, хтось навіть був здивований, що вижив. Часто передають мені подяку від батьків, дітей. А я завжди кажу: велика подяка всьому екіпажу бойових медиків, який працює як одне ціле.   

Про що зараз мрієте?

Певна річ, про перемогу України, але розумію, що над цим ще треба попрацювати всім нам. Дуже хочеться, щоб у медиків не було роботи. Тиша по рації – це найкраще, що може бути, бо це означає, що підрозділ в порядку.

Наталія Петерварі

Наталія Петерварі

УНІАН в Google News