Війна Росії проти України триває вже шостий рік. Але багато хто досі заперечує справжню природу цього конфлікту. Досі існує поширене міжнародне небажання визнати глобальне значення вторгнення Володимира Путіна на українську територію. Це призводить до виникнення пом’якшеної риторики, яка розмиває лінією між жертвою і агресором.
Про це пише експерт Atlantic Council Пітер Дікінсон у своїй статті, додаючи, що цей «страусовий» підхід до нового російського імперіалізму добре можна було роздивитися під час візиту міністра закордонних справ Німеччини Гайко Мааса в Київ. Німецький дипломат закликав «усі сторони докласти зусиль для деескалації».
Мааса, вочевидь, не тривожить абсурдність закликів до України, щоб вона постаралася «згорнути» її власне ж розчленування чужою армією. Безумовно, це багато говорить про нинішній клімат, в якому один з найвпливовіших дипломатів Європи вважає нормальним приїхати в столицю країни, яка бореться за саме своє життя, і читати їй лекції про модернізацію. Він не один такий. З самого початку вторгнення Росії на українську територію навесні 2014 року міжнародні заклики «до обох сторін» піти на деескалацію стали гнітючою нормою діалогу навколо війни. Фактично вони стали дипломатичним еквівалентом звинувачення жертви у своїх бідах.
Насправді Росія повинна понести відповідальність за стан речей. Хоч мало хто вірить у заперечення Кремля про його непричетність до кровопролиття в Україні, ті з них, які мали найбільш правдоподібних вигляд, створили достатнє відчуття неоднозначності, щоб скаламутити воду. Те, що мало б сприйматися як чіткий випадок першого вторгнення в Європі з часів Другої світової війни, зникло із заголовків як небажана і розмита проблема, в якій немає узгодженості.
Вдавання, що російське вторгнення в Україну – це лише невелика «прикордонна сутичка», не змусить війну закінчитися. Навпаки, Кремль готується до тривалої кампанії. Він закінчив розгортання нових військових баз вздовж українського кордону і збудував нові залізничні шляхи для військових логістичних потреб. Все це вказує на підготовку до нових наземних операцій проти України. Впродовж останніх місяців Москва також зміцнювала свою хватку в Азовському морі і поблизу південно-східного українського узбережжя, а також намагалася оточити сусідню країну, збільшивши російську військову присутність в Білорусі. Повільне, але впевнене задушення України відбувається просто на очах.
Чому все це не викликає жорсткої міжнародної відповіді? Відмова Заходу визнати масштаби російських імперіалістичних амбіцій в Україні – це не лише результат хитрощів гібридної війни і умисної геополітичної сліпоти. Це ще й наслідок невігластва і неправильних уявлень. Глибина ображеності Росії через падіння її статусу після розпаду СРСР не зрозуміла сучасній західній аудиторії, яка думає, що росіяни здебільшого розділяють західні цінності. Більшість жителів Заходу виросли в з переконанням загибелі імперій, не допускаючи зворотності цього процесу. Мало хто здогадується про те, що сучасні росіяни справді готові пожертвувати своїми стандартами життя і начхати на себе заради архаїчних колоніальних завоювань.
Читайте такожForeign Policy: Росії вигідніше вивести війська з України й зупинити війну
Зовнішнє розуміння України ще більш обмежене. З 1991 року Захід не зміг усвідомити надзвичайні геополітичні наслідки української незалежності і ставився до Києва як до непроханого гостя. В рідкісних випадках, коли Заходу доводилося звертати увагу на Україну, він зазвичай дивився на країну через викривлену призму російських вигадок. Це породило культуру надмірної обережності, яка позбавила Київ такої співпраці, яку отримали країни колишнього Східного блоку у Центральній Європі і Балтії. Вражає те, що навіть зараз після двох демократичних революцій і п’яти років війни за шанс на західну інтеграцію Україна і досі застрягла в статусі пострадянської «нічиєї землі» без дорожньої карти до членства в НАТО і Євросоюзі.
Закликати Україну до компромісу з російським загарбником – це не лише ганебно з моральної точки зору, а й дурість у стратегічному вимірі. Захід вже опинився у новій Холодній війні з Москвою, коріння якої проростає з України. Поки війна на Донбасі не закінчиться, конфронтація буде посилюватися. З дня першої атаки проти України Росія розширила свою ворожу активність на багатьох фронтах: від вторгнення в Сирію до втручання у вибори президента США в 2016 році. Африка тепер теж стає театром нової Холодної війни в той час, як робота Кремля над підривом демократичних процесів по всьому Заходу не вщухає. Та разом з тим, всі дороги все одно ведуть в Київ.
Гібридна війна Путіна в Україні лишається епіцентром глобального конфлікту. І боротьба зараз входить на новий вирішальний етап. Київ готується до президентських і парламентських виборів, на яких він вірогідно закріпить свій історичний розворот в бік євроатлантичної інтеграції. Поява чергового прозахідного президента в Україні, а також проєвропейського парламенту стане нищівним ударом для російських імперіалістичних амбіцій. Тому Кремль може наважитися на особливо агресивні заходи. Поставши перед перспективою пониження від «кримського героя» до ролі людини, яка назавжди втратила Україну, Путін може подумати, що його режим не переживе такого фіаско.
Саме тому міжнародна спільнота повинна послати Кремлю правильний сигнал просто зараз. У найближчі місяці будь-які розмови про «скорочення ескалації усіма сторонами» потрібно замінити на чітку і однозначну підтримку України у її обороні проти російської агресії. Москві потрібно показати, наскільки болючими будуть наслідки, якщо вона вирішить знову перевірити західну рішучість і українську витривалість. Нова Холодна війна – це прямий наслідок всіх спроб Заходу задобрити Москву і уникнути неприємної реальності реваншизму Росії з 2014 року. Це видавання бажаного за дійсне потрібно замінити чіткістю, яка допомогла перемогти у першій Холодній війні.
Не можна ставити знак рівності між українським опором і російською агресією. Якщо Росія припинить битися, війна закінчиться. Якщо Україна зробить це, не буде ніякої України.
