Розуміючи іноземців. Частина 2: Захід та "вікно можливостей"

Досить часто в Україні лунають звинувачення у бік партнерів щодо намагань зберегти канали комунікацій з Кремлем, економічні зв’язки та утримуватись від більш радикальних заходів щодо Росії. Часто виникають образи на те, що Захід продовжує контакти з Москвою, надає недостатню підтримку Україні. Інколи це призводить до максималістсько-інфантильних  висновків про те, що ми самостійно можемо подбати про нашу безпеку та жодних інтеграційних прагнень державі не потрібно.

Цим матеріалом УНІАН продовжує цикл публікацій спільного проекту з аналітичною групою Da Vinci AG про ментальні особливості політичної поведінки різних регіонів світу та їх вплив на прийняття політичних рішень. Цього разу мова піде про країни Заходу: Західну Європу та Сполучені Штати.

Попередній матеріал читайте тут.

В основі політичного менталітету Заходу лежить установка: вирішення загрозливих для нього конфліктів лежить, передусім, через діалог. Цей принцип закладений не тільки в загальну політичну стилістику, але й, наприклад, в статутні положення організації колективної оборони – НАТО. Договір Альянсу a priori закладає мирне врегулювання конфлікту в якості першочергового алгоритму дій. Як свідчить практика, така модель поведінки обирається у всіх випадках потенційної загрози силової відповіді. Саме тому Захід обрав шлях переговорів та економічного тиску на КНДР та Іран (замість військової конфронтації) ще на самому початку розвитку їх ядерних програм (коли можливість вести з ними відносно «безпечну» для себе війну у країн Заходу ще була).

Червоною лінією у прийнятті Заходом рішень є необхідність мінімізації шкоди та ризиків не тільки для себе, але й для союзників. Мова йде як про військові, так і про економічні ризики. Адже чим більшим є рівень економічного розвитку країни, тим відчутнішим є скорочення економічних можливостей та доходів її населення. Таким чином, чим вищим є рівень життя населення, тим відчутнішими є втрати можливостей (доходів) та тим гостріше такі зміни позначаються на політичній стабільності країни. Так само можна спостерігати зворотну залежність: чим нижчим є рівень життя, тим меншим є спротив населення чинному режиму, і тим вірогідніше, що воно обиратиме еміграцію, а не громадський спротив, в якості шляху вирішення власних соціально-економічних проблем. Як приклад, з одного боку – емігранти з країн Африки, які обирають еміграцію в умовах відсутності сподівань на швидке покращення економіки, а, з іншого, – представники бізнесу заможних держав Європи, які виходять на акції протестів при найменших змінах умов ринку.

Потреби економіки та орієнтація на соціально-економічний розвиток власної держави є базовими  у мотивах політичних рішень країн Заходу. Тому досить часто вони приймаються у важкій боротьбі між економічно корисним вибором та ціннісними установками. Так, порушення територіальної цілісності України є ментально неприйнятним для Заходу, як очевидний прояв агресії проти держави та насильницької зміни кордонів в нацистській стилістиці Другої світової війни. В той же час, анексія Криму та війна на Донбасі для Заходу лежить в тій же площині сприйняття, як і конфлікт в Іраку, Малі або Судані. Вона напряму не загрожує його населенню, на відміну від кризи в Сирії та Афганістані з мільйонами мігрантів, які вирушили до Європи. Найбільша кількість біженців з Криму та Донбасу – це внутрішня міграція, або емігранти до Росії, отже проблема не сприймається як безпосередня загроза Заходу. Загрози та ризики підривних дій або агресії Росії щодо країн Європейського Союзу/НАТО розглядаються через посилення військових спроможностей (розгортання додаткових сил в Балтії та Східній Європі), але, в першу чергу, – все ж, через призму мирного врегулювання. Для цього і необхідне відкрите «вікно можливостей».

Ілюстрація / REUTERS

Ще наприкінці 90-х років НАТО намагалося залучити Росію до спільних проектів. Мета такої політики полягала у сподіванні, що підключення Кремля до спільної політики безпеки  та спроби впровадити в Росії засади демократії відвернуть військову загрозу та зроблять з Кремля потужного але мирного союзника. Так само вів себе Європейський Союз, що намагався підключати 144-мільйонну Росію до економічної співпраці, сподіваючись на те, що спрацює принцип Томаса Фрідмана «No two countries that both have a McDonald’s have ever fought a war against each other» («Ніколи дві країни, кожна з яких має МакДональдс, не будуть воювати одна з одною» - спроба ілюстрації миротворчого ефекту економічного глобалізму).

За законами фізики відомо, що штовхання у бік змінює траєкторію тіла, що рухається, ефективніше за лобове зіткнення. Але у випадку з Росією бокове штовхання не сприймається Кремлем та рівнозначне лобовому удару. Це обумовлено тим, що російське суспільство по-іншому сприймає поняття свободи, співіснування та «правильної» державної політики, а намагання вирішувати проблеми переговорами та компромісами іншими сприймаються за слабкість та лише підбурюють агресію.

Політика Заходу, зокрема, щодо загрозливих суб’єктів (Росія, Китай, Іран, КНДР) формується у постійному протиборстві між усвідомленням непохитності принципів міжнародного права та економічними інтересами власних суб’єктів господарювання, які впливають на політику, сплачуючи податки та надаючи робочі місця громадянам країни. Необхідність задовольняти інтереси тих, хто наповнює бюджет та голосує за політичні сили, від чисельних фермерів до працівників та акціонерів величезних транснаціональних корпорацій, в багатьох випадках бере верх над принципами та поглядами щодо норм світоустрою за межами власних кордонів. Принцип America First, що проголошений у 1916 році Президентом Вудро Вільсоном працює не тільки в США, але й у всіх західних державах, хоча й на свій лад.

Відверто кажучи, залишити «вікно можливостей» та обрати прагматичний шлях – це звичайний спосіб реакції країни на сторонній конфлікт, навіть, для нашої. Адже 2008 року Україна, за формально проєвропейського керівництва, не припинила торгівельні відносини з Росією у відповідь на агресію РФ проти Грузії, а, навпаки, збільшила наступного року показники експорту та імпорту. Хоча Київ так само, як країни Заходу зараз, постачав Тбілісі військову техніку та щиро вболівав за Грузію.

Анатолій Баронін, директор Аналітичної групи Da Vinci AG

УНІАН в Google News