Поета сварили і проклинали з усіх трибун, як «відщепенця» і «запроданця», а його поезії переписувалися і передавалися з рук до рук у всій Україні, його постать була оточена щонайхимернішими легендами...
Т
Хто такий Микола Холодний? Зараз це прізвище майже невідоме широкому читацькому загалові, а кілька десятків тому була пора, коли його знав кожен, хто бодай трохи цікавився літературою. Прізвище Холодного стояло поруч з іменами найвидатніших поетів-шістдесятників, його сварили і проклинали з усіх партійних трибун, як «відщепенця» і «запроданця», його поезії переписувалися і передавалися з рук до рук у всій Україні, а постать поета була оточена щонайхимернішими легендами, які найчастіше виявлялися правдою… Ще школярем я знав: Микола Холодний — це спротив радянській системі. Микола Холодний — це вогненні слова, що пропікають самісіньку душу. Микола Холодний — це поезії, за які можна отримати до семи років ув’язнення. Слово його було настільки гостре і зухвале, що читач перед ним губився. Образи його були разючі й незвичайні, а метафори просто-таки шокували. Вони так розтинали й вивертали радянську дійсність, що залишалося тільки дивуватися, як цей поет зумів знайти слова, щоб висловити жах і абсурд комуністичного суспільства…
Пахне небо ліками Коротича.
Пахнуть перса пальцями Драча.
Пахне Сингаївському у родича
самогоном дідова сеча.
Пахнуть вірші маками та вербами,
а на вербах пахнуть асигнації.
У непосидящого трудящого
пахнуть димом з печі облігації.
Пахне Вінграновський сивим бардом.
Всі пісні пропахли буряками.
Пахне Д. Васильович більярдом.
А в повітрі пахне Соловками…
Цинізм письменницького середовища і приреченість та безнадія тієї вовчої пори, коли одні йшли в кар’єру, а інші в мордовські табори — все це відбилося у цих рядках. Напевне, тим-то й зажили такої популярності вірші Миколи Холодного, що їхній ліричний герой був не-радянською людиною, що він органічно не міг терпіти партійно-совєцької влади і чинив їй інстинктивний опір. Цього героя неможливо було купити кар’єрою чи виданими книжками, він залишався ворогом системи навіть тоді, коли його змушували каятися. Небагато було таких людей в Україні, де вирубали під корінь усе, що звалося патріотом і українцем, — але вони таки були… І кожен з цих людей упізнавав себе в простих, та правдивих рядках:
Йому заткнуть хотіла рота
Паралізована вода.
Але він проти жив і проти,
І від роботи до роботи,
Ходив, немов Сковорода
(з самвидаву)
Великий український поет, вождь правозахисного руху — так за тієї пори сприймали Миколу Холодного рядові читачі, які знали тільки його поезії. Проте люди, котрі близько спілкувалися з ним, зокрема, дисиденти, висловлювалися різко й недвозначно, — на адресу поета лунали такі слова, як “провокатор”, “зрадник”, “стукач”… Не останню роль відіграв тут його нестерпний характер, рідкісний талант псувати стосунки навіть з найближчими друзями (Павло Вольвач у передмові до книжки пише, що Холодний був “персонажем-скунсом, який незрідка повертався спиною й до тих, хто хотів його щиро й по-дружньому погладити”). Та найголовнішою причиною було те, що на початку 70-х років настала пора, коли музам довелося замовкнути, а поетам — обирати: з ким ти — на боці ворога (радянської влади) чи на боці України? Ті, хто обрав перший варіант, зараз або заперечують саме існування такого вибору, або просто мовчать… Проте вибір цей таки був: ідеться про політичні арешти 1972 року, коли можна було легко уникнути в’язниці: покаятися у пресі, засудити “націоналістів” і спокійно жити собі далі. Не багато людей погодилося це зробити, та був серед них і поет Микола Холодний — 7 липня 1972 року в “Літературній газеті” (тодішня назва “Літературної України”) з’явився його заклик до тих, хто “заплутався в тенетах українського буржуазного націоналізму”…
Ця заява викликала викликала шок серед прихильників його таланту. Невже це написав Микола Холодний? Що могло змусити до каяття таку горду, непохитну людину? А, може, це провокація КДБ?! — запитували його читачі. Найдужче вражало те, що в заяві поет не лише зрікався того, що зветься “українським націоналізмом”, а й доносив на людей, котрі були його друзями, соратниками, однодумцями, називав конкретні прізвища... Розвиток подій підтвердив, що це таки не фальшивка: Холодного звільнили з-під варти, припинивши кримінальну справу за статтею 62 КК УРСР, а замість в’язниці виписали ордер на трикімнатну квартиру у Вінниці. І на два десятиліття поет зник із літературних обріїв…
Микола Холодний тяжко переживав своє відступництво. Пам’ятаю, на початку 80-х років до редакції “Літературної України” прийшов лист із Остра, де на ту пору мешкав поет. У конверті був текст, котрий називався “Я — собака. Вірш, написаний на похоронах матері”… Згодом в інтерв’ю, опублікованому в літературному часописі “П’ята колона” (ч.2, квітень 1991 року), Холодний зізнається: “Я помер 1972 року…” Втім, у розлогому інтерв’ю для сайту “Музей дисидентського руху”, яке він дав наприкінці 90-х років, поет уже категорично стверджує, що, мовляв, заяву в “Літературній Україні” КДБ опублікувало без його згоди. Так чи так, а в літературних колах прізвище Холодного й досі згадують з неприязню. Скрайнім виявом такого ставлення стало дослідження чи радше ціла “праця” Івана Малюти “Контужений страхом”, опублікована в “Українській літературній газеті” (чч. 8-14 цього року). На підставі слідчої справи з архівів, автор простежує весь шлях “падіння” Миколи Холодного, аргументовано доводить, що той давав свідчення проти Івана Світличного та Василя Стуса, писав розгорнуті характеристики на учасників правозахисного руху, плазував перед радянською владою… Що ж, і це правда, та все ж таки після прочитання цієї розвідки на душі залишається прикрий осад. Вражає передовсім відверто неприязне, сказати б, вороже ставлення автора до покійного поета — Малюта збирає весь негатив про Холодного, аналізує його стосунки з матір’ю, не забуває згадати навіть про те, що той ще змалку був настільки поганою дитиною, що підірвав артилерійський снаряд. Та й інші питання є до автора, зокрема, дивує те, що він так легко дістав до рук слідчу справу Холодного з архівів КДБ чи, як тепер воно називається, СБУ, — адже відомо, що ця установа пильно береже свої таємниці, надто ж інформацію про своїх “нештатних помічників”…
Так чи так, а негативне ставлення до складної й суперечливої особистості Миколи Холодного переноситься сьогодні й на його творчість. Може, це і є причиною того, що поезія Холодного нині замовчується, а книги його не видаються. Тим-то й дивує ця невеличка книжечка його поезій, котру, незважаючи на кризу, зважилося випустити у світ видавництво “Факт”. Упорядник і автор передмови Павло Вольвач зумів вибрати для цього видання найкращі вірші Миколи Холодного. Це було непростим завданням, — після 1972 року в творчості поета стався прикрий злам, і не все, що написав він упродовж останнього періоду свого життя, можна вважати рівноцінним…
Микола Холодний помер навесні 2006 року в місті Остер Чернігівської області. Точна дата його смерті не відома — кажуть, тіло його знайшли через якийсь час після загибелі… Смерть поета особливо нікого не зацікавила (суспільство ще перебувало в полоні помаранчевих очікувань), хіба що “Літературна Україна” опублікувала трохи іронічний некролог. Гіркою епітафією усім нашим очікуванням та ілюзіям звучать сьогодні рядки з вірша “На могилу невідомого поета”:
Тож труно, труно,
ти скажи мені : це просто смертий епізод?
Чи це в неплановому імені
вмирає планово народ?!
Леонід Кононович