Знову це стовпотворіння в метро. Чоловіки згадують: ах, так, Восьме, треба ж своїй щось узяти. 8 березня я завжди згадую Львів, місто свого студентства. Львів - перше місто на всьому пострадянському українському просторі, яке стало пропагувати осмислене ставлення до свят. Тільки у Львові я розумом відзначала, що сьогодні «сьоме листопада – червоний день календаря», оскільки заповнювала листок відвідувача в бібліотеці. А так ніяких святкувань. На Першотравень там з давніх радянських давен їздили садити картоплю. А до 8 березня і в радянські часи ставилися спокійно. Зате справжніми загальноміськими (а не тільки церковними) святами тут були Різдво, Великдень і Трійця. Були завдяки своїм публічним торжествам, вертепам, колядкам, гаївкам. На це навряд чи тут витрачаються великі муніципальні гроші. Всі ці свята, кажучи мовою політиків, - ініціатива знизу. Тобто найсправжнісінька сімейна і компанійська самодіяльність. Але з тією вуличною радістю, розмаїттям, неймовірною милозвучністю колядок-гаївок, як святкує Львів - ніщо не зрівняється. У Львові я звикла отримувати подарунки на зимове свято Миколи Чудотворця (його день є ще в травні), до Різдва і що-небудь маленьке до дня дружин-мироносиць. Це вважається жіночим днем у віруючих жінок. Наче маленьке нагадування, що першими, кому показав Господь свою Воскресіння, були жінки.
Цікаво, що, приїхавши тринадцять років тому до Києва, я очманіла від того, що тут усі святкують. 7 листопада – святкують. 1 травня – святкують (але це день страйку робочих у Чікаго, він більш-менш міжнародний). Ну і 8 березня теж святкують. Найбільшою несподіванкою було виявити в парламенті, що націонал-демократки, які пишаються своєю напівнаціональним, напівцерквним родоводом, теж святкують - носяться з квітами, цьомки-бомки від колег-депутатів. Отакої...
За радянських часів, будучи щирою радянською дитиною, я ходила на демонстрації. Я не просто відзначала, я раділа перемозі Великої Соціалістичної революції і відзначала всі інші віхи «радянського шляху». А потім хай і не відразу, але фактично і психологічно перебравшись в іншу епоху, з часом якось природно зробила свій внутрішній аудит свят. І зізнаюся, що з радянських часів зі мною залишився тільки День Перемоги, з 23 лютого я пвітаю тих, хто служив у Радянській армії. Мені здається, що мислячій людині свята неможливо призначити указами Президента, їх не здатний нав`язати натовп або індустрія розваг.
Мій улюблений філософ сказав, що кожен прожитий день - це осмислене уявлення про життя загалом. І ось мені на державному рівні пропонують осмислено відсвяткувати 8 березня. Я не проти жіночого дня. Я теж дуже люблю весну. Можливо, не всі будують свій святковий календар, прив`язуючи його до церковного календаря. Врешті-решт, є такі трудящі жінки, яким Великий Піст, - не привід відміняти 8 березня. І припускаю, що жінкам хочеться відзначити весну. Але я хочу, щоб мені хто-небудь пояснив, чому саме 8 березня? Чому не перше? Чому не будь-який інший весняний день? Чому я повинна солідаризуватися з двома комуністками Розою Люксембург і Кларою Цеткін, яким спало на думку призначити саме цей день своїм святом?!. Це свято називають міжнародним, але святкували його тільки в СРСР. Від прихильників цього свята я не почула жодного раціонального або історичного пояснення дати. Але при цьому біля квіткових відділів і в супермаркетах – стовпотворіння. Раз на рік, слідуючи радянській традиції, нам поспішають нагадати, що ми – жінки.
Ну а всю цю показуху з миттям посуду і приготуванням їжі чоловіками раз на рік на 8 березня я вважаю побутовою вульгарністю. Чоловіки, ви визначтеся. Або робіть це регулярно, даючи шанс пасії відпочити. Або не робіть взагалі – багато пасій це прощають, і навіть не наполягають.
Так. У моїй нелюбові до 8 березня нічого особистого. Мій тато і мої ньюзмейкери не залишають мене без подарунків, часто - пристойних. В усякому разі, до написання цієї репліки не залишали. Нічого не поробиш - списую на весну.
Але людей своєї тоналі я вітаю з початком Середохресного тижня Великого посту. Добре, що понеділок вихідний, правда?
Маша Міщенко