Традиція відзначення перших 100 днів – суто американський винахід. Вона пов’язана із ім’ям 32-го президента США Франкліна Делано Рузвельта. Під час Великої Депресії Рузвельт прийшов на посаду із амбітною програмою «Новий договір» (New Deal), яка мала на меті за 100 днів радикально змінити країну. Відтоді перших 100 днів Рузвельта стали стандартом, за яким оцінювали його наступників. Ця традиція настільки прижилась в американському суспільстві, що деякі оглядачі навіть порівнюють між собою 100 днів першого і другого строку президентства. Так, приміром, було з Джорджем Бушем, який перебував на посаді два терміни підряд.
Що президент може встигнути зробити за 100 днів? На перший погляд здається, ніби нічого особливого. Однак, зазвичай, перших кількох місяців вистачає аби зрозуміти, у якому напрямі президент збирається розвивати країну.
Відзначення 100 днів президентства Віктора Януковича пройшло пафосно. З нагоди цієї дати президент виступив із посланням до народу, у якому виклав своє бачення розвитку країни на наступні 5–10 років. Немовби наслідуючи Рузвельта, Янукович представив свій «Новий договір» – амбітний план порятунку країни, яку він назвав «руїною».
Президент поставив перед собою три ключові завдання: 1) реалізувати мрію українців про сильну, справедливу і консолідовану демократичну республіку; 2) увійти до провідної «двадцятки» світу, як сучасна держава з конкурентною економікою XXI століття; 3) реалізувати європейський вибір.
Досягнути поставлених завдань планується через проведення низки реформ. У цілому їх перелік та зміст співпадають із обіцянками, даними Януковичем ще під час передвиборчої кампанії. Тому немає потреби детально зупинятись на їхньому аналізові, оскільки цьому присвячено чимало уваги журналістів та аналітиків. Мета даної статті – поглянути «з боку» на ключові месиджі президента, спрямовані не всередину країни, а назовні – до міжнародної спільноти.
Підсумувавши досить більш ніж півторагодинну промову, можна зробити висновок, що у Януковича (принаймні, у його радників) відсутнє цілісне бачення розвитку України. В око впадає те, що різні частини промови Януковичу писали різні люди, а результат їх роботи був зведений докупи досить незграбно. У результаті промова вийшла занадто об’ємною, важкою для сприйняття, а ключові месиджі – «змазаними».
Поясню, що я маю на увазі. Спічрайтери Януковича побудували промову навколо республіканського ідеалу демократичної держави: «Наша мета – створення справжньої республіки як спільної справи громадян, об’єднаних спільним інтересом до розвитку країни та розумінням суспільства як спільного блага». З вуст президента неодноразово лунали тези про залучення кожного громадянина до управління державою, розширення повноважень місцевих громад та регіонів. Вінцем цієї аналогії стала обіцянка залишити за державою (точніше центральними органами державної влади) лише безпекові функції. Очевидно, спічрайтери намагалися змалювати так звану «мінімальну державу», досить популярну на Заході теоретичну концепцію, що передбачає залишення за державою лише функцій захисту приватної власності, охорони громадського порядку та кордонів.
Однак ця теза постійно перебивалась заявами на кшталт «демократія – це порядок», «лише сильна влада здатна навести порядок в країні». Було помітно, що самому Януковичу вони подобалися більше, аніж складні теоретичні конструкції на тему республіканської демократії.
Інша суперечність стосується посилення національної безпеки. У своєму виступі Янукович звернув увагу на скрутне становище Збройних Сил та силових органів: «національну безпеку доведено, як то кажуть, «до ручки». З цієї точки зору невиправданою виглядає відмова від подальшого курсу на зближення з НАТО. За логікою Януковича «журавель у небі, краще ніж синиця в руках». Ми маємо витрачати значні внутрішні ресурси для підтримки обороноздатності й чекати, коли мрії Саркозі та Медведєва про загальноєвропейську систему колективної безпеки стануть реальністю. І все це на тлі утвердження без’ядерного статусу України.
Не секрет, що головним мотивом участі наших східноєвропейських сусідів у НАТО є не євроінтеграція, а саме модернізація збройних сил та підвищення їх обороноздатності. Перехід на стандарти НАТО дає змогу ефективніше витрачати кошти на оборону, тобто, якщо хочете, отримувати більше за менші кошти.
Нарешті, найголовніша неув’язка стосується зовнішньополітичної стратегії України. Затвердивши свій демократично-республіканський вибір, відмовившись від НАТО, ми все одно прагнемо до інтеграції з ЄС: «Найвищим пріоритетом нашої зовнішньої політики була й залишається євроінтеграція». Однак не самі, а разом з Росією.
Для того, щоб увійти до Євросоюзу, ми маємо модернізувати вітчизняну економіку. Однак у цьому пріоритет надано співпраці не з країнами Європи, а так званої групи БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай). Отже, ми збираємось навчатися модернізації в країн, які самі потребують модернізації.
Для ілюстрації візьмемо останнє дослідження з конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму за 2009–2010 роки (World Economic Forum Global Competitiveness Report 2009–2010). Жодна з країн БРІК не входить до провідної двадцятки, найуспішнішим із групи БРІК став Китай, посівши лише 29 місце. Виходячи з такої логіки, не зовсім зрозуміло, яким чином ми досягнемо мети «увійти до двадцятки провідних країн світу».
Формула «разом з Росією до Європи» також неприйнятна і з іншої, можливо, навіть більш вагомої причини. Її не сприймають у самому Євросоюзі. Якщо поглянути на обсяг останніх публікацій про Україну в європейській пресі, він вражає: з часів Помаранчевої революції про Україну ще ніколи так багато не писали. Практично щодня в провідних часописах з’являються статті з оцінками перших кроків Віктора Януковича на посаді президента.
Зміст цих оцінок насторожує. «Європа втрачає Україну» – головний лейтмотив публікацій. Експерти, оглядачі та репортери занепокоєні тим, що Янукович розвернув зовнішньополітичний курс України на 180 градусів у бік Росії. Від нового президента України чекали нормалізації відносин зі своїм головним північним сусідом, але не відновлення радянської риторики «братніх народів».
Поки що для самих європейців не зрозуміло, наскільки далеко зайде процес зближення з Росією. Однак перші кроки Януковича змушують замислитися про подальші перспективи України в контексті європейської інтеграції. Чи не доведеться згодом домовлятися про співпрацю з Україною в Кремлі?
Отже, поки що зрозуміло: за фасадом заяв про республіканську демократію, позаблоковість та спрямованість до Європи приховується давня концепція багатовекторності в зовнішній політиці. Питання чи «Новий договір» Януковича є новим насправді, залишається в силі.
Артем Гергун, Центр політичного консалтингу, Київ