Україна відзначила День пам’яті жертв Голодомору, а політики вкотре пропіарилися на цій трагедії.
У п’ятницю ввечері дивився два політичні ток-шоу - «Шустер Live» і «Велику політику» з Євгеном Кисельовим. Те, що побачив і почув, дуже засмутило. Вітчизняна історична наука XX століття стала повністю заполітизована. Тим більше коли йдеться про Голодомор.
Давньоримський політичний діяч Марк Ціцерон казав: «Перше завдання історії – утриматися від брехні, друге – не приховувати правди, третє – не давати приводу запідозрити себе в пристрасності чи в упередженій ворожості». Саме упередженої ворожості з обох сторін на згаданих телепрограмах було вдосталь.
Розумію редакторів ток-шоу: чим скандальніший ефір, тим більший його рейтинг. Зрозумілою також є поведінка нинішніх політиків, для яких, на жаль, немає різниці, про що сперечатися зі своїми опонентами.
Не розумію тільки, чому вони вдавали, що нібито не піаряться на історичних темах, адже як сучасні провладні сили, так і опозиція, активно використовують найбільш гострі проблеми вітчизняної історії у своїх політичних технологіях. При цьому майже всі наголошують, що слід припинити спекуляції на історичну тематику – нібито хтось, окрім них, може це за них зробити.
Наведу кілька прикладів. “Регіоналка” пані Богословська в ефірі програми “Шустер Live” звинуватила своїх опонентів з “Нашої України” в тому, що вони піаряться на історії, бо “більше немає на чому”, і тим самим посилюють протистояння в суспільстві. Справді, НУ занадто відкрито й безцеремонно використовує Голодомор у своїх політичних іграх. Теперішній голова партії Наливайченко говорить про надання компенсацій українським родинам, постраждалим від Голодомору, але не вказує, звідки взяти кошти, адже сума, мабуть, має бути чималенька. Ще не забулася епопея з видачею радянських заощаджень в «Ощадбанку»...
Як на мене, найбільшим проявом блюзнірства з боку багатьох політичних сил було помпезне оголошення, від якої партії запалено свічку біля пам’ятника. Для чого? Щоб “засвітитися” перед потенційним виборцем?
Водночас запитання до Богословської: чи має вона моральне право когось звинувачувати, коли її політична сила щодо Голодомору взагалі перейшла всілякі межі. Чому тоді ця пані, яка начебто виступає проти розколу України в питаннях історії, не поставить на місце свого однопартійця Колесніченка, який зі своєю українофобською виставкою «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА» мандрує по всій країні, викликаючи в українців щире обурення її організатором. У м. Рівному облрада навіть ухвалила постанову про заборону цієї «об’єднавчої історичної виставки». Чому Богословська не виступить на політраді партії з пропозицією заборонити однопартійцям використовувати в політичних цілях історичні питання, що неоднозначно сприймаються в суспільстві? Чому вона мовчить щодо антиукраїнських випадів міністра освіти Табачника?
Якщо Богословській так болить проблема розколу українського суспільства, то чому б їй не виступити з законодавчою ініціативою заборонити політикам використовувати історичні дати і свята для свого піару? У них же більшість у Верховній Раді, яка з легкістю проводить практично всі урядові законопроекти.
Як на мене, відповідь на ці питання лежить на поверхні. ПР не хоче такої заборони, бо сама підживлює свій рейтинг серед населення південного сходу “історичними” питаннями. Причому про їхню достовірність абсолютно не турбуються.
Наприклад, Табачник (до речі, “доктор історичних наук”) дозволяє собі висловлювання про те, що бійці УПА стріляли по воїнах Червоної армії в спину під час війни, тероризували мирне населення, забуваючи при цьому, що цим займалися і представники радянської влади в Західній Україні (партизани, енкавидисти, солдати регулярної армії).
Справжній український політик сказав би, що це одна з трагічних сторінок нашого народу, коли під час громадянського протистояння українці через різні політичні погляди фізично знищували одне одного і нам варто не спекулювати на цьому, а зробити правильні висновки, аби в майбутньому не допустити до такого. Але хіба таке може сказати Табачник?
Екс-президент Ющенко теж використовував питання історії досить кон’юнктурно. Інакше б він присвоїв звання Героя України Степанові Бандері не тоді, коли стало зрозуміло, що програв президентські перегони, а під час відзначення його столітнього ювілею. Але тоді це було політично невигідно – ще жевріла надія на другу президентську каденцію.
Нашоукраїнці виступають за надання воїнам УПА статусу ветеранів, але чому вони не зробили цього, коли в парламенті демократичні сили мали більшість?
Найгірше те, що практично ніхто не прислухається до думок професійних дослідників. А для чого це робити, якщо кожен український політик відчуває себе істориком? Той же Колісніченко, маючи дві спеціальності «вчений агроном» і “правознавець” у статусі Заслуженого юриста України, може, не моргнувши оком, заявити дослідниці Голодомору Гриневич, як це було в прямому ефірі «Великої політики», що він насправді “історик”. Коли так, то має пам’ятати слова французького філософа П’єра Буаста: «Щоб писати історію гідним чином, потрібно забути про свою віру, свою вітчизну, свою партію».
Якщо так триватиме й надалі, українська історія ризикує втратити статус науки і обслуговуватиме різні політичні сили, а не суспільство. Такий стан речей вигідний передусім політичній верхівці країни, а не суспільству, яке дедалі більше розколюється тією самою верхівкою.
Хотілось би, щоб на телебаченні з’являлося більше історичних програм, де гостями були б не політики, а професійні дослідники різних періодів вітчизняної історії, котрі б на документальних прикладах доводили свою позицію суспільству. Адже те, що зараз пересічний українець чує з вуст політиків, історією назвати не можна. Це типова політична пропаганда.
Володимир Гінда, історик