Чим ближче 22 червня, тим напруженіше виглядає політична ситуація на заході країни, де мають вчинити антиукраїнську ходу проросійські сили... Чи повторяться тут події, що мали місце 9 травня?
Цікаво, що жару до спланованого конфлікту між право– та ліворадикалами додала постанова Верховної Ради «Про запровадження в Україні особливої церемонії – проведення 22 червня кожного року Хвилини пам’яті за загиблими у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» від 20 травня.
Нічого крамольного в самій постанові немає, усі її чотири пункти виписані досить толерантно й абстрактно. Вона стосується всіх українців, котрі загинули під час страшного протистояння двох режимів.
Єдине, що муляє око, – це преамбула, у якій зазначається: «22 червня 1941 року фашистські загарбники без оголошення війни вторглися на територію Радянського Союзу. З винятковою хоробрістю і мужністю радянські військові та цивільне населення прийняли нерівний бій і назавжди увійшли в історію як герої».
Написано в кращих традиціях радянського періоду. Мабуть ініціатор постанови «регіонал» Олег Надоша готуючи текст, просто списав ці два речення з якогось ідеологічного підручника часів брежнєвського застою або попросив зробити це когось із фракції КПУ. Здається, не вчитувався в постанову й голова ВР, коли її підписував, бо не віриться, що Володимир Литвин, доктор історичних наук, член Національної академії наук України, автор книги «Україна в Другій світовій війні (1939-1945 рр.)» не знає, що в Німеччині не було фашизму, а був націонал-соціалізм, який на прохання Сталіна замінили в літературі на фашизм, аби не перегукувався з радянським соціалізмом.
Не зовсім коректним у преамбулі є згадування Радянського Союзу, більш доречним було б «вторглися на українські землі» чи “територію Батьківщини”, але а ж ніяк не СРСР.
Розумію, що відповідна постанова, як і сумнозвісний неконституційний закон «Про червоні прапори» приймалися теперішньою українською владою на догоду Білокамінній, адже там із 8 червня 1996 року діє указ президента РФ про оголошення 22 червня «Днем скорботи і пам’яті». Проте в російському указі жодним словом не згадано про напад нацистів на Радянський Союз, мова йде про скорботу за загиблими, котрі захищали свою Батьківщину, тобто Росію. Виходить у російських урядовців вистачило мудрості не згадувати в документі неіснуючої держави, у наших – ні.
До речі у 2000 році тодішній президент Леонід Кучма також підписав указ «Про День скорботи і вшанування пам`яті жертв війни в Україні», і в ньому йдеться про український народ, війну в Україні, немає там згадок про СРСР, а замість фашизму, скрізь значиться нацизм.
Відповідну Хвилину пам’яті доцільніше було б запровадити 1 вересня – у день початку Другої світової війни. Адже до 1941 року в Галичині вже гинули українці від військових дій. Як тоді бути з ними?
Ми маємо пам’ятати, що кожен українець, який воював на тій чи іншій стороні, боронив свою Вітчизну – хтось Радянську Україну, хтось Незалежну Україну. Не варто тепер засуджувати їх чи намагатися сприймати з позицій сьогодення – тоді була інша геополітична ситуація, інші життєві принципи.
На жаль така драматична історія нашого народу, і змінити її ми не в силі.
У роки протистояння двох тиранів і режимів загинули мільйони наших співвітчизників, і не варто їх ділити за політичними вподобаннями, вшановувати пам`ять політичними мітингами й бійками, даючи тим самим привід насміхатися над нами європейцям і зловтішатися російським можновладцям.
Володимир Гінда, історик