Алла Сергіївна попросила не фотографувати її і не переривати читання оплесками… Після закінчення читань, обличчя в акторки було налякане й гидливе… Репортаж з творчого вечора
Глядачі пам`ятають її ролі – Лори Лайнз у «Пригодах Шерлока Холмса» Ігоря Маслєнікова, герцогині Мальборо у «Стакані води» Юрія Карасіка, Єлизавети Павлівни в «Зеркалі» Андрія Тарковського, Анни Сергіївни в «Настроювачі» Кіри Маратової...
У 2006 вона зіграла Мурзавецьку у фільмі Ігоря Маслєнікова «Російські гроші», за Островським, а в 1957 перший епізод в кіно – стрічка Захара Аграненко «Ленінградська симфонія», у 1961 був ще один епізод у фільмі Михайла Ромма «Дев`ять днів одного року», а вже у 1966 перша велика роль – поетеси Ольги Берггольц у фільмі «Денні зірки» Ігоря Таланкіна. А була в її біографії роль, яка тісно пов’язує актрису Аллу Демидову з Україною. Роль Лариси Косач, яка прославилась на весь світ як Леся Українка. У 1971 році режисер Микола Мащенко вирішив екранізувати повість Івана Драча, яка оповідала трагічний епізод з життя видатної української поетеси, пов`язаний зі смертю кохання її життя Сергія Мержинського. На кіностудії імені Довженка, у фільмі «Йду до тебе» Алла Демидова подарувала екранне життя Лесі Українці. Щоправда, російською мовою. Сьогодні, коли вона приїхала до Києва, вона нічого не згадала про ті часи. Сказала лише: «Це будо тридцять шість років тому. Хіба ви пам`ятаєте, що з вами було тридцять шість років тому? Чи ви хочете, аби я для вас сьогодні щось вигадувала?»
Ні, звичайно. Вигадувати враження – це абсолютно не властиво цій Актрисі, вона представляє покоління митців, яким брехати на сцені або ж на екрані було соромно, а деяким просто неможливо. У театрі Алла Демидова, за визнанням критиків, творила дива своїм мистецтвом. Усе життя вона грала на сцені Театру на Таганці, у постановках Юрія Любимова, а також Анатолія Ефроса, Петра Фоменка, Серафіми Бірман, вже в дев’яностих Анатолія Васильєва. У 1988 році вона зіграла у цвєтаєвській «Федрі» у постановці Романа Віктюка. А потім грала на сцені грецького театру «Аттіс», у виставах режисера Теодороса Терзопулоса (учень німецького драматурга і режисера Хайнера Мюллера). «Гамлет-урок» у постановці цього режисера тріумфально завершив театральне сценічне життя актриси. Це був цікавий експеримент, де Алла Демидова виступала одразу в усіх ролях шекспірівської трагедії, а також у ролі вчителя, який проводить урок для молодих грецьких акторів... Це була остання її театральна роль.
Алла Демидова автор кількох книг: «Друга реальність» (1980), «Володимир Висоцький» (1989), «А скажіть, Інокентію Михайловичу» (1988), «Тіні задзеркалля» (1993), «Рядок пам`яті, що летить» (2000), «Ахматівські дзеркала» (2004), «Заповнюючи паузу» (2007) та «У глибині дзеркал», презентація якої відбулась у травні цього року.
Зайве казати, що Демидова – Актриса-легенда, доторкнутися до творчості якої означає наповнити свою спустошену рекламою й серіалами душу на довгі роки справжнім Мистецтвом, яке поступово творитиме в тобі трішки нову людину.
Алла Демидова попросила не фотографувати її і не переривати читання оплесками.
Звісно, вона була трохи відстороненою, трохи «з іншого світу» і читала проникливо, вихоплюючи голосом характер автора, його біль, або їдку сатиру, як наприклад у Чорного або Северяніна. До речі, про останнього зауважила: «Натовп його обожнював, а він над ним глузував. Коли жив у Талліні, дуже хотів повернутись назад у Росію. Навіть писав тодішньому уряду листа, але відповіді не отримав. Я була нещодавно в Талліні, на його могилі. Вона дуже захаращена, за нею ніхто не доглядає, це сумно».
Взагалі, Алла Демидова обрала вірші здебільшого відомі широкому загалу, з шкільної програми. Напевно, з огляду на сучасного глядача. Деякі з них були пронизані сумом за Росією: за тією «їхньою», поетичною й інтелігентною країною. Але, попри талановиту декламацію цих безсмертних віршів, попри виконання, яке паралізує тіло, увагу й волю, не можна було позбавитись відчуття, що ти мерзенний невіглас і ніколи не будеш гідним навіть того, аби слухати їх: те, що ти їх слухаєш сьогодні – прикра випадковість. Тобто, струму любові до тих, для кого, власне, читалися вірші, нажаль, не відчувалося. Актриса деякою мірою пояснила це, відповідаючи на запитання іншого плану і в іншому місці:
Алло Сергіївно, Ви перестали грати в театрі, майже не з`являєтесь у кіно. Вам не шкода залишати глядачів «напризволяще»?
Глядачів шкода, але я колишній політ економ (Алла Демидова закінчила економічний факультет МДУ – Авт.) і можу вам сказати, що попит визначає пропозиція. Значить те, що є сьогодні задовольняє публіку. Навіть не глядача, а публіку. Я сьогодні дійсно не граю в театрі. Я вже не люблю «колективне мистецтво», коли ти несеш відповідальність за когось на сцені.
А як Ви оцінюєте свої ролі в кіно, Ви схожі на своїх героїнь?
Вас дратують роботи молодих кінорежисерів? (Актриса була цього року в журі кінофестивалю «Молодість» – Авт.)
Ні. Колись мені Смоктуновський казав: «Алла, ну мы же человековеды!»… Так ось, з перших кадрів я бачу, що це за робота, чи варта уваги, на що орієнтується режисер, що перед тобою. Але роздратування немає.
Ви відчуваєте відгук сучасної аудиторії на поезію початку двадцятого сторіччя?
Коли 30% глядачів у залі «твої», то аудиторію можна «тримати» і вести цей непомітний діалог. Якщо цього немає, то що б ти не робив, тобі не вдасться затримати увагу.
Що таке щастя, Алло Сергіївно? Ви колись казали, що щасливим може бути лише ідіот...
Щастя – це секундне відчуття гармонії. Пов’язане або з професією, або з здоров`ям, або з коханням...Від спілкування з нею склалося враження, що всередині актриси вирує світ надто відмінний від того, що навколо. І цей дисонанс, схоже, вона долає щоразу як виходить у люди. Під час поетичного вечора, у контексті теми людської віри, Алла Демидова згадала свою бабусю: «Вона була старообрядкою, усе життя молилась, довго прожила. Перед смертю вона мені сказала: «Головне в житті – це коли зустрічаються двоє і з цього щось народжується. І не обов’язково кохання». Коли прозвучав «фінальний акорд» зустрічі, Алла Сергіївна була трохи здивована овацією. Зал аплодував стоячи. Кияни дарувати квіти, але й прагнули отримати автограф видатної Демидової. Актриса ж від таких прохань поспіхом сховалась за кулісами. Зблизька я побачила її обличчя, трохи налякане й гидливе, коли якийсь прихильник вибіг на сцену і намагався вмовити підписати аркуш паперу. Вона пішла з сцени і більше не вийшла.
Тетяна Селезньова