Україна для кіно – це просто ельдорадо… Ми щиро намагалися заговорити до людей, тому потрапили на Канни… Інтерв’ю
Україна для кіно – це просто ельдорадо… Ми щиро намагалися заговорити до людей, тому потрапили на Канни… Французьку, німецьку культуру ми, завдяки їх кінематографу, знаємо набагато краще, ніж свою… Інтерв’ю
Власника продюсерської кінокомпанії SOTA Cinema Group Олега Кохана називають, чи не найактивнішим продюсером України. Він не покладає рук, шукаючи гроші для нових стрічок, аби сказати, що в нас таки є кіно. Він допродюсувався до того, що стрічка Сергія Лозниці «Щастя моє», якою Олег Кохан опікувався разом з німецьким і голландським продюсерами, потрапила до конкурсної програми Канського кінофестивалю… За історію незалежної України це вперше. Також до Канн поїде ще одна кіноробота, які продюсував пан Олег, "Шантрапа" Отара Іоселіані. Олег Кохан відповів на запитання УНІАН.МИ ЩИРО НАМАГАЛИСЯ ЗАГОВОРИТИ ДО ЛЮДЕЙ, ТОМУ ПОТРАПИЛИ НА КАННИ
Пане Олегу, Україна вперше потрапила в конкурсну програму Канського фестивалю. Чи це можна вважати якимсь певним проривом українського кіно?
Безумовно! Така непевність у вашому питанні навіть дивує. Канни – найпрестижніший і авторитетний кінофестиваль у світі. Його конкурсна програма – це вища художня проба, і бути відібраним до нього – це вже перемога.
Увага мільйонів людей й тисячі медіа гарантована. І ця першість також має свою ціну. Цей здобуток важливий для всієї української кінематографії.
Як ви достукалися до Канн?
По-перше, зняли якісний і актуальний фільм. По-друге, аналізуючи цей складний шлях, приходиш до простого висновку: якщо сценарій і режисер намагаються дуже щиро сказати про те, що має відношення до будь-якої людини, торкається ціннісних речей, які кожного з нас хвилюють, – то кришталеві двері відчиняться.
Також варто фахово, з натхненням і амбітним бажанням отримати максимальний результат, виконувати свою продюсерську функцію – просувати створений фільм для аудиторії всієї земної кулі.
| Кадр з фільму ”Щастя моє” |
Розкажіть про зйомки?
Зйомки картини проходили в Україні влітку 2009 та зимою 2010, і в них брали участь творча і адміністративна складова представники десяти країн.
Такий собі симфонічний оркестр. У фільмі знімалися Володимир Головін, Ольга Шувалова, Олексій Вєртков, Тимофій Трибунцев, Марія Варсамі, а також прості мешканці Черніговської області, де відбувалися зйомки. А до складу міжнародної знімальної групи увійшли румунський оператор Олег Муту, петербурзький художник-постановник Кирило Шувалов, беларуський звукорежисер Володимир Головницький. Це був довготривалий майстер-клас з двобічним обміном досвідом та взаємною інтерграцією.
| ”Щастя моє” |
Хоча умови були дуже складні: нічні зйомки, масові сцени в тридцятиградусний мороз, коли замерзає навіть камера, плюс новорічні свята, коли мало яка інфраструктура та кабінети працюють, повна відсутність побутового комфорту та перебої з фінансуванням – картину завершили вчасно.
Чула, фільм такий антиросійський. Не боїтеся стати небажаним гостем у Росії?
Цей фільм актуальний скрізь, адже деградація суспільства в усіх його проявах: соціальних, духовних, відбувається на усіх територіях. Наш телевізійний та й взагалі медійний контент наповнений розважальними шоу та кримінальними серіалами. З київських парків вивозять тонни сміття, і те, що погано вивозять –це друге питання. Ми ж не можемо донести порожню пляшку до смітника... А якщо поїхати за 100 км від Києва, подивіться, як живуть люди? Це ж суцільна деградація. 60% українців вважають, наприклад, Україну, країною третього світу. Хіба це не показник?
КОНКУРЕНЦІЇ НЕ БОЮСЯ, БО ОЦІНЮЮТЬСЯ ФІЛЬМИ, А НЕ РЕГАЛІЇ ЇХ АВТОРІВ
Хто буде, на вашу думку, головним суперником на фестивалі?
Конкурсні фестивальні програми тим і відрізняються, що шанси на успіх у всіх рівні. Безумовно, серед учасників є і режисери-бренди, і дебютанти, але якщо метр зняв відверто слабкий фільм, йому про це відразу скажуть після перегляду. Конкуренції не боюся, бо оцінюються фільми, а не регалії їх авторів.
Наскільки фільм Лозниці вважати чисто українським продуктом?
Від самого старту фільм Сергія Лозниці створювався зусиллями продюсерських компаній трьох країн. Тому не враховувати внесок в цю роботу двох інших учасників, у жодному разі не можна. Так, фільм знімався в Україні, режисер – громадянин України, але фінансування забезпечували, крім нас, наші німецькі та голландські партнери. Знімальна група була інтернаціональною, актори з України, Росії, Румунії, Білорусі.
Спільне виробництво або копродукція на сьогодні – це оптимальний шлях розвитку для українських виробників, який забезпечує залучення до проекту кращих професіоналів, мінімізацію ризиків і розширення дистриб’юційної географії.
| ”Щастя моє” |
Вас вважають найактивнішим українським продюсером… Скажіть, будь ласка, коли ви зніматимете кіно таки українською мовою? Які з цим є проблеми?
Давайте говорити конструктивно й серйозно. Чи існує на сьогоднішній день державна протекція на виробництво національного кіно, не тільки в мовному аспекті? Ні, не існує. У Норвегії, наприклад, з населенням у п’ять мільйонів держава на кінематограф виділяє 35 мільйонів євро. Тобто сім євро на людину. У минулому році в нас в Україні з населенням у 46 мільйонів було виділено 625 000 євро, що становить 0,01 євро на людину.
За нашим діючим законодавством, на культуру має бути виділено сім відсотків від доходів річного бюджету, а виділяється від 0,4 до 0,8. Так що хотіти і декларативно любити, це одне, а вкладати гроші в продукт і прораховувати ризики – інше.
30 років галузь вмирала і кіно ринку, як такого, не існує. Телеканали купують мізер, а кінотеатрального прокату теж практично немає – 300 майданчиків на 46 мільйонів населення, це смішно. У таких умовах, без державної участі, у кіновиробництві ми маємо тільки один шанс вижити – міжнародне партнерство.
НАША КІНОГАЛУЗЬ – ЦЕ ОДНА ВЕЛИКА ПРОБЛЕМА
Якщо говорити глобально – у якому стані зараз перебуває українська кіногалузь?
Ситуація дивна: з одного боку, у мене та деяких інших компаній, кінематографістів позитивні результати є. Більше того, вони помітні навіть за кордонами України, а з іншого – ми, все ж таки, не можемо не говорити, що загальна ситуація гірша, ніж здається.
Насправді, наша кіногалузь – це одна велика проблема, з усіма її чисельними аспектами. Освіта, виробництво, фінансування, прокат – куди не глянь, всюди є проблеми. З чим це пов’язано? Насамперед з відсутністю комплексної програми реформування кіногалузі, яку мали розробити представники влади та практики індустрії разом, як це було зроблено в багатьох європейських країнах. Перша і ключова точка відліку – те, що держава свого часу не змогла відмовитися від певних анахронізмів, пов’язаних з держзамовленням. Навіть те фінансування, яке виділяється, виділяється на умовах держзамовлення.
Що це означає?
Це значить, що продукт, тобто фільм, не є власністю продюсера, у той час, як у всьому світі саме продюсер є правовласником. Взагалі кінобізнес за своєю суттю – це обіг прав: при створенні фільму продюсер набуває права у митців і виконавців, а потім передає їх на використання дистриб’юторам або телеканалам. Таким чином, продюсер спочатку генерує увесь твір, після чого координує використання прав.
А в нас виходить, що ти докладаєш шалених зусиль протягом кількох років життя, а результат тобі не належить. Це не стимулює. Ну як це так – залежати від держави, від чиновників, тим більше, якщо ти маєш приватних інвесторів.
Це схоже на таку ситуацію, наприклад, давайте зведемо будинок, житимемо там, а потім раптом виявиться, що ви позбавлені права заходити у власну оселю, а сам дім належить уже комусь третьому…
Як це вирішується на законодавчому рівні?
Сьогодні є можливість говорити про певне потепління в цій сфері, про те, що, можливо, незабаром буде трохи легше. Принаймні, я маю таку надію.
Були прийняті важливі зміни до Закону «Про кінематографію», але ця підтримка, на жаль, має фрагментарну зону впливу та остаточно невизначений механізм упровадження. Щоб кінопроцес давав результати, потрібна певна освіта, тобто творчі сили, виробництво, прокат і просування картини на міжнародний ринок. На етапі виробництва може бути хоч сто мільйонів бюджету, а знімати ж нікому?
Надто довго кіно не знімалося, тому є в цьому великий ризик, потрібне підживлення. Ну добре, на один рік вистачить режисерів, можна «виїхати» на класиках таких, як Балаян, Муратова, Криштофовіч, Маслобойщиков, плюс є кілька молодих талантів. А далі потрібне системне підживлення – не тільки режисерів, а й акторської школи, операторської…
| Кадр зі стрічки "Шантрапа" |
Їх хіба не має?
Вони є, але не має сучасної системи їхньої підготовки. Дуже важко дати якісну оцінку цьому процесу, тому що фільми не знімаються. Можна тільки робити припущення.
Я бачу, що є талановиті люди, які приносять свіжі, актуальні ідеї, але зрозуміти об’єктивний стан з творчим потенціалом можна тільки завдяки фільмам-дебютам, які б щорічно вироблялися у достатній кількості – 10-20, не менше. А якщо з першого разу не вийде, треба дати наступний шанс. За світовими мірками, перші дві-три картини завжди вважаються дебютними. Необхідно врахувати момент освіти, вкласти необхідні кошти, щоб дати можливість молоді багато і якісно знімати, щоб вони вже з перших днів навчання мали своє розуміння кіно. Молодь повинна бути ядром, зі своєю позицією, зі своїми судженнями.
СТРАТЕГІЯ ТА ОБ’ЄМ РЕСУРСІВ КІНОФУНДАЦІЇ ЛИШАЮТЬСЯ НЕВІДОМИМ
Припустимо, зняли ми гарний український фільм –що з ним робити далі?
Постає питання дистрибуції. Потужні американські та європейські менеджери «розписують екрани» на кілька років уперед. Який би у вас хороший фільм не був, ви не позмагається з «Аватаром» чи «Гарі Поттером». Тому на етапі прокату потрібно, щоб національні фільми мали певні преференції ¾ звісно, за умови, що це фільм конкурентоздатний. Повинні бути інституції, які надають фінансову допомогу при просуванні картини, щоб вона завоювала своє місце на міжнародних ринках. Наприклад, ¾ як мінімум, забезпечити підготовку міжнародної копії фільму з англійським субтитруванням і друк промо-пакету, тобто на все, що потрібно міжнародним дистриб’юторам чи фестивалям. Адже держава Україна має бути зацікавлена у власній культурній експансії.Так, у нас створена Кінофундація, яка розпочала організацію Днів і тижнів вітчизняного кіно за межами України, а також стендування на кіноринках МКФ у Каннах та Берліні, однак це не є системою, стратегія та об’єм ресурсів цієї інституції лишаються невідомими, та й результативність її роботи важко оцінити без фактичної звітної інформації.
На сьогодні, переважна більшість фільмів, які демонструються в рамках тижнів українського кіно – це твори старшого покоління майстрів – Муратової, Балаяна, Параджанова, Осики, Іллєнка, а в залах – молодь. Отже, уже час змістити акценти та робити ставку на нову хвилю митців, точніше -формувати, вирощувати цю хвилю.
А хто має давати можливість цій молоді знімати кіно?
Держава. Навіть комерційне кіно. Коли на стадії проекту справді відчутний касовий потенціал.
Кіно з очевидною мистецькою складовою, має завжди бути в фокусі уваги державної підтримки, тому що це репутація і майбутнє не тільки кінематографу, а й всієї сучасної вітчизняної культури. Не треба вигадувати велосипед, давайте просто подивимось на Польщу, Румунію чи Францію, і зрозуміємо, як це все там відбувається, і візьмемо цей досвід до себе. Бо в нас одноразові пігулки замість курсу терапії, тому і не вибудовується цілісна модель. Але ж є приклади, механізми, які успішно працюють – чому б і нам не взяти їх на озброєння?!
| "Шантрапа" |
СТАВЛЕННЯ ДО КУЛЬТУРИ, ЯК ДО ВТОРИННОЇ СФЕРИ, – ЗАСТАРІЛИЙ ПІДХІД
Тоді чому досі цього всього нема?
Одним реченням тут не відповіси. По-перше, у державі дуже довго і складно проходила трансформація економіки від планової до ринкової. І в цей же час культура була залишена напризволяще, і кіноіндустрія також. По-друге, можливо, не такими ініціативними виявились кінематографічні сили. Не вистачило інерції, поштовху старшого покоління, ініціативи знизу або бажання зверху. Тобто всі хочуть як ліпше, а виходить як завжди... Такий собі непродуктивний галас. Не вистачає правильного менеджменту… Але це вже минуле, яке змінити не можна, а нам треба вирішувати питання тепер і формувати своє майбутнє.ФРАНЦУЗЬКУ, НІМЕЦЬКУ КУЛЬТУРУ МИ, ЗАВДЯКИ ЇХ КІНЕМАТОГРАФУ, ЗНАЄМО НАБАГАТО КРАЩЕ, НІЖ СВОЮ
Тобто від нової влади ви чекаєте рішучих кроків у вашій сфері?
Я від будь-якої влади їх чекаю. Зараз очевидно і зрозуміло, що настав саме той, потрібний час. Адже саме кіноіндустрія демонструє збільшення доходів на фоні падіння і стагнації багатьох інших галузей під вагою кризи. Ставлення до культури, як до вторинної сфери, – це застарілий підхід.Коли вважають, що спочатку налагодимо економіку, а культуру вже потім – роблять велику помилку.
У всьому світі культурно багата країна має зростаючу інвестиційну привабливість, це доведений факт. А що у нас? Французьку, німецьку культуру, ми завдяки їхньому кінематографу, знаємо набагато краще, ніж свою. Ми знаємо про Америку майже все – в яких будинках вони там мешкають, які в них системи цінностей, які соціальні відносини і проблеми… А свого дзеркала досі не маємо, тому що кінематографісти не створили такої ж картини про наше буття, про багато особистих важливих речей, що допомагають кожному знаходити сенс свого життя. Та ми про Людовіків, про Генріха, про Єлизавету, про американських діячів знаємо більше, ніж про власних. Сором!
ТАКА КРАЇНА, ЯК НАША, ПОВИННА ЗНІМАТИ 50-70 ФІЛЬМІВ НА РІК
Яка конкретно сума зараз потрібна для приведення нашого кіноринку в належний стан?
Я виходив би з основного – нам треба зрушити з місця “цей потяг”... Треба визначатися з розрахунку обсягів виробництва.
Така країна, як наша, з такою кількістю населення, повинна знімати 50-70 фільмів на рік. Причому різних: короткометражних, анімаційних, художніх, документальних, та не менше двох історичних картин щороку.
Для цього потрібно біля 50-70 мільйонів євро. А минулого року на кіно виділили аж… 5 мільйонів гривень, та й ті не були отримані повністю. Це безпрецедентно! Я розумію, що криза, складна ситуація, але ж саме тут легше було б створити робочі місця, наприклад.
УКРАЇНА ДЛЯ КІНО – ЦЕ ПРОСТО ЕЛЬДОРАДО
Це сором, і, сподіваюся, що ситуація буде виправлена. Ми вже не можемо зволікати з цим. Має бути створений колегіальний орган, до складу якого увійдуть продюсери, дистриб’ютори, прокатники, режисери, інші творчі працівники. Цей колегіальний орган за підтримки держави має прийняти програму розвитку, що за 7-12 років виведе індустрію з коми в стан стабільної життєдіяльності. Ми мусимо показати, чим ми можемо бути цікавими західному кіноринку, адже Україна для кіно – це просто ельдорадо.У межах однієї держави є всі кінематографічні локації на всі пори року: сонячний Крим, Карпати, море та степи, плюс замки, фортеці та урбаністичні ландшафти –усе, що потрібно для сучасного кіно! Справа за малим – треба створити умови для постійнодіючого кінопроцесу.
УКРАЇНСЬКЕ КІНО Є, НАПРИКЛАД, СВІТОВУ СЛАВУ МАЄ УКРАЇНСЬКЕ ПОЕТИЧНЕ КІНО
Локації, звісно, є, а от українське кіно взагалі існує?
Для фахівців існує. Його може мало показують, але воно є. Наприклад, світову славу має українське поетичне кіно. Це не такі міфічні поняття, як вітрильник “Летючий голландець” або «Земля Атлантиди. Різниця є. Чи ви маєте на увазі чисто мовну ознаку?
Ніхто ж не задається питанням, чи існує, приміром, кіно французьке. У нас завжди щось знімається. ¾ на цей рік тільки в SOTA Cinema Group заплановано чотири прем’єри, є ще кілька студій. Але цього недостатньо. Нам треба брати приклад із кіноринків країн, які з ним уже впорались – наприклад, французького, польського, чеського… Їх треба досконало вивчити і взяти звідти краще.
МОВНЕ ПИТАННЯ В КІНО СПРАВДІ ДУЖЕ ЗАПОЛІТИЗОВАНЕ
З приходом нової влади, почалося дуже багато, поки словесних, баталій навколо дублювання фільмів українською мовою. На вашу думку, це саме те місце, де слід шукати проблеми в кінематографі?
Я вже казав, що кінематограф – це одна велика проблема, за яку треба братися засукавши рукави та реанімувати галузь системно і з терпінням. А мовне питання насправді дуже заполітизоване. Використовувати дубляж, будь-яку галузь чи прояв суспільного життя – від судочинства до звернень у держустанови – як засіб встановлення виключності однієї мови – це для мене неприйнятна позиція.
В Україні мовна політика має бути визначена взагалі, з урахуванням набутків цивілізації – толерантного ставлення до громадян країни, які не одне покоління живуть разом, де родинні зв’язки в багатьох випадках перемішані. Декілька мов в одній країні – це звичайна практика.
Яка взагалі у вас позиція щодо дублювання українською?
Нас цікавить перш за все мова кіно. Дубляж, на жаль, будь-якою мовою, вважаю, взагалі викривляє авторський задум. Бо в створенні образу актором п’ятдесят відсотків займає саме інтонація, у той момент, коли він грає на знімальному майданчику. Тому ця дія – дублювання – цілком вимушена, – це ринковий компроміс, щоб фільм могли сприйняти в інших державах, як і літературу, його треба перекладати.
Зрозуміло, що найменше це стосується англійської мови, яка дуже поширена у світі, або французької та іспанської, які мають мільйонні аудиторії, але і там можуть стикатися з вибором. Наприклад, канадський дистриб’ютор самостійно вирішуватиме, чи потрібно перекладати англійський фільм французькою для франкомовних громадян країни, які також розуміють англійську. Тому і в нас щодо прокату російських картин в Україні, по-перше, не треба шкодити аутентиці авторського продукту, а по-друге, якщо йдеться про таких улюблених і знаних акторів, як Літвінова чи Табаков,– це взагалі нонсенс.
Найбільш вдале рішення в міжнародній практиці – це субтитрування. Але далеко не всі до цього звикли. В Україні більше подобається повноцінно переглядати фільм – дивитися та слухати, а не читати. Тому дистриб’ютори мають знаходити компроміс – або дублювати, або субтитрувати. Тут треба врахувати і економіку, і традиції.
Розмовляли Яна Іллінська та Оксана Климончук