"Оглянусь назад — і бачу суцільний цвинтар ненаписаного. Задуманих, вимріяних, але так і не написаних творів. Уже нічого не поробиш, так склалося"...
Лауреат Шевченківської премії, письменник Анатолій Дімаров відповів на запитання УНІАН
- Ви один із не багатьох письменників, які уміють іронізувати над власними творами, написаними у часи соцреалізму…
- Це дає мені право критикувати інших. Той, хто насмілюється говорити правду про себе, може без сумнівів оцінювати інших. Інакше — нечесно.
Анатолій Дімаров |
Це чудово розуміють французи. Вони не забувають відзначити риси, притаманні живій людині, іноді, скажімо кумедні. Тоді такий письменник стає набагато ближчий читачеві, ніж письменник-ікона.
Знаєте, Бог — великий жартівник, так-так, великий… І навіть серед наших живих напівкласиків (бо хто справді класик — скаже час) зустрічаються такі письменники, позначені геніальністю, від яких хочеться тікати, врізавши поли.
- Це уже про забронзовілих?
- Забронзовілість, зіркова хвороба — страшна річ. А особливо таких закам’янілих люблять підлабузники. Подібні, з дозволу сказати, “літературознавці” курячи фіміам, присмоктавшись до письменників, як оті прилипали до акули, роблять на них кар’єру. Насправді ж вони псують письменників! Недарма мій сусід Анатолій Костенко називав таких діячів “трупогризами”. Слово страшне, але дуже точне.- У далекому 1962 році у журналі “Дніпро” була опублікована перша частина відомого роману “І будуть люди”. Увесь твір з’явився 1977 року. А нещодавно Ви мені подарували цю щойно видану книгу, що пішла до читача, уже не понівечена цензурою. Фактично, це вперше з тих часів роман вийшов повністю! Як Ви охарактеризуєте весь втрачений час?
- В основному харкав кров’ю… Таке цькування розгорнулося проти мене — і не лише на всесоюзному рівні. Навіть до ООН резонанс був докотився… Але повірте, мені про це не хочеться ні згадувати, ні говорити… Якщо мовити кількома словами, то я сам необачно вчинив, вивівши у цьому романі образи двох героїв — позитивного і негативного. Але так вимагали принципи соцреалізму! Я ж виводив образи і українців, і росіян, і грузинів. І тут ще мені заманулося створити негативний образ начальника ЧК Ляндера і образ позитивного героя — секретаря райкому Гінзбурга… А треба сказати, що у тодішній атмосфері витали антисемітські настрої, це розпалювалося навіть на офіційному рівні. Ляндер мені дуже дорого обійшовся…- Це означає, що Ви створили дуже вдалий художній образ, переконали силою своєї майстерності і читачів, і партійні структури.
- Майстерність, кажете? Та винен насамперед мій гарячий характер. Не побажав би нікому подібного “схвалення” художнього образу, але не жалкую, що написав так, як думав.- У кожного письменника є свій ненаписаний твір. Про що Ваш ненаписаний?
- Оглянусь назад — і бачу суцільний цвинтар ненаписаного. Задуманих, вимріяних, але так і не написаних творів. Уже нічого не поробиш, так склалося… Я знав, що з моїх задумів у тих умовах нічого не вийде. Може, у мене, потовченого владою, не вистачило снаги, характеру?Я відчував себе вовком, обгородженим червоними прапорцями — і туди не стрибнеш, і туди не підеш. Письменники, які хотіли написати правду, опинялися у становищі отаких вовків. У мене були твори, що пролежали десятки років, бо тоді їм не було ходу. Згадувати таке важко… Але, повертаючись до роману “І будуть люди”, хотів би наголосити — я не змінив жодної титли, не додав жодного слова, не викреслив жодної фрази, написаної у ті часи. Ви ж розумієте, що цілком можна було б «прикрасити», «осучаснити» твір, показати, що, мовляв, бачте, який я тоді був сміливий і розумний. Та це не по мені… І не був я стовідсотково розумним, вірив, як дитя епохи у Леніна, у комунізм.
Та Ви зверніть увагу на передмову Григорія Штоня. Вона ж писалася у той час! І знаєте, якби я був критиком, я б зараз написав геніальну книжку досліджуючи, що літературознавцям тоді було в тисячу разів важче, ніж письменникам. Бо вони ж мусили постійно жонглювати оцими формулами: “партійність”, “соцреалізм”. Спробуй не писати отак! Відразу ж летиш з роботи, або й на Колиму їдеш!
- Вам довелося свого часу покинути не лише роботу, а й навчання у Московському Літінституті. Чи не жалкуєте?
- Ні, не жалкую! Там я нічому не навчився б. Мене вже пекла моя тема, нестримно тягло до писання, а та схоластика, що нею напихали у Літінституті — марксизм-ленінізм, науковий комунізм і навіть вступ до мовознавства — вони ж письменнику нічого не давали! Письменник прислухається до народу — ото тобі й мова, й закони, і що хочеш. Тобто, то була мертва наука.Ще до вступу в Літінститут я перечитав чи не всю світову класику, бо був страшним книгоїдом. Залишився ним і досі. Читаю, хоча проблеми із зором дисциплінують мій розклад дня.
Бесіду вів Сергій СОЛОВЙОВ