Культурно село стоїть вище від міста... Заяву Андруховича слід розглядати в площині тієї субкультури, до якої він належить... Інтерв`ю
З уваги на романний початок творчості відомого письменника Леоніда Кононовича, заявлений у 1990-х роках бойовиками на зразок «Я, зомбі» та «Свічка на дощі», слушно було б спитатися про причину його переходу до більш філософських творів кшталту героїко-епічної «Теми для медитації» та медитативно-психологічного «Повернення». Утім, сам автор щоразу вислизає з будь-яких жанрових лабетів, виступаючи вже в якості перекладача. І то яких творів! Моріс Бляншо і Жан Бодріяр – це класика постмодерністського канону, яку Леонід Кононович представив на суд українського читача протягом останніх років. Як вдається суміщати обидві іпостасі в одному образі сучасного автора – про це розмова з паном Леонідом напередодні його чергового відрядження за кордон по враження від тамтешнього «живого» життя.
– Пане Леоніде, днями видавництво “Кальварія” презентувало працю Жана Бодріяра “Фатальні стратегії” у вашому перекладі… Відомо, що ви увійшли в літературу як автор детективного чи радше кримінального жанру, тож хотілося б запитати ось про що: як воно все у вас узгоджується – переклад творів для еліти і створення текстів для широких народних мас?
– І все ж таки різниця контекстів просто-таки вражає, – адже ви мало не щороку видаєте на-гора переклади французьких філософів, при цьому безвиїзно мешкаючи в селі й не цікавлячись громадськими справами… Ви якимсь чином культивуєте в собі цей плідний контраст між європейською цивілізацією перекладних текстів і рахманною культурою українського села, де працюєте над перекладами?
– Не розумію, чому село протиставляють культурі й цивілізації… Як по правді, то тільки тут цивілізація і зберігається. Кожне село в Україні неповторне, воно має своє обличчя, свою історію, свою духовність, як хочете… Наприклад, що таке Київ? Віртуальне явище, місто-декорація, місто-примара без історії й пам’яті – як ото Золоті Ворота біля Володимирської… А в селі завжди пам’ятають про те, що коїлося там під час війни, у тридцять третьому році, в отаманщину. Пам’ять про давніші події існує й у вигляді легенд, переказів, пісень. Свого часу мені навіть пощастило записати сюжет, який нагадує Геродотів міф про трьох синів скіфського царя. Та й культурно село стоїть вище від міста. Якби, наприклад, у якої-небудь сільської господині у хаті були таргани чи блощиці, то її за людину не вважали б. А в міських квартирах це звичайне явище… Щодо відірваності від громадського життя, то це теж не зовсім правда. Свого часу мені довелося брати в ньому аж надто активну участь…
– Під час Помаранчевої революції?
– Авжеж, я тоді працював заступником голови дільничної комісії. Ото була пора… Стільки радості, стільки надій, стільки перспектив! А потім виявилося, що все воно робилося задля того, аби одморожені мажори гасали на дорогих іномарках та смалили з бойової зброї в середмісті Києва. Вся ота “революція” – тільки задля цього! Хоча з чого тут дивуватися? Така психологія українця: варто йому стати начальником – і вже плює на вчорашніх друзів… Промовиста деталь: поки Ющенка не обрали президентом, він щороку надсилав своїм прихильникам привітання з Новим Роком. Вони були у вигляді листів, де пояснювалися ті чи ті тактичні кроки його політичної сили, кадрові переміщення тощо. Після того, як він посів найвищу державну посаду, листи перестали надходити. А певно, я тепер президент, а Кононович хто? Ніхто. Значить, хрін йому на рило, тому Кононовичу! А з ним разом і всьому народу… Відтоді я й перестав звертати увагу на політику.
– Але ж це не завжди добре…
– Та певно, що ні. Телевізор я не дивлюся, за новинами не слідкую, тож геть необізнаний з новітніми політичними персонажами. І взагалі, публічна постать для мене має вартість, якщо створила щось вагоме в духовній сфері – написала роман, картину, якусь композицію абощо. Деколи це призводить до дуже прикрих казусів. Наприклад, дуже довго я дивувався, чому це співачка Ганна Герман, котра років сорок чи п’ятдесят тому виконувала хіти “Светит незнакомая звезда”, “Один раз лишь сады цветут” і ще там щось, раптом покинула естраду і тепер працює в Януковича… Аж якось поїхав до рідні на храм та й поділився за чаркою тим своїм подивом. І що ж? За столом запала мертва тиша. І врешті виявилося, це не та Ганна Герман, що співала колись, – а зовсім інша, якась невідома журналістка! Те саме вийшло із Симоненком. Це прізвище запало мені в пам’ять, бо воно таке, як у великого українського поета Василя Симоненка. Подумав було навіть, що, може, це син його або який родич… І знову ж таки виявилося, що ніякого стосунку до великого поета той Симоненко немає. А уславився тільки тим, що будучи людиною похилого віку оженився з молодою дівчиною…
– Ви, певне, жартуєте?..
– Нічого я не жартую – правда все… Хоча поважно сприймати нашу дійсність не можна, тут ви маєте рацію. От, наприклад, заявив Андрухович в одному інтерв’ю, що треба віддати сусідам Крим і Донбас, – і відразу всі обурилися… А обурюватися нема чого. Заяву Андруховича слід розглядати в площині тієї субкультури, до якої він належить. Називається вона – бубабізм. Це не сексуальне збочення, як можуть подумати деякі молоді люди, а таке ставлення до дійсності, коли все дорівнює всьому. Нічого серйозного немає, усе довкруги – бурлеск, балаган і буффонада. Бубабізм просякнув у всі пори громадського життя. Як назвати ситуацію, коли патріоти у Верховній Раді переходять до відверто антиукраїнского табору, коли цинічно нехтується Конституція, а Табачник керує українською освітою? Інакше як бубабізмом її не назвеш. І залишається тільки шалене кружеляння симулякрів, про які писав Бодріяр…
- Гаразд, повернемося до Бодріяра… Які з його ідей видаються вам найважливішими?
– От і я ж про це… Якось в інтерв’ю “Киевским ведомостям” ви сказали, що Ваш переклад «Простору літератури» Моріса Бляншо в Україні зрозуміє лише одна людина – Ігор Бондар-Терещенко. Це перебільшення чи Ви справді вважаєте, що інтелектуальні тексти – не вельми популярне читво в Україні?
– З перекладом Бляншо вийшла ціла історія… Я півроку мордувався з тим надзвичайно складним, свавільним текстом і, поки скінчив його перекладати, геть ухоркався. Річ у тому, що перекладаєш не лише текст, а й енергетику автора, яка не завжди тобі корисна… І от переклад “Простору літератури” видали окремою книгою. Один примірник я подарував своєму давньому другові. А за кілька днів він зателефонував мені й почав кричати (!), що “ця книга нам не потрібна”, що “вона провадить у пекло”, що це “якась дурна писанина” тощо… Я тоді був молодший, тож образився. Зараз я вже ні на кого не ображаюся, а тоді, не приховую, трохи засмутився… Ні, уявіть собі – працюєш, аж очі вилазять, а тоді хтось нетруджений заявляє, що ти дурень, а твоя праця – непотріб! Тим паче що я там кожну літеру перебрав і знав, чого вартий той твір… Так що інтелектуальне чтиво не дуже популярне в Україні. Пам’ятаю, величезним попитом користувався мій переклад праці Бодріяра “Символічний обмін і смерть", та коли я поговорив на цю тему з кількома читачами, переважно, колегами-літераторами, то збагнув, що вони нічогісінько там не второпали – їх приваблювало вировисько Бодріярових метафор… А переклад Бляншо в Україні зрозуміли двоє – ви і одна моя приятелька, аспірантка з Черкас. Написала мені, що читала цю працю, мов захопливий роман…
– Чи не заважають вашій художній творчості переклади іноземних авторів, які мало спільного мають з українською реальністю? Яким чином Ви суміщаєте перекладну «буржуйську» елітарність з явним «ґрунтівством» власних романах? І що, як гадаєте, з цього приводу сказав би сьогодні Оскар – герой ваших патріотичних бойовиків 1990-х років?
– Вчепилися ж ви за ті бойовики… Оскар (чи радше Аскер, це мусульманське ім’я) – типовий одморозок, якому море по коліна. Трохи списаний і з мене, бо я теж не подарунок, хоч і прикро це казати… А що таке “грунтівство”? Ви, либонь, маєте на увазі роман “Тема для медитації”, який кілька років тому висувався на здобуття Шевченківської премії? Пам’ятається, ви тоді написали на нього пасквіль під назвою “Мед у томаті”, а Григорій Гусейнов, один із претендентів на премію, поспішив опублікувати його в своєму журналі, не розуміючи (а, може, й розуміючи), що це неетично… Знаєте, єдиний добрий учинок Януковича — це те, що розігнав той склад Шевченківського комітету. А то він нагадував “розконспіровану резидентуру КДБ”, як висловився в одній публікації Данило Кулиняк… А щодо “грунтівства”, то ніякої суперечності тут нема. Грунтівство – це і є елітарність. Спробуйте писати так, як писав Нечуй-Левицький. Наче воно й просто, – але чому ніхто більше так не пише? Тому що це елітне письмо, як, зрештою, і мова. Такої української мови зараз уже й не знає ніхто…
– Останнім часом у літературних колах точаться балачки про те, хто з сучасних українських авторів гідний Нобелівської премії… А кого ви вважаєте гордістю української літератури, майбутнім лауреатом Нобеля?
– Мені важко відповісти на це запитання. Бо якщо скажу, що це я, буде нескромно, якщо скажу, що не я – це, звісно ж, буде неправдою. Тому краще промовчу.
Розмовляв Ігор Бондар-Терещенко