Я не відчуваю, що Мінкультури функціонує… Актор, режисер не можуть бути в гармонії з владою… Для мене існує єдина філософія – Бог і кохання… Інтерв’ю
На Одеському міжнародному кінофестивалі Аді Роговцевій випала відповідальна місія – у складі журі актриса обирала кращу стрічку конкурсної програми.
Неформальна атмосфера сприяла настрою актриси, яка поділилась своїм сприйняттям сучасного кіномистецтва, баченням стосунків між владою і митцем та поглядом на сучасні українські кінофестивалі.
Пані Адо, чи можна українські кінофестивалі – “Молодість”, Київський, Одеський – назвати повноцінними міжнародними кінофестивалями? На вашу думку, вони гідно представляють Україну на міжнародній арені?
До речі, зі мною приїхав мій онук Сергій, майбутній оператор, і він просто весь тріпоче від інтересу, від спілкування. Тут зав’язуються знайомства на все життя, тут обмінюються досвідом, інтересами – це дуже важливо.
І наша “Молодість” – хороший кінофестиваль: він уже звучить, він став відомим.
А яке ваше ставлення до українського кіно? На вашу думку, воно взагалі є?
Ні, його зараз немає. Але іноді з’являються молоді люди, чия короткометражка перемогає в Каннах, або чия стрічка номінується на Оскар – хай і не входить до шорт-лісту. А це означає, що хтось десь пробивається, хтось щось помічає, але це не носить загальнодержавного, національного характеру. А доки це не буде під великою увагою держави, пробиватися дуже важко. Між цим є виправданий зв’язок – якщо режисер хваткий, він вже не кіномитець. Режисер не може бути таким – йому потрібні певні умови, які б народжували його ідеї, його майстерність. А якщо він буде сам шукати кошти для своєї стрічки, а потім ті три копійки намагатися розподіляти, то де буде його натхнення? Знімальні дні обмежені, кошти обмежені, технічні ресурси обмежені – що ж тоді можна знімати?
Чи має актор, режисер, продюсер бути у гармонії з владою?
Ви відчуваєте, що Міністерство культури України функціонує?
Ні, не відчуваю. Мабуть, якась діяльність там відбувається – то якійсь бібліотеці допомагають, то хору. Це, звичайно, теж важливо, але якоїсь діяльность загальнодержавного масштабу я не відчуваю.
Пані Адо, як ви ставитеся до того, що зараз по всіх українських телеканалах ідуть лише російські серіали та стрічки, які часом і подаються як українські, хоча там абсолютно нічого нема українського?
Але ж українських серіалів немає, ніхто не займається ними серйозно. Тому й дивляться те, що показують. Це – українська проблема, а не проблема масовості російського кінематографу.
Мені взагалі здається, що те "мистецтво", яке сьогодні приходить у кожну родину через еркани телевізорів – це диявольське породження. Навіть якщо подивитись на обличчя акторів, душа дуже рідко зрадіє по-справжньому гарному створінню Божому. Створінню гарному не просто зовнішньо, але і внутрішньо – такт, благородство, гідність, доброзичливість. А цього всього на екрані немає. Від того, що є, хочеться просто відвернутись або навіть вимкнути телевізор.
Зараз ви працюєте в Театрі Драми і комедії на лівому березі Дніпра. Чи не сумуєте за театром Лесі Українки?
Чи є Театр на лівому березі тим місцем, де ви хотіли б закінчити свою кар’єру?
Закінчувати взагалі нічого не можна. От як закінчують актори? В нашому світі закінчувати – це коли ти вже нікому не потрібен, а до тих пір, поки ти потрібен і ноги ходять, артисти про це не думають. Є такі, що виходять і в 90 років, бо вони потрібні. А якщо проженуть, то навіщо ж думати, де закінчувати її, ту кар’єру? І це – найбільш гірке: усвідомлювати, що тебе звідкілясь прогнали (сміється).
У вас нещодавно була операція на очах у головного офтальмолога України Сергія Рикова. Як почуваєтеся?
Почуваюся прекрасно, але все ж таки поки що є деякий дискомфорт… Я б хотіла дуже подякувати Сергію за операцію! Він чудовий фахівець. Чекаю вересня, щоб зробити операцію на другому оці.
Як вам вдається гармонічно поєднувати акторське і родинне життя?
Мене колись вразила одна конференція в Америці, куди покликали по одній жінці від кожної республіки. Нам зачитували цілі томи по п’ятсот сторінок, які намагались пояснити з наукової точки зору стосунки жінки з іншими членами родини. Це – дуже серйозна психологічна наука. Людям потрібно допомогати у цьому, адже одних людей веде кохання і Бог, а іншим це не дано, і саме таким людям потрібна допомога. Церква зараз не має такого впливу, як хотілось би – ніхто туди не звертається за порадою. До речі, коли мене хрестили, а мені на той час вже було за шістдесят, спочатку виникли деякі питання щодо моєї професії, але потім святий отець мені пояснив, що якщо я працюю на благо, у твоєму серці немає злості та агресії, то все на краще.
За якою життєвою філософією ви живете?
Життєва філософія? У мене її немає. Існує просто єдина всесвітня філософія – Бог і кохання. Мій головний принцип – я ніколи не зраджу своїх. Свої – це не тільки родина, а широке коло моїх симпатій, як серед друзів, так і у творчості. А не своїми я не цікавлюсь. Коли я бачу, що людина жадібна, підла або хитра, вона мені просто нецікава.
Розмовляла Катерина Зінов’єва