Мені пощастило бути онукою Олеся Гончара... Дід був самотнім, попри весь натовп людей, які навколо нього крутились... Мені цікаво писати дітям... Інтерв’ю
Леся Гончар - онука Олеся Гончара. Вона є автором історичних повістей для дітей, публіцистики українською та англійською мовами.
Близько трьохсот ілюстрацій до книжки «Казки портового міста» намалював її чоловік, Руслан Найда, скульптор і графік. Книга є прикладом творчої сімейної співпраці.
Леся Гончар відповіла на запитання УНІАН.
- Лесю, думаю, що бути онукою такої відомої та ще й істинно великої, світлої і порядної людини, як Олесь Гончар, справді, щастя. Що найбільше запам’яталося про нього з дитинства?
| Олесь Гончар із онукою Лесею |
Запам’ятались, мабуть, найбільше - прогулянки луками в усі пори року, його ставлення до природи: завжди носив із собою коробку сірників і спалював папірці, які залишали після себе неохайні туристи. Ще – гори новорічних привітань на підвіконні у київській квартирі з усіх усюд, від друзів, читачів, від людей зовсім незнайомих. Тих привітань справді було дуже багато і я любила їх перечитувати, уявляти собі міста, містечка, республіки чи континенти з яких вони примандрували. Напевне з тих пір мене почав манити світ – широкий і загадковий, цікавити різні культури, люди, з їхніми історіями...
Дідові також завдячую, прищепленою з дитинства любов’ю до мистецтва – були в нього полички з мистецькими альбомами і я дуже любила їх разом із ним гортати. З тих альбомів світ взагалі поставав таким химерним і багатоплановим, що ще дужче хотілося його весь у себе ввібрати, зрозуміти і вивчити.
І так сталося, що 12 років свого життя я прожила по закордонах, вивчаючи той світ і вже після народження дітей повернулася до Києва. Завжди з усмішкою тепер вже згадую, як двадцять років тому він обмовився: „Лесю, ти можеш їздити, де завгодно, але житимеш все одно на Україні.”
Взагалі, він любив дорогу. Коли траплялось їхати на машині у Канів, Яготин, Переяслав чи на Полтавщину за медом – завжди для нього це було свято. Розповідав історії, про кургани, про козаків, про історичні місця, зупинялися ледь чи не на кожному полі де цвіла гречка чи соняшник и чи рясніла якась шовковиця при дорозі. Видно було, як місто з усіма його обов’язками і тривогами відпускає його душу і людина стає радісною, трохи піднесеною, повертається сама до себе. Дуже він любив цю землю і вона йому завжди давала силу. І я з тих пір завжди так подорожую: з Києва до Трахтемирова, наприклад (там у нас хата) можемо їхати цілий день.
–Як ти вважаєш, що пробуджує в людині порив до творчості, до мистецтва – середовище, в якому вона вихована чи все ж таки це від Бога?
– Безумовно – від Бога, але якщо уявити собі скільки таланту дитячого, чистого пориву не отримало свого часу підтримки і розуміння, то стає сумно і раптом середовище видається тоді надважливим. Це ж не секрет, що всі діти талановиті від народження. А настрій батьків щодо цього таланту часто його вбиває. І не хочуть батьки зрозуміти, що хоч і не дуже грошовита доля людей мистецтва – життя без нього, без мистецтва тобто – сіре й нецікаве. Можна бути висококласним вченим чи лікарем і зберегти любов до мистецтва, писати картини або вірші, тоді й життя стає цікавішим. Навчити жити з мистецтвом своїх дітей – це завдання батьків, якщо вони хочуть, щоб діти насолоджувалися світом і не тільки матеріальним.
Мені в цьому плані пощастило – я з дитинства знала, що будь-яка творчість заслуговує на повагу, що література, театр музика чи скульптура – це цілі окремі світи, в яких можна блукати і загубитись і ніколи не стане нудно, що коли хочеться писати чи малювати чи співати – то це треба робити і то є справжнє життя. І моїм дітям пощастило – бо й вони про це знають і в нас багато спільних мистецьких планів на майбутнє.
- Як жилося тобі і твоїм рідним в родині людини мистецтва, людини, яка присвятила своє життя творчості?
– В житті з творчими людьми поруч не занудьгуєш. Це пам’ятаю і з дитинства і знаю напевно зі свого життя теперішнього теж з людиною мистецтва, моїм чоловіком – Русланом Найдою. Проекти, ідеї, захоплення, розчарування, насолода, настрої від найтемніших до сяючих – постійний емоційний потік з ранку до ночі, його ще називають творчим процесом. За вечерею розмови про все що завгодно, тільки не про барахло з базару. А взагалі-то люди мистецтва – самотні по своїй суті. І в цьому нема нічого страшного, це шлях.
Дід був самотнім, попри весь натовп людей, які навколо нього крутились. Їм всім щось від нього було потрібно – поради, допомоги, підтримки. А любимо ж ми тих, кому нічого не треба, крім нас самих... І щасливі тільки тоді, коли знаходимо таких людей.
Для Дідуся такою людиною була моя бабуся, Валентина Данилівна і вона, мабуть, найкраще зрозуміла, що воно таке – прожити життя з людиною творчою. Зараз вона дописує книжку про все те і мені з її книжки стає багато що зрозумілим. Вона повністю присвятила свою долю Дідові, його талантові, ідеали їхні і прагнення співпадали, одна доля на двох людей.
Я ж сама більше вірю у повну рівність людських стосунків, коли люди, навіть живучи разом, десь перетинаються, десь розходяться – у кожного ж своя дорога до себе, до мистецтва. „Ми кочуем навстречу себе, узнаваясь в другом”. Це, мабуть, вже прикмета часу. Або якесь глибоко вкорінене прагнення свободи. І своїм дітям найбільше боюсь щось нав’язати, не дати їм висловити власне, не хочеться щоб всюдисущі стереотипи їх змалку душили.
– Тому ти взялась до дитячих казок?
– Мені цікаво писати дітям. Божественна природа Людини і вроджена доброта у дітей проявляються найбільше. А гарна казка їх розвиває і вкорінює.
– Сюжети твоїх казок – це сюжети для дітей цього інформаційного віку, яким уже мало історії про Колобка чи Лисичку-сестричку?
– Мабуть так, бо інформаційний вік передбачає широкі горизонти. Одна з ідей, закладених в серії Казки портового міста та – що світ цікавий, багатогранний і захоплюючий. Він повинен бути доступним нашим українським дітям з усім багатством культур, країн і народів.
Історії – про заморські землі, далекі подорожі та повернення додому, нові зустрічі й вірних друзів. Перша казка про подорож кота Флоринда до Акваріума написана ще років десять тому, після того як я побувала в одному з найбільших у світі Акваріумів. Мешканці усіх морів і океанів земної кулі мене так вразили своєю несхожістю, що неможливо було про це не написати.
Одна з казок – екологічна, про те, як наш герой кіт Флоринд урятував старе портове місто від монстра Кракена (той монстр виявився фабрикою з токсичними відходами). Ще одна – дипломатична. В ній йдеться про те, як киця Клеопатра примирила два ворогуючих садочки – сонячний і тінистий, в тих садочках жили десятки рослин діаметрально протилежних характерів і звичок.
В одній з казок мій герой мандрує в таємничу країну Амазонію, сповнену загадок і розуміє там, як треба по-справжньому любити Природу, а киця Клеопатра потрапляє у невеселе підземне Королівство Клоунів (яке часом нагадує мені наше постсовкове суспільство), де вчить маленьку дівчинку перемагати страх у власному серці.
В наш непростий час на мою думку важливо вкорінювати систему правильних цінностей. Забагато фальшивих. Але коли наші діти змалку від нас розуміють, що мистецтво – вічне, батьківщина одна, що політика – бруд, гроші – минуще, а поняття – Самоповага, Повага до інших, Чесність, Порядність, Любов – справжнє, то й виростуть справжніми людьми.
– Що ти розповідаєш своїм дітям про їхнього Прадіда?
| Леся Гончар із сім’єю |
– Над чим працюєш зараз?
– Казки портового міста – для дітей молодших класів. А наступний наш з Русланом проект – для дітей 12 -13 років і написаний він на матеріалі дуже древніх легенд-пам’ятниць, які ще в дев’яності роки вдалося записати від старого відуна-казкаря на Київщині. Це історія Великого Переходу Народичів, іншими словами трипільців-протошумерів (що доводить останнім часом наука і Кам’яна Могила). Називатиметься повість Симаргл і Великий Перехід.
Симаргл – як відомо з міфології, істота магічна, дух джерела, звір в семи іпостасях. У нас він помічник Народичів у Великому Переході. Хотілося написати і проілюструвати цю книгу так, щоб дитину перекидало в далекі часи від першої сторінки і вже не відпускало. Особливість наших книжок в тому – що літературне та ілюстративне бачення матеріалу часто співпадає.
– Коли ти почала писати і де друкувалась?
– Писати почала ще в університеті. Мене завжди цікавила історія дуже давня, археологія і містика – тому були повісті й оповідання історичні: Сон, якому дві тисячі років, Серце Ацтека, Фенікс-Атлантида. Навіть одержувала якісь премії на конкурсах в 90-х роках. В Америці більше займалась журналістикою, хоча одна з дитячих казок зараз повинна вийти англійською в тому ж таки портовому місті Балтиморі.
Коли повернулися до Києва, мій чоловік почав активно займатися створенням козацьких поселень на Подніпров’ї. Утворили вони з хлопцями громадську організацію „Нова Січ”, яка дуже орієнтована на виховання дітей, на створення середовища, де діти можуть літні канікули проводити у козацьких таборах, в походах, з історією, археологією, з мистецтвом. Дуже шляхетна ідея, але у масштабі непроста для втілення через державну байдужість і бюрократизм. Ця організація сприяє видавництву наших книжок. «Симаргл і Великий Перехід», напевно, вийде за сприяння цієї організації, а «Казки портового міста» ми підготували у творчій співпраці з київським видавництвом „Сакцент Плюс”.
– Як, на твою думку, можна виживати творчим людям, особливо молодим у жорстокому сучасному матеріалізованому світі?
– Створювати високоякісний продукт і бути оптимістом. Робота ніколи не пропадає дарма. Останні роки я трохи перетнулась із молоддю, яка брала участь у конкурсі Міжнародної україно-німецької літературної премії імені Олеся Гончара. Читала їхні неопубліковані твори, трохи спілкувалась на врученнях премії. І я від них в захопленні – там такий спектр, така образність, такі історії, така любов, що в жодному американському літературному журналі за останніх десять років я такого не зустрічала. Більшість з них – ще недруковані автори, дехто – мають перші книжки. А самі вони, ці молоді люди з усіх куточків України – чудові, талановиті, впевнені і сповнені оптимізму. За ними – майбутнє і їхній персональний вибір жити з мистецтвом мені дуже співзвучний.
І те, що впевнено намагаються створити і здійснити свою українську казку про щасливе, багате і красиве життя на рідній землі.
– Дякую за цікаву і щиру бесіду. Хай бог помагає здійснити вам всі ваші мрії і проекти!
Розмовляла Галина Тарасюк