Йдеться про покоління, яке свою дитячу самотність перетворило на емоційну витривалість.
Люди, які в дитинстві росли фактично самі - поверталися додому після школи в порожні квартири, самостійно вирішували свої проблеми і їли те, що було в холодильнику, - отримали дивовижну здатність переносити самотність. Про це психолог Лахлан Браун пише на шпальтах видання VegOut.
За його словами, ці люди рано зрозуміли, що бути наодинці - це не надзвичайна ситуація, і їм вдалося свою "тиху самостійність" перетворити на "своєрідну емоційну витривалість, яку мало хто ще має".
За словами автора, термін latchkey kid ("дитина із ключем на шиї") став популярним у 1970-80-х роках і описував дітей, які після школи поверталися в порожній дім, бо обоє батьки працювали. Він навів дані дослідженні 2004 року, у якому це покоління було назване одним із "найменш доглянутих". Браун пояснив, що таке явище було зумовлене зростанням рівня розлучень і збільшенням участі жінок на ринку праці в той час, коли системного позашкільного догляду за дітьми фактично не існувало.
При цьому, пише психолог, протягом років вважалося, що це погано, що діти, залишені самі на себе, страждатимуть. І для деяких, особливо дуже маленьких або тих, хто перебував у небезпечних умовах, це справді було так, погодився він.
Але для великої кількості таких дітей години без нагляду не призвели до шкоди, зауважив Браун, а сформували специфічну психологічну здатність, яку дослідники лише зараз починають повністю усвідомлювати.
Браун пригадав роботу британського психоаналітика Дональда Віннікотта 1958 року, у якій той стверджував, що здатність бути наодинці - одна з найважливіших ознак емоційної зрілості. Він чітко відрізняв її від ізоляції чи самотності як страждання. Ішлося не про відчуження, а про позитивну навичку - психологічну здатність існувати у власній компанії без тривоги, пише психолог.
"Його ключова ідея була парадоксальною: здатність бути наодинці формується через досвід самотності у присутності надійної людини. Дитина, яка знає, що батько чи мати поруч, навіть якщо вони не взаємодіють активно, поступово формує внутрішнє відчуття безпеки. З часом це відчуття стає "переносним" - його можна брати із собою в порожні кімнати, тихі вечори та довгі періоди без структури, не відчуваючи покинутості", - пояснив Браун.
Він підкреслив, що досвід "дітей із ключем на шиї" не зовсім відповідав цьому опису, адже батьків насправді не було в сусідній кімнаті - вони були на роботі. Але, за його словами, для багатьох дітей, особливо тих, хто знав, що їх люблять і що батьки повернуться, відбувалося щось подібне: самотність для них стала не травмою, а тренуванням.
Дослідження 1996 року перевірило концепцію Віннікотта на практиці, опитавши 500 дорослих у США щодо їхнього ставлення до самотності. Науковці виявили, що люди, яким комфортно наодинці, мають нижчий рівень депресії, менше фізичних симптомів і вищу задоволеність життям, розповів Браун і додав, що здатність бути наодинці - це не просто риса характеру, а справжній психологічний ресурс.
За словами автора, цей досвід дав мільйонам дітей тисячі годин неструктурованого часу наодинці саме в той період розвитку, коли мозок вчиться саморегуляції.
"Не було додатків. Не було запланованих занять. Не було батьків, які пояснюють або підказують рішення. Тобі було нудно - і ти мав придумати, що з цим робити. Ти лякався шуму - і мусив заспокоїти себе. Ти був голодний - і шукав, що поїсти. Ти відчував самотність - і мав пережити це або знайти спосіб заповнити час", - йдеться у статті.
Психолог пояснив, що кожен із цих мікродосвідів був уроком саморегуляції, причому не тієї, яку дають на заняттях чи в терапії, а тієї, що формується через багаторазове повторення і завдяки цьому стає автоматичною.
Браун пише, що покоління до "дітей із ключем на шиї" переважно мало матерів-домогосподарок. Діти поверталися додому в кероване середовище, де були структура, нагляд, турбота, але вони мали менше простору для формування витривалості до самотності.
"Наступні покоління отримали іншу форму контролю: організовану активність. Футбол, репетитори, музика, заплановані зустрічі. А згодом - смартфони, які гарантували, що навіть фізично наодинці дитина ніколи не залишається наодинці зі своїми думками", - зазначив він.
Таким чином, а його думку, покоління "дітей із ключем на шиї" опинилося в унікальному історичному вікні, де умови були ідеальними для формування людей, яким справді комфортно у власній компанії.
"Я думаю про це у своєму житті в Сайгоні. Я можу сидіти на балконі годину, дивитися на мотоцикли й думати ні про що. І це відчувається як розкіш, а не покарання. Моя дружина іноді дивиться на мене в такі моменти й питає, чи все гаразд. У мене більше ніж гаразд. Це мій найприродніший стан", - розповів Браун.
Він додав, що ця здатність не прийшла з мудрості чи дисципліни, а з’явилася завдяки сотням порожніх післяобідніх годин, коли нікого не було вдома, і він змушений був "навчитися бути собі компанією".
Водночас Браун визнає, що деякі "діти з ключем на шиї" справді були занедбані, деякі боялися, деякі жили в небезпечних умовах, "але для великої більшості - тих, хто мав відносно стабільне життя і батьків, які просто працювали, - цей досвід сформував конкретну й вимірювану якість: комфорт із самотністю, який працює як психологічний ресурс протягом усього життя".
Раніше УНІАН розповідав, чому після 60 одні люди ще довго активні, а інші - різко "здають". Психолог Лахлан Браун дав пораду старшим людям, які відчули, що сповільнюються. За його словами, починати треба не з дієт чи прийому добавок, а із трьох запитань: "Де мене чекають завтра?", "Хто помітить, якщо я не прийду?" і "Що я ще не завершив?".
"Якщо ви можете відповісти на всі три - з вами все буде добре. Якщо ні - це не означає, що ви старієте. Це означає, що ви перестали знаходити приводи залишатися "в грі". А саме ця "гра", як показують дослідження, і є тим, що підтримує життя", - підкреслив він.