Україна зуміла закріпити за собою репутацію вередливої дитини, з якою неможливо мати справу: Замість того, щоб працювати над своїми проблемами, вона вперто тупала ніжкою, кричачи “Хочу в ЄС!”.
Останнє повідомлення про “фрустрацію” Солани щодо українського керівництва викликало хвилю емоцій на українських політичних форумах в інтернеті та ряд зловтішних повідомлень на російських. Разом з тим, заява залишилася повністю некоментованою провідними політичними гравцями України. Хоча коментарів та висновків вона варта.
Реакція української влади, з одного боку, цілком зрозуміла: заява європейського представника із спільної зовнішньої та безпекової політики припала на початок активної президентської кампанії в Україні, в якій “прозахідний табір” в українській політиці активно використовує тему вступу до ЄС у своїй риториці. Тому виступ Солани іде напереріз спробам європейського позиціонування всередині “прозахідного табору”. Разом з тим, через широку популярність теми у всіх без винятку колах виборців (на відміну від теми вступу до НАТО), гостра заява мала зачепити і потенційних виборців протилежного табору.
Така позиція не сигналізує анти-української настанови ЄС, вона є радше ознакою повернення до “реальної політики” (у значенні Realpolitik), що стало особливо актуальним під час економічної кризи. Тому зловтіха з боку російських аналітичних джерел є насправді дуже передчасною. Але сам факт настільки відкритої заяви про “зачинені двері” для України повинен дати поштовх для української влади та суспільства до такого ж повернення до “реальної політики”, яка, разом з тим не повинна означати однобічного зближення з Російською Федерацією (в інтерпретації політичних сил, що базуються на проросійських настроях електорату).
Справжньою подією даної ситуації є не сама заява Солани (під час відповіді на запитання він сам зізнався, що, наприклад, ніколи не міг собі уявити такого швидкого членства Албанії в НАТО), а те, що за дріб’язковими війнами за політичний вплив колишні союзники по помаранчевому табору втратили здатність бачити більш далекострокову і глобальну перспективу і, що найгірше, це уже давно цілком очевидно для європейських партнерів. Втрата обличчя у цьому випадку означає втрату довіри, а отже про спільну побудову різноманітних альянсів (енергетичного, безпекового, військового тощо) на більш-менш рівноправних засадах говорити стає все важче. Глобальною ж перспективою будь-якої без винятку української влади має на даному етапі стати створення умов стабілізації політичної і економічної ситуації в країні та досягнення хоча б якоїсь єдності політичних еліт. Чи відбудеться це ціною “ширки”, надання російській статусу офіційної/другої державної мови, не має для ЄС жодного значення, тому наївним є уявлення про ЄС, як про певного морального арбітра, який підтримає “правильне” або відкине “неправильне” вирішення проблеми.
Солана експліцитно на цьому наголошує і саме ця частина його промови, що пройшла майже непоміченою в українських медіа, мала б стати дзвіночком занепокоєння для української політичної еліти. У промові, зокрема, говорячи про виклики глобалізації і шляхи їх подолання, Солана підкреслює важливість “добре керованих” держав: “Щоб справитися з глобалізованим світом, необхідно дві речі: по-перше, добре керовані держави. Слабкі держави є жахом для тих, хто у них живе, але також і проблемою для решти з нас. А це те, чого іноземці (тобто, впливи ззовні країни – О.К.) не можуть дати; лише місцеві (національна влада – О.К.) можуть цього досягти. Ми можемо допомогти. Але, зрештою, це – їх відповідальність. Разом з тим, їх невдачі відбиваються на нас. Це – основна дилема дипломатії у наш демократичний час”.
Очевидно, що на фоні глобальних викликів людству українська влада та те, як добре (читай – ефективно) вона керує державою, виглядає, м’яко кажучи, дещо безпорадно. Аргумент Солани у його відповіді на “українське запитання” (яке, до речі, було також пов’язане і з грузинським) спрямований саме на цей аспект: він виглядає цілковито логічним як в контексті Гарвардської промови Солани, так і в світлі усієї риторики ЄС протягом останнього часу, включно з повністю позитивною реакцією ЄС на рішення США про нерозміщення сил ПРО в Польщі та Чехії (про ляпаса Польщі саме у день 70-ї річниці введення радянських військ до Західної України, що знаменував завершення існування Польщі у її довоєнних кордонах та вже передбачав її не зовсім притомний фізичний “зсув” на Захід, також ніхто у ЄС не згадував). Як українська верхівка, так – і насамперед! – український електорат напередодні виборів президента повинні задуматися над тим, що навіть Росія, автократичність якої вже не викликає сумнівів ні у кого на Заході, все ще виглядає більш “добре керованою” (незважаючи на неймовірні виклики, які стоять перед нею – включно з сибірським та демографічним питаннями), ніж вже багато в чому демократична Україна.
Україна зуміла закріпити за собою репутацію вередливої дитини, з якою неможливо мати справу: замість того, щоб працювати над своїми внутрішніми економічними та політичними проблемами, вона вперто тупала ніжкою, кричачи “Хочу в ЄС!”, тим самим зовсім не полегшуючи завдання доведення переваг від її членства у ЄС навіть для таких прихильних до України євробюрократів, як Солана. В той же час, ЄС, який сам зараз зайнятий внутрішніми та зовнішніми викликами глобального характеру, зовсім не приваблений перспективою прийняття у члени неосяжної за територією країни, що не здатна вирішувати свої власні проблеми і постійно потребує зовнішніх третейських суддів у внутрішніх суперечках.
Навіть саме уявлення про ЄС (ту міфологічну “Європу”) в Україні та про її (України) місце в ній базується не на якихось реальних досвідах, а на досить ідеалізованих стереотипах пост-радянського типу. (І тут, на жаль, зовсім не використовується потенціал чисельних українських студентів за кордоном, які мають практичний досвід і розуміння як Заходу, так і України і про чиє залучення свого часу так багато говорили Президент Віктор Ющенко та один з перших урядових “євроінтеграторів” Олег Рибачук.) Незважаючи на всю литовську, польську та австро-угорську історичну спадщину України, якесь історичне чи географічне “право” на місце в об’єднаній Європі не є для ЄС беззаперечною істиною. Навіть навпаки: панує розуміння, що недостатньо лише словесних заяв (серед європейських бюрократів існує жарт про Україну на кшталт “вони вирішили проблему – створили комісію”), а необхідні напружені практичні зусилля з боку України (як керівництва держави, так і пересічних громадян) з трансформації і країни, і всього суспільства. ЄС зовсім не відчуває якоїсь історичної відповідальності перед Україною і не почувається зобов’язаним витягувати її з тієї ями, у яку вона сама себе завела. Натомість превалює переконання, що проблеми України – це її власні проблеми. Разом з тим Україна або зовсім не працює над їх вирішенням, або надто повільна у своїх діях, проводячи життєво необхідні реформи так, ніби вона робить послугу ЄС, а не працює у власних інтересах. Шантаж ЄС про можливий “поворот до Росії” у разі недостатнього стимулювання з боку ЄС – контрпродуктивний і не додає діалогу більшої динаміки.
Очевидно, Україні варто дозріти і взяти опіку про власну долю у свої руки, не очікуючи інфантильно на похвалу чи штурхана з боку того чи іншого “дорослого дядечки” – Росії, ЄС чи США. Заява Солани повинна стати не причиною для чергової хвилі самобичування чи сплеску українського фаталізму, а поштовхом до реальних, а не показних реформ у правосудді, енергетичному секторі, системі державного управління тощо. Мотивація має зводитися до того, що робляться вони не для когось, а для себе і задля власного виживання та конкурентноздатності як держави та різноетнічної, територіально великої та потенційно сильної нації. Тому що момент справді критичний і будь-яке зволікання може стати визначальним для долі країни. На жаль, саме цього - усвідомлення критичності моменту - бракує українській політичній верхівці.
Насамкінець, варто ще раз звернутися до запитання та відповіді Солани, щоб бачити їх у контексті і відповідно реагувати. Запитання було задане Гарвардським колегою-аспірантом зі славістики і прозвучало наступним чином: “Моє запитання стосується Східної Європи загалом. Виходячи із заяви Президента США Барака Обами сьогодні (про нерозміщення ПРО в Чехії та Польщі – О.К.) та з того факту, що НАТО, як видається, залишає Східну Європу наодинці, чи має ЄС намір продовжувати тісні стосунки з Україною та Грузією, що знаходяться в самопроголошеній Росією сфері її впливу? Зокрема, якщо б Україна та Грузія подали заяву на членство у ЄС, чи була б вона розглянута за Вашої каденції у ЄС?”
Одна з перших зустрічей Хав’єра Солани з новообраним Президентом України Віктором Ющенком, 23 лютого 2005 року. Тоді європейці ще були сповнені сподівань в новій українській владі. |
Як у своїй промові, так і у відповідях на запитання Солана представив офіційну позицію ЄС, яка може бути інтерпретована як нищівна і відкрита поразка проєвропейського курсу України, особливо для умовного “демократичного табору”. Натомість її варто розуміти як чіткий сигнал, що час порожніх слів завершився і Україні варто почати діяти, насамперед, у власних інтересах.
Олег Коцюба (Кембридж, США)
Олег Коцюба – експерт з українсько-європейських стосунків, зокрема у трикутнику Україна-Європа-Росія, вільний журналіст, перекладач, учасник та співорганізатор багатьох форумів та круглих столів з питань українсько-європейського співробітництва. Отримав вищу освіту в Україні, Німеччині та США, зараз аспірант департаменту славістики Гарвардського університету за напрямом “Україністика”.
P.S. Повна відео-версія Гарвардського виступу Солани буде доступна на YouTube –каналі курсу Коккаліс Школи Управління ім. Кеннеді з середини поточного тижня .