Президент Володимир Зеленський повернув до мінського переговорного процесу по врегулюванню ситуації на Донбасі Леоніда Кучму. Кучма вже очолював Тристоронню контактну групу за часів президентства Порошенка, але торік у вересні залишив її. Сам Леонід Данилович зазначив, що раніше виконував роль «весільного генерала», а тепер «прийматиме рішення».
Кучма тоді поставив свій підпис під Комплексом заходів, документом, який ми називаємо «Мінськими домовленостями». Але, з точки зору українського права, цей документ не зрозуміло що собою являє: він не є частиною внутрішнього українського законодавства, він не є нашим міжнародним зобов’язанням (оскільки міжнародні угоди укладаються в інший спосіб, й інші люди підписують їх). Бо, відповідно до закону, український екс-президент не має права від імені держави підписувати якісь «фільчині грамоти».
По суті, то було намагання Порошенка грати – робити щось напівлегальне, аби потім можна було від цього відмовлятися в разі потреби.
Але всі домовленості, які досягалися в Мінську, не були прив’язані до державної політики та бюрократичних механізмів. Всі люди, які брали участь у мінському переговорному процесі, включаючи й дипломатів, були приватними особами, які намагалися чогось досягнути в якості переговірників. Їх прагнення припинити війну та зусилля із вирішення нагальних проблем безумовно заслуговують на валику повагу. Проте це не було частиною державної політики, це не було державною структурою, тому і не могло принести жодного результату.
Для України мета мінських перемовин – зупинити війну, для Росії – обмежити суверенітет України. Отже, я дуже сподіваюся, що у Кучми не буде настільки широких повноважень, які б дозволили йому аж настільки впливати на політику України, щоб погоджуватися на «компроміси», які шкодитимуть нашому суверенітету. Наприклад, таким компромісом не може бути відмова від нашого майбутнього членства в НАТО і ЄС та повернення натомість у зону впливу Російської Федерації.
Кучма намагається використати позитивний меседж Зеленського про те, що потрібно нарешті домогтися припинення вогню і почати домовлятися, бо нікому ця війна не потрібна. Але наївною людиною Леоніда Даниловича точно не назвеш. Зеленському ще доведеться пройти шлях до усвідомлення того, що звіра не можна нагодувати – він завжди голодний, і всі компроміси з Росією можливі тільки за наш рахунок.
Кучма не має жодних ілюзій щодо Росії. Він чудово знає, що з нею неможливо цивілізовано домовлятись
Кучма дійшов такого висновку і збагнув це ще у 2003 році. І до того траплялися різні конфліктні ситуації з Росією, але саме у 2003-му розгорівся конфлікт довкола коси Тузла. Україна і Росія тоді опинилися на межі реальної війни. Та згодом шляхом тиску на Україну Росія спромоглася змінити статус Керченської протоки та Азовського моря на більш вигідний для себе. Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки є результатом так званих «компромісів» і, на превеликий жаль, досі діє.
Тож Кучма не має жодних ілюзій щодо Росії. Він чудово знає, що з нею неможливо цивілізовано домовлятись. Зеленському ж доведеться пройти цей шлях і збагнути це.
Що буде з «Мінськом» при Зеленському? Чи не чекає на нас ще п’ять років безрезультативних порожніх і довгих розмов? Тут слід зрозуміти ключову річ: ані від формату, ані від імені людини, яка є українським президентом, жодним чином не залежать цілі Росії стосовно України. Це більше визначає наявність ресурсної бази, яка дозволяє продовжувати таку політику. Антиросійські санкції – і загальні, і кримські – доволі боляче б’ють по економіці Росії. Але їх недостатньо, аби підірвати ресурсну базу та унеможливити продовження агресії Росії проти України.
І питання не в тому, наскільки гарні ідеї у Зеленського, наскільки правильніше він поводитиметься, на відміну від Порошенка. Проблема – в тому, що Росія не відмовляється від своїх цілей та, на жаль, має ресурси продовжувати свою агресивну політику.
Поступ у вирішенні російсько-української проблеми можливий, якщо Москва вирішить, що для неї буде краще зробити півкроку вперед і «заморозити» конфлікт. А очікувати, що Росія віддасть Україні окуповані території, даремно. Москва не піде на це, бо такий крок стане великим ударом по іміджу російської влади. Навіщо Кремлю це робити, якщо це – інвестиція, яка може приносити дивіденди? Адже «заморожений» конфлікт із періодичною ескалацією впливатиме на всю українську політику, економіку, гуманітарну сферу. Це те, що може дестабілізувати будь-якого президента України в будь-який момент. Такий інструмент Росія точно не віддасть.
Отже, ефективність мінських перемов залежить не від зміни форматів, не від імені українського президента, не від зміни переговірників, не від участі Кучми в переговорах на мінському майданчику або виходу Марчука з переговорів. Питання в іншому – у здатності Росії продовжувати курс, яким вона зараз рухається, у наявності ресурсів у неї. А все це і при Зеленському поки що залишається таким самим, як було і під час президентства Порошенка.
Все, що дотепер говорив Зеленський, є абсолютно прийнятним і відповідає Мінським домовленостям: припинення вогню, відведення техніки, щоб створити умови для подальшого мирного процесу, а також обмін полоненими за формулою «всіх на всіх». Якщо це буде зроблено Росією, то це буде сигналом для України і світу, що Москва готова змінити свою поведінку.
Однак сумнівним виглядає те, що може спрацювати формула «всіх на всіх». Якщо говорити про звільнення українських моряків (Зеленський заявляв, що це для нього це – пріоритетна задача), то це ще можливо. Але абсолютно усіх полонених виміняти неможливо. Оскільки, наприклад, українські журналісти, які сидять у російських тюрмах, засуджені за кримінальними статтями про тероризм – Путін не піде на їх обмін. Як йому пояснити власному плебсу, що ці люди можуть бути звільнені та обміняні на російських військовослужбовців? Це неможливо, з точки зору міфології, яка створена путінським режимом щодо того, що відбувається в Україні та ким є українські громадяни, захоплені в Донецьку, Луганську і Криму.