Учора cповнилося 45 років від часу першої перемоги київського „Динамо” в чемпіонатах СРСР. Нинішнє покоління „Динамо” відзначило цей ювілей черговою поразкою на євроарені, поступившись французькому „Ліону” – 0:3.
Нині гра на виліт змінилася груповим турніром, який обертається солідними фінансовими здобутками для лідерів континентального футболу й показовими уроками-екзекуціями для аутсайдерів, що потрапляють під роздачу.
Прикро бачити в такій ролі хлопчиків для побиття київське “Динамо”, яке цього року перевершило весь ліміт невдач.
1:4, 1:5, 0:3 – так наше „Динамо” ще не грало в Лізі чемпіонів. Та нікуди дітися, рахунок цілком по грі, у жодному матчі динамівці і близько не стояли хоча б до нічиєї.
У вчорашньому матчі також.
Прикро те, що зіставлення динамівців з суперниками по групі наочно висвітлює разючу різницю в класі, індивідуальній майстерності гравців. На поле виходять дві команди, грають за одними правилами, виконують схожі тактико-технічні прийоми, але в однієї команди м’яч слухається волі футболістів, а в іншої – ні.
Показовим у цьому аспекті можна вважати два штрафних удари, виконаних Жуніньо і Гавранчичем, послідовно в першому та другому таймах. Били майже з однієї точки, але результати діаметрально протилежні. Бразилець поклав м’яча у ворота „Динамо” немов рукою, а серб просто і без вигадки влупив у стінку. Той же Келлстрем на 38-й хвилині матчу легко й невимушено „зробив” захист динамівців, а наш Шацьких у одному з гострих епізодів у штрафному майданчику гостей відлетів від Кріса, не витримавши силової боротьби, хоча був першим на м’ячі.
Проте чимдалі це все нагадувало не те що імітацію гри, але холості оберти номінально потужного двигуна. У вирішальні моменти останнього пасу, останнього удару все в динамівців виходило не так, в недодачу, не в такт, не туди.
І ці неточності визначили долю матчу, натомість французам вдавалося все. Ні в кого не залишалося сумнівів, що за їхнього бажання рахунок матчу міг би бути ще неприємнішим для господарів.
Думаю, це першими зрозуміли самі динамівці й після перерви грали неначе за інерцією. Приміром, Мілевського вже не було помітно на вістрі атак, він чомусь зосередився на підбираннях м’яча, аж доки, заробивши попередження, пішов з поля. Запам’ятався лише один його гострий удар головою в дебюті матчу.
Отже, третя поразка поспіль й шанси збереглися хіба що на боротьбу зі „Стяуа” за перехід у Кубок УЄФА.
Визнаємо, що в „Динамо” не грають суперзірки, і загальний рівень українського футболу не такий, щоб у ньому вони зростали. Але при тому президент клубу Ігор Суркіс вважає, що в нього є гравці досить високого рівня, яким навіть роблять „серйозні пропозиції” солідні клуби.
То що ж заважає цим гравцям розкритися в „Динамо”? Куди дівається майстерність, приміром, Верпаковскіса, Черната, того ж таки Клебера, які з приходом у „Динамо” починають показувати гіршу гру, ніж доти?
Олег Олійник