«Що може бути таємне у визвольній боротьбі середини минулого століття? Тільки агентура. Та й та вже не існує. А існують тільки нащадки...» Біля СБУ відбулася акція протесту… Репортаж
«Що може бути таємне у визвольній боротьбі середини минулого століття? Тільки агентура. Та й та вже не існує. А існують тільки нащадки...» Біля СБУ відбулася акція протесту…
“Приходь, здавайся!” – під таким гаслом сьогодні біля центрального офісу СБУ в столиці пройшла акція-протест проти кримінального переслідування істориків, цензури історії і перевищення СБУ своїх повноважень.
Нагадаємо, днями одного з головних дослідників УПА, директора львівського Національного музею меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (який було створено за президента Ющенка і який перебував у структурі СБУ) Руслана Забілого затримали співробітники СБУ, щойно він зійшов з львівського потягу на столичну платформу. Пана Забілого запросили в автомобіль, відвезли в офіс, де протримали 14 годин, “опитуючи” на історичні теми.
Учасники пікету тримають плакати з написами: “Ні КГБізації СБУ”, “Ні реанімації КДБ”, “Стоп КГБ”, “ЧеКа в минуле”. Перед початком символічної ходи до офісу СБУ мітингувальникам роздають диски з матеріалами з архіву СБУ, які стали відомі громадськості завдяки зусиллям Забілого.
– СБУ шукає третіх осіб, для яких призначалася ця інформація. Ми, як законослухняні громадяни, розкажемо СБУ, що ми і є тими третіми особами. Прошу підняти диски вгору, – звертається до учасників історик Володимир В’ятрович, колишній директор архіву Служби безпеки. – Цю інформацію везли для всього українського народу. Забілий віз інформацію для мене. Забілий віз інформацію для кожного.
З наліпками “Забілий віз інформацію для мене” народ рухається до будівлі, скандуючи: “Історикам свободу!”, “Ганьба СБУ”, “Хорошковського у відставку!”
– СБУ перетворюється в каральний орган. СБУ застосовує чекістські методи 1937 року, – скандує В’ятрович. – Це не пройде. Ми живемо в незалежній Україні. Якщо ми будемо мовчати – 37-й рік повториться, але ми не будемо мовчати.
Перед будівлею служби безпеки учасники пікету викладають з дисків цифру зі знаком запитання «37?». На знак того, що не допустять повернення терору 1937 року.
Громадськість нагадує СБУ, що її справа – ловити корупціонерів, а не істориків.
Багаторічний політв’язень радянських тюрем і таборів, відомий громадський діяч, народний депутат Левко Лук’яненко теж бере участь у акції.
Степан Хмара і Левко Лук`яненко |
– Москва не зацікавлена в тому, аби були розсекречені й показані українській нації методи знищення українців, – розповідає він журналістам. – І наша влада на чолі з президентом Януковичем стоїть на позиціях московських, а не українських. Його заява в Раді Європи про те, що в Україні геноциду не було, – це замовлення Москви, і він його виконав. Янукович служить не українській нації, а Москві. Ми категорично протестуємо проти такої влади, і в тому числі Хорошковського, який безпосередньо керував арештом документів ученого.
На мітинг завітала й письменниця Оксана Забужко, тримаючи в руках свій останній роман “Музей покинутих секретів” – “про любов і смерть на тлі подій, які відбувалися в УПА”. Письменниця провела своєрідний брифінг, виступивши зі зверненням до представників СБУ.
Учасник акції Василь Овсієнко тримає плакат з написом: “Ми, колишні політв’язні, – живі носії таємної інформації про злочини КГБ/КПСС”. Він був ув’язнений тричі, починаючи з 1973 року. За розповсюдження українського самвидаву.
– У цій хаті я провів 13 місяців, – киває пан Овсієнко на будівлю СБУ. – А загалом 13,5 років ув’язнення... Розповсюджував працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, “Український вісник”, який видавав Чорновіл, статті Сверстюка, вірші Холодного... Руслана Забілого винуватять у тому, що він збирався передати таємну інформацію третім особам на електронних носіях. Сьогодні колишня політв’язенка Ірина Калинець сказала мені по телефону, що в музеї “Тюрма на Лонцького” вилучено записи спогадів політв’язнів. А в Забілого вилучено матеріали про ОУН і УПА. Ось які державні таємниці КДБ СРСР оберігає Хорошковський.
– Не можна! Зніміть! Тримайте в руках! – намагається зупиняти мітингувальників правоохоронець, але під спалахами фотокамер ні з чим зникає в натовпі.
В’ятрович запевняє, що в Забілого були документи, які розповідають про політичні репресії в Радянському Союзі й про боротьбу українського визвольного руху і державної таємниці вони не становили.
– Такі самі документи є в мене й у десятків, якщо не сотень істориків як в Україні, так і за кордоном. Більшість матеріалів стосується УПА. Наприклад, звіт про боротьбу УПА з німцями. А також документи щодо терору 1937 року. “Розстріляні списки”, тобто списки людей з написом “расстрелять”. Цінна інформація, яка не мала й нічого не може мати спільного з державною таємницею... Згідно з законом про державну таємницю такою таємницею вважається інформація, розголошення якої може завдати шкоди національним інтересам України. Очевидно, що ця інформація не може завдати шкоди. У законі чітко вказано, що не може вважатися державною таємницею інформація про порушення прав і свобод громадян, тобто про політичні репресії. Складається враження, що СБУ або демонструє цілковитий юридичний нігілізм і незнання права, або це відверта нахабна акція залякування.
Робота з розсекречення архіву СБУ розпочалася у 2008 році. Але, на думку В’ятровича, розсекречено лише 10%. До решти документів руки не дійшли. Тобто роботи в нинішнього керівництва СБУ могло б вистачити. Проте бажання немає. Більшість документів у архівах служби безпеки – про політичні репресії, незаконні арешти, депортації, розстріли. В’ятрович запевняє, що ця інформація за визначенням не може бути таємною.
Що стосується долі Руслана Забілого, то він зараз у Києві, днями повернеться в рідний Львів. Жодних процесуальних дій щодо нього СБУ поки що не вживала, ніяких звинувачень не висувала. В’ятрович також наголошує, що допит процесуально не був оформлений і в СБУ хочуть представити його як “розмову” з Забілим.
Подібні акції-протести під стінами регіональних осередків СБУ пройшли сьогодні в Херсоні, Черкасах, Харкові.
Ми вирішили поцікавитися, чи може в принципі історія бути предметом державної таємниці і як має відбуватися процес розсекречення архівів.
Ні. Ані в розвинених демократичних країнах, ані в Україні історія не може бути державною таємницею. Є закон, який дуже чітко регламентує, що таке державна таємниця. І є ще цікавий документ – звіт відомостей про державну таємницю, у якому чітко перелічено, які види інформації є таємними. Історичної інформації там немає. Ці документи не повинні бути засекреченими, тому що вони ніколи не містили грифів Української держави. У жодному з них немає грифів “таємно” чи “цілком таємно”. Є грифи Радянської держави “секретно” і “совершенно секретно”, які, згідно з українським законодавством не чинні й не мають жодної сили.
Процес розсекречення – це бюрократична процедура, яку ми започаткували для приведення у відповідність до чинного законодавства нинішньої ситуації. По суті, з боку СБУ відбувалося порушення закону, тому що протягом 20 років існування Служби безпеки незаконно була недоступною інформація, яка не містить державної таємниці.
Це риторичне запитання. Історія є необхідним складником усякої національної ідентичності. Питання в тому, чию ідентичність боронить нинішнє керівництво СБУ. Чи воно боронить ідентичність українців, чи мертвого СРСР… Якщо трупа захищають їхні шефи в Москві, то нашому керівництву треба усвідомити, що то їхня ефесбешна медведівська й путінська проблема. Вони зараз підмахують своєму московському керівництву без розуміння того, що Москва палитиме свою країну, а їхня країна тут, і вони повинні залишатися в діалозі зі своїм суспільством і своєю країною. Поки вони цього не усвідомлять, говорити, що в Україні є СБУ, не доводиться.
“Музей покинутих секретів” написаний мною в безпосередній співпраці з галузевим державним архівом СБУ. Там є подяка за надані фотоматеріали. Це все доступно. Це все було. Це не є державна таємниця. Це розсекречені таємниці СРСР.
В умовах демократії і свободи історія, тобто минуле, не може бути таємницею.
Для держави, яка нормально розвивається, є речі, яка вона тримає в таємниці кілька десятків років. Наприклад, Англія. Робота її розвідки чи спецоперації є втаємничені 30 чи 50 років. Але в нас ідеться не про роботу Української незалежної держави. Екс-президент Ющенко зняв таємницю з документів до 1991 року, до проголошення Незалежності. Історія до цього часу не може бути таємницею. Заборонити й зробити ту інформацію таємницею – означає позбавити народ можливості знати свою історію. А без знання історії не може бути історичної свідомості, консолідації нації.
Пакт Рібентропа – Молотова – це історія. Але він упродовж десятиріч був державною таємницею, і цілком зрозуміло чому. Бо це було єдине пояснення, чому країни Балтії опинилися в складі Радянського Союзу. І коли цей пакт став предметом гласності, ці республіки СРСР спокійнісінько з нього вийшли.
Історія – це не тільки наука, це наше минуле. Але я справді не розумію, що таємне є у визвольній боротьбі середини минулого століття. Що може бути таємним? Тільки агентура. Та й та вже не існує. А існують тільки нащадки.
Яка практика розсекречення архівів? Є строк давності. У нас строк давності не був установлений. І кожний засекречений документ мала розсекречувати спеціально створена комісія. Це дуже марудна, трудомістка справа. Ось чому так багато засекречених матеріалів.
Яна Солнцева, фото Олега Петрасюка / УНІАН