Обвинувальний акт у кримінальному процесі не є ані вироком, ані доказом вини, його єдина функція – процесуально окреслити межі обвинувачення. За вимогами ст. 291 КПК України він має містити виклад фактичних обставин, які підтверджуються належними доказами, що є у матеріалах справи. Але у практиці органів досудового розслідування утвердилася тенденція сприймати сам факт складання обвинувального акта як підтвердження доведеності вини. Такий підхід трансформує акт із процесуального документа в інструмент формування громадської думки та створює ризик підміни презумпції невинуватості припущеннями обвинувачення.
Обвинувальний акт у кримінальному провадженні має характер підсумкового документа досудового розслідування, проте його функція полягає не у встановленні вини, а у формулюванні обвинувачення. Документ складається слідчим і затверджується прокурором, а його зміст визначає межі судового розгляду. Відтак, суд досліджує не всі зібрані матеріали розслідування, а лише щодо тих обставин, що знайшли відображення в тексті обвинувального акта. Це зумовлює ключове значення якості даного процесуального документа.
Перелік відомостей, які повинен містити обвинувальний акт чітко визначені статтею 291 КПК України, серед яких виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, формулювання обвинувачення, відомості про потерпілого та розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Своєю чергою стаття 290 КПК покладає на сторону обвинувачення після визнання зібраних під час досудового розслідування доказі достатніми для складання обвинувального акта та завершення досудового розслідування обов’язок повного розкриття матеріалів досудового розслідування стороні захисту.
Сукупність цих вимог має на меті унеможливлення побудови обвинувального акта на припущеннях чи оціночних судженнях. Виклад мають становити фактичні обставини, підтверджені належними й допустимими доказами, інакше про обґрунтованість обвинувачення не може бути й мови.
Таким чином, за законом обвинувальний акт є концентрованим викладом доведених фактів, що становить підґрунтя для оцінки судом обґрунтованості обвинувачення.
Але на практиці, де закриття провадження до складання обвинувального акта та направлення його до суду розцінюється як інституційна поразка органу розслідування, доказовий вакуум сторона обвинувачення нерідко заповнює риторичним туманом — узагальненими формулюваннями, що майстерно імітують наявність доказової субстанції, насправді будучи її симулякром.
Саме таку практику можна спостерігати у так званій "газовій справі" проти народного депутата Ярослава Дубневича, де правоохоронці назбирали більше 300 томів, але обґрунтованість обвинувачення викликає сумніви.
У "газовій справі" проти народного депутата Ярослава Дубневича обвинувальний акт характеризується значною деталізацією опису організації масштабної схеми. Слідство кваліфікує дії обвинуваченого як організацію (ч. 3 ст. 27 КК) заволодіння природним газом в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 191 КК) та легалізацію доходів, одержаних злочинним шляхом (ч. 3 ст. 209 КК).
За версією сторони обвинувачення, підприємства, що керували двома теплоелектроцентралями на Львівщині, щороку подавали до НКРЕКП недостовірні дані, що призводило до встановлення занижених тарифів на газ для виробництва теплової енергії та завищення обсягів газу у договорах із НАК "Нафтогаз України" порівняно з реальними потребами для цієї мети. Частина отриманого ресурсу використовувалася для виробництва електроенергії, яка реалізовувалася на ринку за комерційними цінами. Слідство вважає, що внаслідок створення такої документальної видимості державі в особі НАК "Нафтогаз України" завдано шкоди у розмірі понад 2,2 млрд грн через протиправне обернення природного газу на користь підприємств – власників ТЕЦ.
Для підтвердження фабули обвинувачення акт містить розгорнуті схеми "бізнес-групи", описи зв’язків між компаніями, а також посилання на використання іноземних юридичних інструментів (зокрема трастових структур у Кіпрі), які використовувались для прикриття конторою Дубневича над активами. Обвинувачення робить висновок, що саме з приймальні народного депутата здійснювалося централізоване управління об’єднанням бізнесів, а Дубневич, попри формальну відмову від частки у власності після обрання до парламенту, залишався фактичним керівником групи, отримував інформацію про рух коштів у групі та визначав напрямки їх використання
Водночас така побудова фабули переважно ґрунтується на описових реконструкціях і логічних припущеннях, а не на прямих доказах конкретних дій обвинуваченого. Структура фабули обвинувального акта зведена не на фундаменті прямих доказів, а на хитких описових реконструкціях та логічних допущень, що створює лише фасад доведеності. Наявність узагальнених формулювань на кшталт "делегував повноваження", "визначав механізм", "залишався фактичним керівником" без документальних підтверджень не може вважатися достатньою у сенсі допустимості доказів. Відсутність протоколів допитів із прямими вказівками, електронного листування чи підписаних документів свідчить про те, що реконструкція подій не підкріплюється фактичними носіями інформації, а отже, вступає в конфлікт із вимогами ст. 291 КПК України.
Таким чином, обвинувальний акт оперує категоріями, що створюють загальну картину масштабної організованої схеми, однак не містять належних індивідуалізованих доказів участі кола конкретних осіб і зокрема Дубневича.
Це призводить до ризику підміни предмета доказування описовими конструкціями ("narrativisation") замість матеріально підтверджених фактів, що суперечить як положенням національного процесуального права, так і стандартам "beyond reasonable doubt", закріпленим у практиці ЄСПЛ.
Одним із системних дефектів аналізованого обвинувального акта є використання логічної конструкції non sequitur ("не випливає"), коли із загальних фактів корпоративного впливу робиться висновок про організацію злочину.
Так, у тексті обвинувального акта фігурують формулювання на зразок "делегував повноваження", "делегував управління" "визначав загальний механізм", "залишався фактичним керівником", "маскував здійснення управлінської діяльності". Зрештою слідство робить висновок, що "Дубневич Я.В. не просто організовував вчинення злочину, а виступав його ключовим ініціатором та стратегом, контролюючи кожен етап реалізації злочинної схеми". Ці фрази виконують функцію опису ролей обвинуваченого, що необхідно для кваліфікації за ст. 27 КК України (співучасть). Однак вони не підкріплені документальними чи процесуально зафіксованими доказами. Відсутні як протоколи свідчень, де зафіксовані прямі розпорядження, так і електронне листування чи управлінські документи, що свідчать про його участь у конкретних діях.
У результаті доказова конструкція має формальний характер. Обвинувачення виходить із наявності загального впливу політика на бізнес-структуру та робить автоматичний висновок про організацію злочину. Такий висновок не відповідає ані вимогам ст. 91 КПК України (обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні), ані критерію доведеності "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt), усталеному практикою ЄСПЛ (справи Козинець проти України від 06.12.2007 (заява №75520/01), Сергій Савенко проти України" від 24.10.2013 (Заява №59731/09).
Відтак, у кримінальному процесі силогізм "контролював — отже, організував" є не просто хибним, а являє собою класичний non sequitur — інтелектуальну пастку, що підміняє необхідність доведення причинно-наслідкового зв’язку зручною презумпцією вини. Вона набуває особливої небезпеки тоді, коли використовується у підсумковому процесуальному документі, що визначає межі судового розгляду. Такі конструкції, переведені у площину доказування, не лише послаблюють обґрунтованість обвинувачення, але й ризикують призвести до фактичної підміни правових категорій припущеннями.
Ще одним характерним недоліком обвинувального акта у "газовій справі" є використання так званої "підміни тези" (substitution thesis), коли фактичні докази замінюються риторичними формулами про внутрішній психічний стан обвинуваченого.
Зокрема, акт містить стандартні конструкції на кшталт "усвідомлював", "мав намір", "вирішив", "прийняв рішення". Ці формулювання подаються як встановлені факти, хоча відповідних підтверджень у матеріалах провадження немає. Відсутні протоколи допитів із прямими висловлюваннями, листування чи інші документи, що могли б фіксувати реальний намір чи ухвалення рішень. Натомість сторона обвинувачення надає суду власну інтерпретацію внутрішнього стану особи.
Подібний підхід вступає у суперечність із конституційними засадами. Так, ст. 62 Конституції України прямо забороняє ґрунтувати звинувачення на припущеннях. Умисел, як обов’язковий елемент суб’єктивної сторони складу злочину, може й повинен доводитися лише на підставі об’єктивно зафіксованих даних (протоколів допитів, листування, фінансових операцій), що підтверджують спрямованість дій та внутрішнє ставлення особи до їх вчинення, а не через зухвале декларативне описання стороною обвинувачення "усвідомлював" чи "вирішив".
Практика ЄСПЛ також свідчить про недопустимість підміни доказової бази оціночними судженнями сторони обвинувачення. Зокрема, у справі Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine (Заява № 42310/04) Суд наголосив, що державні органи не можуть будувати обвинувачення на припущеннях або вузьких інтерпретаціях, що не мають об’єктивного підтвердження.
Отже, замість наведення підтверджених доказами фактів, сторона обвинувачення у даному випадку пропонує концептуальну інтерпретацію намірів обвинуваченого.
Така практика чинить небезпечний вплив на баланс процесуальних прав сторін, перетворюючи обвинувальний акт із концентрату доказів на риторичну конструкцію.
На особливу увагу в обвинувальному акті заслуговує використання схем, діаграм та інших графічних матеріалів. На перший погляд, вони створюють враження системності та ґрунтовності викладеної доказової бази. Проте в юридичному сенсі подібні візуалізації не становлять самостійного доказу. Їхня функція — допоміжна: полегшення сприйняття і пояснення контексту, але не заміна матеріальних даних.
Так, в обвинувальному акті проти Я. Дубневича наведені схеми, що ілюструють бізнес-структуру групи компаній, їхні зв’язки та підпорядкованість. Але із цих звʼязків не випливає факт учинення злочину. Водночас акт не містить належних посилань на документи чи інші джерела, які підтверджували б, що ці зв’язки реалізовувалися у конкретних кримінально релевантних діях (дорученнях, укладених договорах, виконаних фінансових операціях тощо), матеріали справи також не містять таких доказів.
Таким чином, схема виконує функцію пояснення, але не має доказової сили. Перенесення ілюстрації в площину доказування є прикладом помилки "form over substance": форма (візуально ефектна подача матеріалу) подається як доказ змісту (реального факту). З погляду процесуальної економії, таке подання може справляти значний психологічний вплив, але не наближає суд до істини.
Цей підхід суперечить принципам кримінального процесу, зокрема вимогам ст. 84, 85 КПК України, які визначають допустимі джерела доказів. Схема чи діаграма сама по собі, без підтверджуючої фактичної бази, не може відповідати критеріям належності й допустимості доказів.
У міжнародному праві аналогічна проблема трактувалася ЄСПЛ, який неодноразово наголошував, що "враження, створене доказами", не може замінити "належно встановлений факт" (див., наприклад, Taxquet v. Belgium, справа № 926/05).
Відтак використання графічних матеріалів у якості "псевдодоказів" свідчить про ризик підміни сутності формою. Це послаблює процесуальну якість обвинувального акта, трансформуючи його із концентрату верифікованих фактів у реконструкцію, стилізовану під науковий аналіз.
Найгірший варіант можливих маніпуляцій — це штучне створення підстав за браком фактичних даних.
Окремої уваги потребує спосіб визначення шкоди у "газовій справі". Злочини за ст. 191 КК України віднесено до злочинів проти власності, що передбачає наявність конкретного потерпілого та реальних майнових збитків. У досліджуваному обвинувальному акті прямо зазначено: "у кримінальному провадженні потерпілі відсутні", "під час досудового розслідування цивільний позов не заявлявся". Водночас у самому акті стверджується, що "внаслідок вчиненого Дубневичем Я.В. кримінального правопорушення спричинено тяжкі наслідки державним інтересам на суму 2 155 606 858,57 грн".
Це твердження не підтверджене фінансовою звітністю компанії чи процесуальним статусом потерпілого.
НАК "Нафтогаз України" не набув відповідного статусу у провадженні, а офіційні документи не містять відомостей про реальні збитки від описаних операцій. Такий підхід вступає в суперечність з елементами складу злочину за ст. 191 КК, адже відсутність потерпілого та фактичної майнової шкоди означає відсутність обов’язкових об’єктивних ознак діяння.
Слідство, однак, застосувало розрахунковий метод: порівняло фактичну ціну, сплачену за газ, із умовною ціною, яку підприємства "мали б" сплатити за іншим сценарієм використання ресурсу. Різницю проголошено збитками. По суті, це приклад фіктивного аргументу коли замість встановлення реальної шкоди будується гіпотетична модель альтернативного розвитку подій та визначається упущена вигода. Така методологія не відповідає принципу правової визначеності та вимогам ст. 62 Конституції України, яка забороняє засновувати обвинувачення на припущеннях.
Практика ЄСПЛ також підтверджує неспроможність подібних конструкцій. Суд неодноразово наголошував, що кримінальна відповідальність і санкції мають ґрунтуватися на встановлених фактах, а не умовних сценаріях чи абстрактних розрахунках.
Таким чином, у межах "газової справи" наявність "збитків" була побудована не на фактичних даних, а на припущенні щодо іншого, бажаного для обвинувачення, економічного результату. Це становить приклад фіктивного аргументу (fictitious reasoning), який не може вважатися належним чи допустимим доказом у кримінальному провадженні. Подібна практика створює небезпечний прецедент, коли обвинувачення може утримувати справу лише на основі гіпотетичних моделей без реального підтвердження матеріальної шкоди.
***
Аналіз обвинувального акта у так званій "газовій справі" Ярослава Дубневича демонструє низку характерних дефектів доказування, що можуть мати місце за відсутності належної доказової бази. Йдеться, зокрема, про використання логічних конструкцій, які не випливають із встановлених фактів (non sequitur), підміну фактичних обставин оціночними припущеннями (substitution thesis), застосування форми замість змісту (form over substance) та штучне створення аргументів шляхом гіпотетичних розрахунків (fictitious reasoning).
Усі ці прийоми не є лише риторичними недоліками — вони прямо суперечать приписам ст. 291 КПК України, яка вимагає викладу саме фактичних обставин, підтверджених доказами. Використання подібних конструкцій трансформує обвинувальний акт із концентрату доказів у документ, що виконує радше оціночну або політичну, ніж процесуальну функцію.
Правова небезпека такої практики полягає в тому, що кримінальне переслідування може бути ініційоване без достатнього підґрунтя — виключно з мотивів політичної доцільності чи економічної конкуренції. Це створює ризик зловживання кримінальним процесом і перетворює його із гарантії справедливості на інструмент тиску. У контексті верховенства права та практики ЄСПЛ подібні випадки відображають структурну проблему: відхід від моделі справедливого суду (ст. 6 Конвенції) і знецінення конституційного принципу презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України).
Таким чином, обвинувальний акт як ключовий процесуальний документ має ґрунтуватись на доказах та фактах, а не на припущеннях. Така практика перетворює обвинувальний акт із процесуального документа на політичний памфлет, покликаний легітимізувати переслідування ще до вироку суду. Це є прямою загрозою не лише для презумпції невинуватості, але й для самої ідеї правосуддя як раціональної, доказової діяльності. Лише за умови суворого дотримання вимог КПК та міжнародних стандартів доказування він може виконувати своє призначення — бути процесуальною основою для об’єктивного та справедливого судового розгляду. Загалом, проблема, піднята у "газовій справі", є не локальною, а системною.