На той час будівництво маяків, що забезпечували безпечне плавання суден, стало неминучим.
У радянську епоху один з найдивовижніших проєктів розвитку інфраструктури мав на меті вирішити проблему судноплавства в безлюдних та замерзлих північних регіонах, проте ця надзвичайно масштабна ідея врешті-решт перетворилася на серйозну загрозу для довкілля та безпеки. Про це пише Raketa.
"Північний морський шлях, що простягається вздовж понад 24 тисяч кілометрів арктичного узбережжя, під час хвилі індустріалізації ХХ століття набув виняткового стратегічного значення для торгівлі між Азією та Європою, тому будівництво маяків, що забезпечували безпечне плавання суден, стало неминучим. Однак через надзвичайно суворий клімат та екстремальний холод експлуатація маяків із постійною присутністю людей виявилася нездійсненною навіть за часів радянської влади", - розповіли у матеріалі.
Аби вирішити цю проблему, Москва вдалася до сміливого технологічного рішення та створила мережу автоматизованих об’єктів, оснащених радіоізотопними термоелектричними генераторами (РТГ).
Ці системи не були традиційними ядерними реакторами, а перетворювали тепло, що утворювалося під час радіоактивного розпаду, на електричну енергію, забезпечуючи напругу від 7 до 30 вольт, а також потужність до 80 ват – принцип дії був схожий на технологію, яку американці використовували для енергозабезпечення космічних зондів "Вояджер", "Кассіні" та "Нью Горизонс" у глибокому космосі.
"Натомість радянські конструктори, прагнучи економії, замість надзвичайно дорогого плутонію-238 використовували значно дешевші ізотопи стронцію-90, цезію-137 та церію-144, отримані з відпрацьованих теплових елементів. Ці автономні пристрої були розраховані на термін експлуатації 10–20 років, однак після розпаду Радянського Союзу в 1991 році обслуговування та нагляд за цими системами повністю припинилися", - йдеться у публікації.
Під час економічної кризи близько двохсот маяків з РТГ-приводом, розташованих у Мурманській та Архангельській областях, а також невідома кількість обʼєктів на далекосхідному узбережжі прийшли в занепад, залишившись без догляду.
До прикладу, у 1999 році в місті Кінгісепп, що біля естонського кордону, було виявлено викрадене та розібране металозбирачами ядро РТГ, яке випромінювала радіацію на місцевій автобусні зупинці. За два роки після цього, у 2001 році, у віддаленій грузинській долині річки Інгурі стався ще один інцидент - троє лісорубів під час таборування натрапили на два керамічні предмети радянських часів, що випромінювали тепло, внаслідок чого двоє з них отримали важке променеве захворювання та опіки.
Водночас міжнародна спільнота швидко зрозуміла зростаючу загрозу, тому за ініціативою Норвегії у 1997 році було розпочато масштабну програму очищенняю Лише за 10 років з маяків Кольського півострова було безпечно вилучено близько 60 РТГ-установок, а небезпечні джерела живлення замінено на сучасні сонячні батареї та нікель-кадмієві акумуляторні батареї.
"Попри успіхи програми, точна доля установок, розташованих у східному секторі північних територій, досі залишається частково нез’ясованою. Символом цієї дивної інженерної епохи став маяк "Аніва" біля острова Сахалін, який спочатку був побудований японцями у 1930-х роках, а в 1990-х отримав радянський радіоактивний генератор (РТГ). Прожектор цієї культової споруди працював аж до 2006 року, поки не було остаточно вилучено радіоактивне ядро, а сьогодні він, як занедбана руїна, зберігає пам’ять про технологічні надмірності часів холодної війни", - підсумувало видання.
Як писав УНІАН, СРСР хотів пробурити Землю на 15 км, але зупинився на 12. Зокрема одним із найбільших сюрпризів стало виявлення води на глибині, де вчені зовсім не очікували її знайти.
Також повідомлялось, що за часів радянської епохи Аральське море прирекли на загибель. Радянські гідрологи провели розрахунки ще до початку прокладання першого каналу та заявили, що море загине, але вони все одно погодили проєкт.