У сімдесят років цей чоловік почав вивчати італійську мову, а вже за рік переклав „Канцон’єро” Петрарки! Він не цурався друзів і чарки доброго вина, й радо консультував усіх колег, що зверталися до нього по допомогу…
Як ніхто, володів він усім огромом української мови. За нашої доби меркантилізму та бездуховности мовна культура зазнала такого занепаду, що в певних середовищах, зокрема, поміж газетярів та телевізійників, побутує думка про те, що українська мова нічим не відрізняється від російської, „ото тільки у словах закінчення не такі”, як висловилася одна прицуцувата журналістка. Погортайте книги, що переклав Анатоль Перепадя, бодай „Проби” Мішеля Монтеня чи „Дона Кіхота” Сервантеса – ви відкриєте для себе таку многоту українського слова, що перед ним померхне убога писанина сучасних газет і недолугі потуги телевізійних дикторів. Перепадя настільки легко працював з мовою, обертаючи тяжкі іншомовні звороти на зграбні конструкції українською, що рівного йому, либонь, не було й серед класиків української школи перекладу. То була якась грайлива, моцартіянська легкість – у ній вчувався зоряний передзвін вишніх сфер і та бездоганність, що межує із непогрішністю.
Був собі він невисоким худорлявим чоловіком, що добротливо і трохи лукаво зирив на співрозмовника крізь шкельця окулярів. Його особистість була світла, зичлива, сповнена оптимізму. Він заряджав своєю енергією і своїм прикладом кожного, хто з ним спілкувався, – ще б пак, у сімдесят років цей чоловік почав вивчати італійську мову, а вже за рік переклав „Канцон’єро” Петрарки! Він любив життя, полюбляв мандрувати (перебуваючи в Европі, об’їздив на велосипеді всю Францію й Іспанію), не цурався друзів і чарки доброго вина, й радо консультував усіх колег, що зверталися до нього по допомогу…
Так тяжко і гірко усвідомлювати тепер, що його вже немає.
Леонід Кононович