Київ декларуватиме проєвропейський курс, а сам водночас сповзатиме на Схід. Україні загрожуватиме потрапляння у залежність від Росії, яка знов пнеться у великі держави. Слабка Україна – в інтересах Росії. В інтересах Польщі – сильна Україна...
Президент Віктор Ющенко погодився, щоби прем’єром України став Віктор Янукович. Затіяв тим самим гру, котра вимагатиме від нього здібностей, яких досі він не демонстрував.
Ющенко також довів справу до укладення коаліції між „Нашою Україною”, яка його підтримує, та партією Регіонів. Обидва рішення мусили бути тяжкими та гіркими для прийняття. Але вони були найліпшими з можливих. Коли від помаранчевої коаліції лишилися лише спомини, альтернативами були або дострокові вибори, або віддання уряду коаліції Регіонів з соціалістами та комуністами. Таке розв’язання проблеми єдине послабило б домінування Януковича, оскільки нові вибори могли б відкрити двері до парламенту черговим радикальним угрупованням. Отже теоретично Ющенко міг не допустити коаліції з Януковичем – от тільки для держави це означало б катастрофу.
Нічого страшного
Рішення Ющенка може викликати відразу. Однак ті, хто каже, що зраджено ідеали Майдану, нехай пам’ятають, що Ющенко також стояв на Майдані. А якщо герої Помаранчевої революції зневажили її цінності, то це сталося раніше. А саме за часів прем’єрства Юлії Тимошенко, коли вибухнув скандал, що скінчився її відставкою, або ж коли Ющенко просив про підтримку Януковича для затвердження уряду і погоджувався на припинення „утисків опозиції”. Про цінності Майдану забули також, коли після березневих виборів у пожежному стилі постала і розпалася помаранчева коаліція. Цвях у її труну вбив Олександр Мороз, багато на совісті має Тимошенко, але левову частку відповідальності несе Президент. То він виступав у ролі понадпартійного арбітра, то підтримував власний тил, який не спромігся змусити його до поступок, і сам шантажував партнерів розмовами з Януковичем, хоча в ключові моменти задкував, заявляючи, що конкретні рішення не лежать у його компетенції. Минулого тижня він, власне, мусив лише з’їсти ту жабу, яку сам довго вигодовував.
Так само важливим є те, що Варшава сприйняла новини з Києва спокійно. Адже важко ображатися на дійсність. Воля до співпраці з новим урядом то є воля залучення України до сфери європейської демократії. Це про надії.
Нічого доброго
Тепер про загрози. Об’єднання країни може виявитися примарним. Для Східної України призначення Януковича є знищенням Тимошенко і упокоренням Ющенка. А лузери не є партнерами. Для західної частини країни Ющенко є зрадником. А зрадникам не довіряють. Президент втрачає вдвічі. Зиск отримують Янукович та Тимошенко, які навзаєм заглиблюються в популізм. Варто пам’ятати, що не президентська кампанія 2004 року була причиною розколу України. Культурний розділ країни є глибшим, ніж різниця між політиками. Налагодження співпраці між ними – це радше розбиття термометра, ніж зниження температури.
На Сході України домінує партія Регіонів. Як політично, так і економічно. Донбас є надзвичайно багатим і надзвичайно бідним. Багатим, оскільки його промисловість дає великі прибутки. Бідним, бо вони потрапляють не до бюджету держави, не до її жителів, а до кишені олігархів. Відносини в Донбасі характеризують як феодальні, а смертність там є в кілька разів вищою, аніж в інших частинах країни. Мафіозні зв’язки бізнесу та політики залишилися непорушними. Єдина надія на зміну ситуації була на вплив зі столиці. Тепер у столиці править Янукович. Родом з Донбасу.
До влади приходить політик не стільки проросійський, скільки пострадянський. І на своїй території приймати рішення він хоче сам. Проросійкість не є вадою в державах, сусідніх з Росією і великою мірою від неї залежних. Але Янукович тепло думає про Москву не тому, що любить росіян, але тому, що йому подобаються тамтешні політичні стандарти. То не є стандарти європейські. В розмовах з Москвою люди з Донецька почуваються вільно, там вони знаходять підтримку. А якщо не узгоджують інтереси, то ворогують на зрозумілих для себе засадах. І то не є засади європейські.
Наразі Москва радіє, оскільки має можливість відновити впливи, припинені революцією. Успішність українською промисловості залежить від енергії, яка постачається з Росії. А Путін обіцяє дешевий газ, ніби той наркодилер – взамін за щось. Чи можна бути певним, що донецькі боронитимуть стратегічні інтереси України, поступаючись власними? Росія тішиться, оскільки зараз може легше вирішити питання контролю над газопроводами, що проходять через Україну.
Також уже не вперше Янукович декларує готовність інтеграції з Заходом. Перед революцією, коли він був прем’єром, Україна підписала відповідні документи – папір все стерпить. Президентські вибори 2004 року не залишили сумнівів щодо вартості тих декларацій. Тому і пов’язування надій з Універсалом може бути передчасним. Замість партнерських відносин з Росією та інтеграції до Європи можемо отримати щось на кшталт скомпрометованої політики багатовекторності. Київ декларуватиме проєвропейський курс, а сам водночас сповзатиме на Схід. Україні загрожуватиме потрапляння у залежність від Росії, яка знов пнеться у великі держави. І тоді притлумлений широкою коаліцією конфлікт Схід-Захід вибухне з подвійною силою.
Поляки декларують себе друзями нащадків Ярослава Мудрого. Уряд у Варшаві має усвідомити своє історичне завдання: залучити Україну до співпраці з Заходом, переконуючи і Захід, який сумнівається, і Україну, яка ще не прийняла кінцеве рішення. Це буде можливим, якщо Янукович у Варшаві і Брюсселі почуватиме себе так само добре, як і у Москві. Слабка Україна – в інтересах Росії. В інтересах Польщі – сильна Україна.
Анджей Бжезєцкі, Тигоднік Повшехни (Польща)
З польської переклав Микола Писарчук