Традиційно в Україні на кладовища ходять на проводи після Великодня і напередодні, щоб впорядкувати могилу.
В українській культурі відвідини кладовища мають глибоке символічне значення, однак день народження померлого не належить до обов’язкових дат для поминання. За традицією до могил ідуть у Провідну неділю після Великодня, на батьківські суботи восени або під час Трійці. У день народження можна помолитися, запалити свічку або влаштувати поминальний обід за власним бажанням. Про це кореспонденту УНІАН розповіла кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу "Український етнологічний центр" Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України Олена Таран.
Взагалі, в Україні на кладовища ходять на проводи після Великодня і напередодні, щоб впорядкувати могилу. Також відвідують кладовище в батьківські суботи. Але зовсім не обов'язково ходити на кладовище в день народження. Хоча зараз люди ходять, тим більше, що інфраструктура стала більш розвиненою. А раніше не можна було сісти в машину і поїхати, наприклад, з центра Києва на північне кладовище. Це була дуже далека відстань в розумінні людей 100 років тому. Тобто ані правила, ані заборони відвідувати кладовище у цей день немає.
Річ у тім, що в традиційній поминальній культурі українців існують календарні поминання - в певні дні, визначені за народним календарем і за церковним календарем, бо в переважній більшості українці православні християни.
Проте існують також індивідуальні календарні поминання. Це, звичайно, провідний тиждень - припадає на наступний тиждень після Великодня, або понеділок-вівторок за ним. Це так званий Фомин тиждень. В цей час ходять на кладовище, це класичний варіант. Кожен українець, ймовірно, має такий досвід. Люди вітають своїх померлих родичів з Великоднем, підходять до могил і говорять: "Христос воскрес". І можуть викладати на могили або біля могил, на спеціальні облаштовані столики, продукти харчування для споживання гуртом, разом із предками, які в розумінні традиційного світогляду - перейшли в інший світ і спостерігають за нами. Це таке традиційне уявлення. Для того, щоб з предками тримати постійний контакт, люди й відвідують кладовища.
В деяких регіонах України, наприклад, на Вінниччині, на Східному Поділлі, приходять на кладовища не на тижні після Великодня, а на Трійцю. Хоча, в принципі, на Трійцю поминають тих небіжчиків, які вкоротили собі віку або загинули раптово.
Існують ще так звані батьківські суботи. Восени вони якраз - на Козьми, Дем'яна, на Дмитра, на Михайла. Ми перейшли на новоюліанський календар, і у нас зсунулися на 13 днів всі ці календарні свята.
Варто зазначити, що наш традиційний український календар взагалі пов'язаний з вшануванням предків, тобто будь-яке свято: і Різдво, і Великдень, Вознесіння, Трійця, оці наші Спаси - вони всі пов'язані з вшануванням предків. Проте в традиційній культурі на кладовища ходять не часто.
Щодо індивідуальних поминань - пов'язаних з небіжчиком. Поминають традиційно на 9 днів після смерті, і 40 днів. Це обов'язкові дні. Зазвичай українці влаштовували поминальний обід вдома хоча б за день до роковин, але водночас могли не йти на кладовище. Наприклад, якщо рік припадає на 10 серпня, то тоді влаштовували поминальний обід 9 серпня, 5 серпня, але аж ніяк не 11-го. Це так в традиційній культурі.
А зараз, якщо людина не віруюча, вона може влаштувати поминальний обід коли завгодно. Проте, наголошую, на кладовище йти не обов'язково, лише за бажанням.
Немає таких заборон. На день народження можна приходити на кладовище. Єдине, що бажано не плакати, тому що можна тоді приплакати покійника. В народній уяві існувало таке повір'я, що якщо за померлим довго плакати, то можна наплакати йому сльози на тому світі.
Сльози - це вода, тому померла людина лежатиме наче у воді. І навіть етнографи 20-х років, та навіть з середини і кінця 20-го століття зафіксували такі наративи, коли оповідачі говорили, що ось, приходив уві сні такий-то померлий і просив: "Не плач за мною, бо я лежу у воді". Це певною мірою такий психологічний спосіб заспокоїти членів родини, родичів.
Щодо їжі: на 9-й та 40-й дні по смерті несуть у церкву панахиду: там входить певний набір продуктів: обов'язково має бути хліб, цукор, якась крупа, солодощі, щодо алкоголю - різні священики говорять по-різному. Вдома або на кладовищі, знову ж таки - за бажанням - можна влаштувати поминальний обід.
Раніше, коли він закінчувався, то роздавали, так би мовити, "запростибох" - щоб Бог пом'янув, такі пиріжки. Вони мають бути гарячими, бо гарячою парою харчується душа. Тому і на поминальному обіді був обов'язково гарячий борщ. І обов'язково перша страва завжди - це коливо, ритуальна поминальна страва.
Якщо під час обіду проходив якийсь подорожній, то це вважалося в традиційній уяві дуже хорошою прикметою і для покійника, і для цієї родини, яка його вшановує. Тому що за народним переказами, саме в особі мандрівника може прийти Бог. Адже віряни чекають на друге пришестя. І якщо от така от людина проходила повз - її обов'язково запрошували.
Солодощі роздають після поминального обіду на кладовищі, кладуть на могилку.
Якщо вам нічого не дали в руки, щоб ви пом'янули когось, то не треба самому щось виносити з кладовища. Тим більше, не приведи Господи, викопати якусь квітку чи деревце, і посадити в життєвому просторі живих людей.
Тобто взагалі таке основне табу: з кладовища не можна нести нічого свого, якщо це тобі не дали в дар для того, щоб ти пом'янув іншого померлого. Наприклад, якась родина сидить на кладовищі біля могили свого близького. Ви проходите повз, до вас підходить хтось із цієї групи і говорить: "Пом'яніть такого-то". І ви можете взяти ці предмети. Це може бути рушник, це може бути хустка. Це може бути якась їжа, ну, наприклад, печиво чи банан, чи яблуко. Ви дякуєте, питаєте ім'я покійного і кажете: "Пом'яни, Господи, душу такого-то". З цим ви можете виходити з кладовища і це вам не несе ніякої небезпеки.
Але тут хочу звернути увагу на такий момент: коли на тиждень перед Великоднем діти ходять і збирають цукерки, то це теж традиційно, в цьому немає нічого табуйованого.