Ліна Костенко / фото znaj.ua
19 березня 2024 року видатній українській поетесі Ліні Костенко виповнилося 94 роки.
19 березня 2024 року видатна українська поетеса та щира патріотка своєї батьківщини Ліна Василівна Костенко відзначає 94-й день народження. Її внесок у сучасну українську літературу величезний, а гострі та волелюбні вірші зворушать будь-яке серце. Багато поезій Ліни Костенко виявилися пророчими.
Ліна Василівна прожила дуже насичене життя - Голодомор, Другу світову війну, сталінські репресії та здобуття незалежності України. Нагороджена багатьма престижними літературними нагородами поетеса стала моральним авторитетом для багатьох українців і ніколи не боялася висловлювати свою думку. З 2010-х років Ліна Костенко не відвідує публічних заходів і майже не спілкується з пресою, обравши усамітнене життя.
УНІАН бажає Ліні Василівні міцного здоров'я та мирного неба. У день народження поетеси ми зібрали найкращі вірші та цитати письменниці на тему війни.
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
***
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.
***
Розп’ято нас між заходом і сходом.
Що не орел – печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
***
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, –
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.
***
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами,
та ще й у всьому звинувачувати нас!"
***
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
***
І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
***
Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.
А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
Я взагалі думаю, що й державу свою цей народ не може й досі побудувати, бо пережив велике історичне приниження.
У нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст.
Лінію оборони тримають живі.
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші.
Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
Доля не усміхається рабам.
У кожної нації свої хвороби. У Росії – невиліковна.
Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.
Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені.
Бо хто, як я, намучивсь на війні, тому життя підскочило в ціні.