У сфері правового регулювання обігу цивільної вогнепальної зброї в Україні існує вакуум, який заповнювався відповідною інструкцією МВС. Але, коли право людини на самозахист регулюється не законом, як актом вищої юридичної сили, а підзаконним актом, в теорії права це – аномалія.
Як адвокат, я вбачаю в цьому не просто прогалину, а свідоме обмеження правосуб'єктності громадянина. Тож питання прийняття закону про зброю, вже не є питанням, "чи приймати", а є питанням, "коли приймати та в якій редакції".
Врешті, у сучасних реаліях ця правова невизначеність може перетворитися на пряму загрозу національній безпеці. Адже окремим аспектом є здатність озброєного та навченого населення чинити спротив будь-якій збройній агресії. Фактично, такі громадяни є ресурсом опору.
Насправді дискусія між прихильниками та противниками цієї теми має одну спільну мету: мінімізація невинних або випадкових жертв. Але кожна сторона намагається досягнути цієї мети діаметрально різними шляхами.
Суто з юридичної точки зору, тут є зіткнення права на самозахисті однієї особи та права на безпечне середовище іншої.
Об’єктивне рішення цього питання - в площині якісного нормативно-правового регулювання та жорсткості й чіткості процедур. І позиція прихильників легалізації короткоствольної вогнепальної зброї виглядає більш виправданою в довгостроковій перспективі. Тобто, юридично правильна модель має базуватися на принципі презумпції правосуб'єктності: кожен психічно здоровий, законослухняний та навчений громадянин має право на володіння інструментом самозахисту.
Очевидно, що держава має диференціювати рівень загрози від різних видів зброї та уникати надмірної бюрократії там, де ризик мінімальний. Для цивільної короткоствольної зброї (пістолетів, револьверів) має бути вибудована система попередньої перевірки особи, яка має бажання придбати даний вид зброї, має бути система спеціального навчання та складання іспитів для отримання дозволу перед придбанням. І це - очевидно.
Поруч із тим, чітко має бути виписане нормативно право на самозахист та необхідну оборону. Держава має юридично закріпити норму про те, що застосування зброї проти озброєної особи або групи осіб, а також для відбиття нападу на житло, є апріорі правомірним. Тобто, громадянин не повинен доводити "пропорційність" самозахисту в момент, коли його вбивають.
Носіння зброї в публічних місцях має бути прихованим. По-перше, для того, аби демонстрація зброї не мала проявів демонстрації сили і не ставала засобом психологічного тиску.
По-друге, для того, щоб власник зброї не став ціллю для злочинців, які мають намір заволодіти його зброєю. Водночас, має бути нормативно визначено чіткий перелік місць, де будь-яка зброя є забороненою взагалі (школи, лікарні, державні установи, масові заходи, тощо).
Наріжним каменем основи володіння зброєю має бути якісне навчання - не на рівні отримання формальної довідки про проходження курсів, а включати години теоретичної та практичної підготовки. Навчання має завершуватися повноцінним державним іспитом.
Окремим аспектом, звісно, є медична перевірка, яка має бути не про загальний стан здоров’я власника зброї, а про специфічні для стрільця показники – зір, відсутність неврологічних патологій, періодичний токсикологічний скринінг на предмет вмісту в крові психоактивних та наркотичних речовин (за аналогією тестів для професійних спортсменів чи пілотів).
Крім того, Єдиний реєстр зброї має бути синхронізований із реєстрами судових рішень, базами МВС щодо адміністративних правопорушень та іншими реєстрами. В такому разі, якщо на особу складено протокол за ст. 173-2 КУпАП (домашнє насильство), ст. 130 КУпАП (керування у стані сп’яніння), якщо особа потрапила до реєстру боржників з аліментів тощо, то право на носіння має блокуватися автоматично.
І також актуальним може бути питання страхування цивільної відповідальності власників зброї.
Приміром, громадянин, який має протоколи за дрібне хуліганство або ряд ДТП, може отримати вищий ступінь ризику. Це збільшить для нього вартість послуг страхової компанії, що, можливо, зробить володіння зброєю для нього недоцільним. Також страхова компанія може отримати право контролю за зберіганням зброї (за умов жорсткої відповідальності за порушення вимог зберігання). У випадку порушення – страхова розриває договір. А це, своєю чергою, стане підставою для анулювання дозволу МВС.
Держава має за собою зберігати право вилучення зброї у разі порушення правил зберігання та користування (але, знову ж таки, всі правила мають бути чітко регламентовані законом).
Чи готова до цього правова система? У нинішньому стані – ні. На жаль, вітчизняна судова та слідча практика роками працювала з ухилом на обвинувачення. Тобто, для середньостатистичного слідчого той, хто вистрілив, уже підозрюваний. Чинна судова практика, часто трактує будь-яку успішну оборону як "перевищення меж"…
Отже, разом із законом про зброю доцільно внести й зміни у ст. 36 Кримінального кодексу України.
Без реформи інституту необхідної оборони легалізація короткостволу стане юридичною пасткою. Чинна редакція ст. 36 КК України містить вкрай розмите поняття "відповідності захисту небезпеці нападу". Це створює умови для суб'єктивізму слідства та суддівського свавілля.
Маємо закріпити право громадянина на збройний самозахист, автоматичне визнання правомірності застосування зброї проти особи, яка незаконно, із застосуванням сили чи таємно, вдирається у житло чи інше володіння іншої особи. І ще один нюанс: тут не може бути мови про "перевищення меж" та забезпечення імунітету від цивільного позову. Тобто, якщо суд визнав дії особи в рамках необхідної оборони законними, нападник або його родичі не повинні мати законного права вимагати компенсації шкоди (в порядку цивільного судочинства).