Кожен справжній чоловік - завжди боєць, готовий будь-якої миті захистити як родину, так і свою Вітчизну. У житті Руслана Шевчука це чоловіче покликання стало професією...
Кожен справжній чоловік - завжди боєць, готовий будь-якої миті захистити як родину, так і свою Вітчизну. У житті Руслана Шевчука це чоловіче покликання стало професією. Він - начальник Управління МНС України у Вінницькій області, полковник служби цивільного захисту. А щоб максимально приносити користь людям, допомагає їм вирішувати різні питання і як депутат обласної ради.
ДОСЬЄ. Руслан Шевчук народився 11 липня 1969 року у м.Радехів Львiвської області. Закінчив Омське вище загальновійськове командне двічі червонопрапорне училище ім. М.Фрунзе, Академію Збройних сил України, Харківський регіональний інститут Академії державного управління при Президентові України. Служив у розпорядженні командувача військами Північної групи військ у Польщі та у Прикарпатському військовому окрузі. З 1999 року - у розпорядженні Міністра України з питань надзвичайних ситуацій. На посаді начальника Головного управлiння МНС України в Вiнницькiй областi з квітня 2010-го. Вільно володіє англійською. Нагороджений орденом «Преподобного Нестора Літописця» ІІІ ст., орденом «Честь і слава», медалями «За сумлінну службу» І ст., «За сприяння органам внутрішніх справ України», «За сприяння повітряним силам ЗС України», «Захиснику Вітчизни», медаллю Жукова, а також нагрудними знаками «За відданість професії», «За милосердя та благодійність», «За заслуги». Кандидат у майстри спорту з велоспорту та лижного спорту. Одружений. Батько двох дітей. Хобі - автомобілі, риболовля, боулінг, детективи Чингіза Абдуллаєва.
- Руслане Богдановичу, Ви з дитинства знали, ким будете?
- Я народився у сім’ї військовослужбовця, яка постійно їздила по гарнізонах. Але те неспокійне життя мені дуже подобалося. Тому після школи став курсантом Омського військового училища. Навіть не уявляю, що все могло скластися інакше. З одного боку, моє життя ніби запрограмовано: як планувалося, так і сталося, а з другого боку, це є фактом самоствердження. Ніколи не нарікаю, що я нереалізована людина.
- А як Ви, професійний військовий, стали рятувальником?
- Після закінчення Омського училища я служив у Польщі, а після розпаду СРСР мене перевели у Прикарпаття, у дуже сильну показову дивізію, яка так і називається «Залізна». Обіймав там посади - командира роти і начальника штаба батальйону. У 94-му вступив у Академію Збройних Сил України. Вчилися там в основному майори та підполковники і тільки я один – капітан. Цікаво, що така трохи порушена субординація супроводжувала мене і пізніше, коли був призначений командиром батальйону на БТР у Львів, а згодом і начальником штабу полка. Уявіть собі, до мене в кабінет заходили підполковники і звертались: «Дозвольте, товаришу капітан». Таке було хіба що на війні.
А у 1996 році було створено Міністерство надзвичайних ситуацій. Взаємодіяти з «еменесниками» доводилося дуже часто. Така співпраця мені дуже симпатизувала і я за власним бажанням перевівся з Міноборони на рівноцінну посаду в МНС. П’ять років служив у м. Дрогобичі, а потім був призначений командиром єдиної в Україні учбової бригади у м. Мерефа Харківської області, яка стала згодом Навчальним Центром оперативної рятувальної служби Міністерства надзвичайних ситуацій.
За 3 місяці з хлопців після армії ми готували кваліфікованих службовців для системи МНС. За час, коли я там працював, було випущено 5,5 тисяч фахівців по 18-ти спеціальностей, у т.ч. сапер.
- У «гарячих» точках часто доводилося бути?
- Брав участь практично у всіх серйозних «НП». У Новобогданівці Запорізької області ліквідовував наслідки трагедії на «арсеналі»; працював у розмороженому Алчевську на Луганщині; виїздив у Лозову на Харківщині, де досі тривають роботи з подолання наслідків катастрофи; три роки поспіль брав участь у відселенні людей з підтоплених районів Закарпаття…
- 2 квітня 2010 року Вас призначили начальником Головного управління МНС у Вінницькій області. Як Вам Вінниця?
- 2010-й – взагалі знаковий для мене рік, бо того ж року я закінчив академію управління персоналом при Президентові України і став магістром державного управління. А Вінниця – дуже гарне місто з європейським обличчям. Пригадую, приємно вразили мене алеї троянд від залізничного вокзалу до Будинку офіцерів; бочки з молоком і швейцарські трамваї. А ще тут дуже потужне керівництво. І губернатор Микола Джига, і мер Вінниці Володимир Гройсман.
- Руслане Богдановичу, очолюване Вами управління увійшло у п’ятірку кращих у системі МНС України. Якщо проаналізувати минулий рік, що можете відзначити?
- Так, ми у п’ятірці кращих, це дуже приємно. І це результат злагодженої роботи двотисячного колективу, де не останню скрипку відіграють і 350 жінок. У нас ідеальна співпраця з куратором по МНС в облдержадміністрації Романом Аксельродом. Дуже потужні служби у районах. До речі, згідно з новим штатним розписом тепер ними керуватимуть підполковники.
Щодо підсумків роботи управління у 2011-му році, то ми вкотре довели, що є справжніми рятувальниками. Життя почало серйозно екзаменувати нас вже у лютому, коли горів санаторій «Поділля» у Хмільнику. Але злагодженими діями рятувальників Хмільницького району, а потім до них приєдналися ще й колеги з Літинського району, о 2-й годині ночі було оперативно евакуйовано 150 відпочиваючих. На жаль, не обійшлося без жертв: один чоловік загинув, але ж це не 147 чоловік, які трагічно загинули під час пожежі у російському нічому клубі «Хромая лошадь». Загалом же протягом року нашим рятувальникам доводилося щоденно ліквідовувати 10 пожеж.
За минулий рік ми знешкодили 2,5 тис. боєприпасів, залучались 155 разів, що на 15 % більше, ніж у 2010 році. При цьому часто доводилося знешкоджувати авіаційні бомби вагою по 500 кг. Зізнаюся: неабияк переживаю за саперів, адже відповідаю за кожну людину.
У 2011-му ми перезатарили 138 тонн отрутохімікатів у Вінницькому, Літинському, Тиврівському, Барському та Липовецькому районах
Приємно відзначити і те, що саме на базі нашого управління протягом минулого року проводилися різні навчання. Так, спільно із працівниками СБУ та медицини катастроф проходило триденне командно-штабне навчання під головуванням губернатора. За його підсумками, голова Департаменту цивільного захисту поставив області тверду «четвірку». За останніх 6 років – це вперше така висока оцінка в Україні. На «відмінно» у Вінниці пройшли і всеукраїнські збори працівників з охорони праці системи МНС та збори керівної ланки МНС.
- І все ж, роботу МНС оцінюють люди…
- Так, тому рятувальники нашого управління працюють на випередження і докладають усіх зусиль, щоб не допустити горя і не розчарувати людей. Вони зажди напоготові. Щойно поступив сигнал, виїзд здійснюється за 30-45 секунд. І що б там не сталося, чи доводиться вивільняти затиснуту під час ДТП людину з автомобіля, чи виносити з палаючого будинку дитину, чи витягувати з ополонки невдах-рибалок, психіка рятувальника має бути непорушна. Взірцями для молодих у цьому плані є наші полковники Євген Василевський та Володимир Мороз.
- Наскільки мені відомо, рятувальники області лідирують і у культурно-мистецьких заходах МНС…
- Так, другий рік поспіль на фестивалі героїко-патріотичної пісні ми займаємо перше місце в Україні. Неодноразовими лауреатами цього фестивалю ставали інспектор прес-служби, солістка оркестру УМНС старший лейтенант служби цивільного захисту Ірина Курінна, солістка оркестру Віта Щаслива, автор і виконавець власних пісень Олександр Больменко. До речі, тільки у Вінницькому УМНС залишився єдиний оркестр, яким керує заслужений діяч культури і мистецтв Дмитро Любченко.
- Руслане Богдановичу, в обласній раді Ви є заступником голови комісії з прав людини та боротьби з корупцією. З яких питань найчастіше до вас звертаються як до депутата?
- Останнім часом просять підтримати матеріально. Одним потрібні кошти на лікування, іншим – на навчання дітей. Торік я допоміг отримати матеріальну допомогу 14-ьом малозабезпеченим сім’ям. У своєму підшефному Теплицькому районі у с.Костюківка допоміг в прокладанні 2,5 км насипної дороги; у с.Удич придбав для дитсадка холодильник, у Петрашівці допоміг викопати криницю для школи, у Веселівці допоміг 35-ти селянам отримати акти на землю… Хтось сказав, що жити – добре, але добре жити – ще краще. І я дуже хочу, щоб наші люди жили добре.
- На роботі Ви – керівник, у Вашому підпорядкуванні більше 2000 чоловік. А хто вдома хазяїн?
- Субординації ми не дотримуємося, бо хоча я й полковник, а дружина Наталя Олегівна, носить звання капітана, служить у Вінницькому вищому професійному училищі цивільного захисту, але вдома у нас демократія. Разом ми 20 років. Виховуємо двох дітей. Син Олександр – курсант Харківського університету МНС, вже сержант. Донька Юлія – 8-класниця. З дружиною мені пощастило, вона дуже мудра і красива жінка. Я взагалі ціную розумних жінок