З білоруським земляцтвом
7 липня 2012 року о 14. 00 у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва (вул. Соборна, 73, ІІІ поверх) відбудеться конференція «Янка Купала та Якуб Колас – народні поети Білорусі» (до 130-річчя від дня народження), організована з ініціативи Ради обласного земляцтва білорусів та товариства «Україна − Білорусь».
Янка Купала (справжнє ім'я – Іван Домінікович Луцевич; 7 липня 1882 р. – 28 червня 1942 р.) – класик білоруської літератури, поет, драматург, публіцист, видатний діяч білоруського Відродження початку ХХ ст. Академік Академії наук Білоруської РСР (1928), Національної академії наук України (1929)
З цими по-справжньому національно значимими іменами безпосередньо пов'язана доленосна суть білоруської літератури, її епохальні досягнення, її світове зростання і розквіт.
Якуб Колас – поет, прозаїк, драматург, критик, дитячий письменник. Сюжетний, реалістично-конкретний. Колас став автором поеми-епопеї «Нова земля», одним із засновників білоруської національної прози. Він видатний майстер розповіді, автор прозорих за мовою та стилем повістей, заклав основи білоруського роману. Прикладом по-справжньому епічного твору є його трилогія «На ростанях».
Якуб Колас і Янка Купала були виразниками національної самосвідомості, народних сподівань та почуттів; обидва письменники широко розкривали національний характер, особливості духовного складу та матеріального життя білорусів.
Близькі за своїм естетичним поглядам, громадським ідеалам, Купала та Колас виявилися дуже різними за творчою манерою: у кожного свій голос, стиль, свій неповторний життєвий шлях, людський характер, духовний світ.
Історична заслуга Янки Купали та Якуба Коласа полягає насамперед у тому, що вони створили справжні шедеври національного мистецтва і тим самим підняли білоруську літературу до рівня передових літератур світу, зробили її загальнонародним явищем, одним із важливіших і дієвих засобів морального і естетичного виховання майбутніх поколінь. Купала і Колас заглянули в душу білорусів, показали їхній характер, висловили сподівання і надії, споконвічну спрагу «людьми зватися».