Альтернативних Росії сил, на які, в принципі, міг би спертися Шевчук, лише дві: Україна і Молдова. Однак будь-яка підтримка передбачає взаємний інтерес...
Не менше, ніж Придністров`я, інтригує і Молдова. Там вже більше двох років триває парламентська криза, що блокує обрання президента. Дві партії: парламентська ПКРМ і позапарламентська ХДНП, - вивели своїх прихильників на центральну площу. Вони заявили про намір мітингувати, доки уряд не піде у відставку, а правлячий Альянс з трьох партій не буде розформований. Уряд і парламентська більшість ігнорують протести - але мал-помалу програють інформаційне протистояння.
Велика кількість подій натякає на близькість змін - і безліч версій, багато з яких, втім, не сяють чимось новим. Експерти звично міркують про геополітичні протистояннях, російські, румунські, а також західні інтереси. Але шматочки мозаїки ніяк не складаються в загальну картину. Що ж насправді відбувається в Молдові та Придністров`ї?
Придністров`я: на попелищі
Новообраний президент завзято взявся за справу: 26 грудня ЦВК оголосила результати виборів, а вже 30 пройшла інавгурація і були видані перші укази. Уся верхівка виконавчої влади - вісімдесят п`ять високих чиновників - висуванців Смирнова - позбулися своїх місць... і залишилися виконувати обов`язки до передачі справ наступникам. А от з наступниками виникли складнощі: Євген Шевчук був просто-напросто не готовий скористатися плодами своєї перемоги. У нього був виборчий штаб - але не було команди фахівців.
Відтоді формування уряду йде дуже важко. Частина посад донині вакантна. Багато молодих жінок у списку - на їх частку припало 45% призначень у нових органах влади, чому може позаздрити будь-яка європейська країна, що проголосила гендерну рівність, породжує версії про специфічні принципи кадрового добору. Ймовірно, версії ці близькі до істини. Утім, громадяни легко пробачать 43-річному, ніколи не одруженому президентові цю маленьку слабкість, якщо тільки дії його адміністрації будуть ефективні. Але чи будуть?
Останній подарунок від Ігоря Смирнова Придністров`я отримало в грудні. У недавньому телеінтерв`ю Євген Шевчук повідомив, що після програшу Смирнова в першому турі, він і його команда викачали з Придністровського Республіканського банку всі активи, перевівши їх на приватні рахунки. Ця ж інформація була озвучена ним і перед ВР ПМР.
Одне слово, становище Придністров`я дуже незаздрісне. Але ще більш незаздрісне становище самого Євгена Шевчука. Росія, яка зробила ставку на співпрацю з «Шерифом», призупинила надання фінансової допомоги, і навіть в разі її відновлення має намір направляти її в розпорядження ВР ПМР - а ВР ПМР контролюється, знову-таки, «Шерифом»!
Придністров`я багато років латало дірки в бюджеті, збираючи платежі за російський газ, але не переказуючи їх до Москви. Ось тільки навряд чи Ігорю Смирнову дозволяли нарощувати газовий борг просто так! Не требя бути ясновидцем, щоб збагнути: це було можливо тільки в рамках фінансових схем, за якими частина коштів, недоотриманих Газпромом, осідала на особистих рахунках його керівників. А оскільки Шевчук у ці схеми не включений, то за російський газ Придністров`ю тепер доведеться платити. Як мінімум, оплачувати його поточне споживання - це вже за найм`якшого і гуманного варіанту. Минулого року бюджетний дефіцит ПМР становив 70%. Нині все може бути ще гірше. Чим заткнути бюджетну дірку? Ніяких варіантів поки не видно.
Наповнення бюджету - найперше завдання, що стоїть перед Шевчуком, але його можливості вкрай обмежені. Найбільший потенційний платник податків, той же «Шериф», десятиліттями мав податкові пільги: спочатку - бувши під патронажем Ігоря Смирнова, а потім - контролюючи Верховну Раду. «Шериф» і нині її контролює, а отже, як факт, контролюватиме і допомогу з Росії. «Шериф» контролює в Придністров`ї весь зв`язок - дротовий і мобільний, радіо і телемовні ресурси, володіє єдиним інтернет-провайдером, контролює майже все завезення на територію ПМР нафтопродуктів і продуктів харчування... Іншими словами, обкласти всесильну Фірму податками буде вкрай складно - можна нарватися на неприємні і ефективні дії у відповідь. Було б гаразд, якби Шевчук міг по-справжньому спертися на силовиків - на армію, МВС і КДБ. Але новообраний президент має ще чимало працювати над зміцненням своїх позицій, у тому числі і в цих відомствах. На все це потрібні час і гроші. І нові кадри для заміни смирновський і шерифівських протеже. Нічого цього у президента немає, що виразно позначається на його призначення. Так, на чолі Міністерства держбезпеки, перетвореного на профільний комітет (з МДБ - на КДБ) був поставлений Владислав Фінагін, колишній голова держадміністрації Дубосарського району, який не має досвіду роботи в таких структурах.
Зібрати більше податків з інших економічних агентів? Це також не видається можливим. Бізнес у регіоні дихає на ладан, якщо збільшити тиск - він просто закриється, або піде в тінь, або перебіжить у сусідню Молдову, або Україну... Тим часом, Шевчук, ймовірно, від повної безвиході, вже зробив крок у цьому напрямку: вніс до парламенту пропозицію про скасування частини 1 пункту 2 статті 98 Конституції ПМР: «закони та інші правові акти, що встановлюють нові податки та інші обов`язкові платежі або погіршують становище платників податків, зворотної сили не мають і набувають чинності з початком нового фінансового року за умови, що вони були офіційно опубліковані не пізніше, ніж за три місяці до його початку».
Очевидно, що нічого крім хаосу і втечі бізнесу з ПМР ця ініціатива не принесе... Але що зробити ще? Шевчук і його оточення загнані в кут. Вони шукають, на кого спертися. Усередині ПМР сили, яку можна було б назвати «пропрезидентською», сьогодні просто немає: Шевчука підтримали «від протилежного» - щоб не голосувати за Смирнова і Камінського. Уся його популярність побудована виключно на контрасті з ними: молодий і не замішаний у публічних скандалах Шевчук виглядав куди симпатичнішим, ніж його старі конкуренти, за кожним з яких тягнувся хвіст компромату. Але через півроку він набридне, скороминуща любов виборців піде на спад, а порівнювати Шевчука їм вже ні з ким! Немає фону, на якому він міг би блищати.
Із зовнішньою підтримкою все теж кепсько. У Кремлі вже давно бачать у Придністров`ї валізу без ручки. Деяку підтримку Москви Тираспіль отримував завдяки лобі, яке мало частку від приватизації і газових неплатежів. Але і це добігло кінця, а нічим іншим, тим більше на рівні держави, Придністров`я Росії не цікаве. Росія буде тільки рада звільнитися від відповідальності за мир на Дністрі, скинути ПМР Молдові і будувати відносини з тим, що у результаті вийде. Альтернативних же Росії сил, на які, в принципі, міг би спертися Шевчук, лише дві: Україна і Молдова. Однак будь-яка підтримка передбачає взаємний інтерес. Але що ж може запропонувати Києву і Кишиневу невизнане і злиденне Придністров`я?
Молдова: битва амбіцій
Нинішня парламентська криза в Молдові викликана недбалим перекроюванням конституції, яке зробив її непрацездатною.
Історія питання така. 2000 року, прагнучи не допустити обрання президента Петра Лучинського на другий термін - а до цього все йшло - парламент, за ініціативи його тодішнього голови Дмитра Дьякова, подолавши президентське вето, вніс зміни до Конституції Молдови. Відтепер вибори президента були вже не всенародними, а проводилися в стінах парламенту. Мінімальна квота, необхідна для обрання президента, була встановлена в 61 голос з 101. У разі неможливості обрати президента з двох спроб парламент розпускався, і призначалися нові вибори.
Перший термін Лучинського минув - і він пішов. Парламент не зміг обрати президента і саморозпустився. У новообраному парламенті Партія комуністів отримала 71 місце і без проблем обрала президентом свого голову Володимира Вороніна.
На наступних виборах в 2005 році у ПКРМ виникли проблеми. Але вступивши в союз з християнськими демократами, їм вдалося проштовхнути Вороніна в президенти на другий термін. Це дорого обійшлося ХДНП, яка втратила в результаті такого союзу свій традиційний електорат.
2009 року везіння зрадило. Набравши на квітневих виборах 60 мандатів, ПКРМ відчайдушно шукала 61-й голос. Ходили чутки, що будь-який депутат з інших партій міг віддати свій голос комуністам і отримати саквояж з Eu 5 млн., який чекав у сейфі Вороніна. Але охочих не знайшлося: всі розуміли, що відступника не пробачать, а небіжчикові гроші не потрібні... Утім, чутки чутками, але знайти 61-й голос ПКРМ так і не змогла. Парламент був розпущений. Липневі вибори в тому ж році принесли ПКРМ тільки 48 мандатів. Президент не обраний. Парламент знову був розпущений. Листопад 2010 - ПКРМ отримала 42 мандати. Водночас, від виборів до виборів, зростав рейтинг Ліберально-демократичної партії: 15, 18, 32 мандата. Голова ЛДПМ, Влад Філат, нині - прем`єр-міністр Молдови. А фактично, з огляду на крайню слабкість голови парламенту і в.о. президента Маріана Лупу, Філат сьогодні - перша особа в державі.
Після виборів 2010 року правляча коаліція - Альянс за європейську інтеграцію (АЄІ) - почала використовувати дірки в конституції і в законі про вибори. Недбальство законодавців і квапливі поправки породили безліч протиріч, нестиковок і недомовок, які дозволяють до нескінченності відтягувати розпуск парламенту, навіть за необрання президента. Чергові парламентські вибори повинні відбутися в 2014 році, і політика зволікань цілком дозволяє тягти час хоч два роки. Зрозуміло, ситуація абсурдизована, і створюються небезпечні прецеденти, які надалі дозволять оскаржувати і скасовувати результати будь-яких виборів. Усі звинувачення такого роду, висунуті партією Вороніна проти своїх опонентів, слушні. Але нинішня криза створена спільно, усіма парламентськими партіями, і ПКРМ відіграла в ній дуже помітну роль. А з формального погляду все витримано, необхідні судові рішення винесені і проведені по всіх інстанціях. Словом, усе в повному порядку.
Процес розмивання фракції ПКРМ помалу триває: законодавство Молдови дає депутатам можливість виходу з фракцій. Нині ПКРМ має в парламенті тільки 39 мандатів. Здавалося б, обрання президента в обхід ПКРМ стало можливим - але більшість вийшла клаптевою, і чергова спроба обрання президента провалилася. Можливо, АЄІ і перебіжчикам з ПКРМ вдасться домовитися, а можливо і ні. Великого практичного значення це не має. Вовтузня довкола необрання президента: нескінченні суперечки, взаємні звинувачення, прогнози, ультиматуми, вуличні протести - усе це давно перетворилося на майданчик, на якому піаряться всі кому не ліньки. Ця імітація бурхливої діяльності приховує відсутність будь-яких реальних рухів і може без проблем тривати до чергових виборів.
Перспективи
Найбільш імовірним сценарієм наступних виборів видається такий же клаптевий парламент. Ймовірно, ПКРМ вже не матиме в ньому найбільшу за чисельністю фракцію - її випередить ЛДПМ, або, принаймні, наздожене за чисельністю. Обрання президента 61 депутатським голосом буде настільки ж проблематичним, як і нині. Є, щоправда, ще можливість змінити конституцію, для чого також необхідний мінімум 61 голос, але й такий консенсус у нинішньому парламенті здається малоймовірним. Швидше за все, до початку 2015 року все залишиться так, як є, а в новому парламенті повторяться проблеми нинішнього.
Зовнішні гравці
Приблизно так само регулярно звучать і чергові заяви Росії, Україні, ОБСЄ та інших учасників переговорів, формат яких розрісся вже до 5+2 (+ ЄС і США) про необхідність подолати, прискорити, поглибити, знайти рішення і мислити по-новому.
Шукати будь-який сенс у цих закликах не слід, як не слід чекати і результатів від чергових зустрічей, головним і єдиним підсумком кожної з яких рік у рік стає спільний висновок учасників про необхідність проведення наступної.
Що ж до реальних інтересів сторонніх гравців, то розклад тут приблизно такий.
Росія зацікавлена в стабільних і близьких відносинах з Молдовою, проте якусь по-справжньому істотну причину, навіть одну, тут назвати важко. Кремль бажає зберігати вплив на терені колишнього СРСР, або хоча б створювати видимість такого впливу, більше для внутрішнього самопіару. Молдова також є однією з країн-транзитерів нафти та газу, щоправда, її роль в транзиті порівняно незначна. Крім того, оскільки Росія виявилася втягнута в миротворчу операцію на Дністрі, вона не може вийти з неї до її успішного завершення без шкоди для репутації.
ОБСЄ, ЄС і США прагнуть позначати свій вплив скрізь, де вони претендують на високий міжнародний статус - це підтверджує і зміцнює його в суспільній свідомості. У цьому ж зацікавлена і Росія, тож усі чотири гравця рік у рік розігрують комбінації, мета яких - демонстрація їх високої значущості у розв`язанні конфлікту, а також низької значущості конкурентів. Україна менше вражена лідерськими амбіціями, і як наслідок, менш активна. Уиім, останнім часом, через затяжний газовий конфлікт, бажання Києва демонструвати свої здібності до регіонального лідерства дещо зросло.
Однак, на відміну від інших посередників, України безпосередньо межує як з Молдовою, так і з невизнаним Придністров`ям. Як наслідок, ситуація в регіоні має для неї практичне значення. Але постановка конкретних завдань і бачення цілей, які належить досягти; вплив на розвиток ситуації в Придністров`ї і в Молдові, в тому числі і через ЗМІ, громадські організації, через посередництво в ході переговорів - весь цей пакет практичних заходів Києвом донині розроблений вкрай слабко. Навіть у теорії - не кажучи вже про якісь практичні кроки.
Така інертність до певної міри була зрозуміла з огляду на загальну «заморожену» ситуацію, граничну несумісністю підходів Кишинева і Тирасполя, що досягла максимуму за президентства Володимира Вороніна, і зберігалася такою весь час, поки при владі був Ігор Смирнов. Однак стан справ змінився: нове керівництво Придністров`я в особі Євгена Шевчука має більше можливостей для ревізії ситуації і може, принаймні в теорії, істотно змінити хід переговорів. До цього кроку Шевчука спонукає і вкрай складна обстановка, в якій перебуває Придністров`ї. У свою чергу, складна обстановка в Молдові спонукає до більшої активності й гнучкості і Володимира Філата. Вибори в Росії, світова криза і криза ЄС, події в Румунії, ситуація навколо Ірану і цілий ряд інших факторів знижують активність решти посередників. Україна має чудову можливість істотно підвищити ступінь свого впливу на хід переговорів і взятися за вирішення практичних завдань.
Можливі варіанти
Найвірогіднішим варіантом розвитку ситуації навколо Молдови та Придністров`я залишається, тим не менше, її подальша консервація в колишньому вигляді. Будь-які принципові зміни, як у Молдові, так і в Придністров`ї, а також в ході переговорів між ними можливі лише шляхом зламу сформованої рівноваги. Це вимагатиме від політичних гравців сміливих і неординарних дій - іншими словами, саме того, на що пострадянські політичні еліти - що київські, що кишинівські, що тираспільські - здатні найменше.
Отже, найімовірніший варіант - млява стагнація. Київ продовжує вести нескінченний торг за добре відомим, і важко вирішуваних питань: власність на греблю Дністровської ГЕС-2 і умови експлуатації Дністровського гідровузлу, остаточна демаркація кордону в районі Джурджулешть, залізничне сполучення з портами на Дунаї. У Молдові тривають ігри навколо розпуску-нерозпуску парламенту і обрання-необрання президента. У Тирасполі клянуться в любові і вірності Кремлю, намагаються отримати фінансування з Росії і вписатися в колишні схеми, замінивши Смирнова чи то Шевчуком, чи то «колективним Смирновим» в особі «Шерифа». Усе це схоже на ритуальну трансляцію «Лебединого озера» в радянські часи. Цей балет був тоді символом нічого не значущих змін: якщо пустили його на Першому каналі - значить в Політбюро хтось помер... але хоч би хто там помер, нічого в навколишньому застої не зміниться.
Менш імовірним, але все-таки можливим, видається варіант знаходження взаємних домовленостей, коли кожна із сторін, йдучи на певні поступки, отримує те, що їй необхідно. То що ж могли б отримати з придністровських переговорів Київ, Кишинів і Тираспіль?
- Україна відчуває труднощі в організації залізничного сполучення з дунайськими портами. Після фактичного виведення з експлуатації придністровської ділянки залізниці сполучення з ними йде через північ Молдови, в об`їзд, що підвищує транспортні витрати.
Формально причиною залізничної блокади є невизнаність Придністров`я. Кишинів заблокував у 2006 році залізничний рух через Придністров`я, після того як Тираспіль оголосив майно держпідприємства "Залізниця Молдови" на території невизнаної ПМР своєю власністю і створив унітарне підприємство "Придністровська залізниця". Оскільки ПМР не має міжнародного визнання, а Молдова із зрозумілих причин зняла з себе відповідальність за придністровську ділянку залізниці, остання з міжнародно-юридичного погляду виявилася «нічия».
Українська сторона була б зацікавлена в експлуатації придністровської частини молдовської залізниці під своїм контролем - на якихось умовах, узгоджених з Кишиневом і Тирасполем. Вимальовується двоходівка: зацікавивши Тираспіль, зробити Кишиневу пропозиції, від яких той не зміг би відмовитися.
- Придністров`я потребує припливу інвестицій, поліпшення умов для ведення бізнесу, полегшення пересування її громадян... Сам президент Шевчук вкрай потребує всього, що він міг би продемонструвати як свої успіхи, і що сприятиме зростанню його популярності - яка, в іншому разі, швидко здується. Тут і у Кишинева, і у Києва є просто море можливостей для «пряникового» впливу на Тираспіль, перераховувати які просто годі: від можливості перетинати український кордон з придністровським паспортом до спільних економічних та інвестиційних проектів.
Таким чином, можливостей і в привабливих цілей всім трьом сторонам не бракує. Справа лише за готовністю політиків діяти рішуче, і мислити по-новому. Але, як уже було сказано, саме така здатність і викликає найбільші сумніви. Найімовірніше, що справа обмежиться звичним регіональним балетом.
Сергій Ільченко